Цветущие вишни в городе призраков
26 квітня, рівно 25 років тому, сталася страшна техногенна катастрофа, яка кровавим шрамом залишилася на тілі нашої держави – Чорнобиль. Чорно-Біль…
Як раз до цієї річниці «зона» на один день відкрилася для відвідувань – для всіх тих, хто хотів побачити, відчути, що ж насправді відбувається там. Цілий тиждень ішло з’ясовування часу поїздки, подання і перевірка документів, і зранку мікроавтобус доставив делегацію Чернігівської обласної молодіжної організації «Молоді Регіони» прямо під електричку, що взяла курс на ЧАЕС. Чесно кажучи – було страшнувато. Особливо коли перетнули Дніпро (дзенькнули мобільні, вітаючи у Білорусі), за яким серед густих лісів виднілися напіврозвалені сільські хатинки… Покинуті залізничні станції, розвалені перони, весь проржавілий потяг на запасному шляху, що бачили ми протягом поїздки, додавали паніки у серця.
І ось, які тільки-но переїхали міст через річку Прип’ять, вже зовсім поруч побачили енергоблоки ЧАЕС. І той самий – двійний третій і четвертий, закритий захисним саркофагом. Вихід із вагонів – на зашитий оцинкованим залізом перон, прохід паспортного контролю, замір радіаційного фону власного тіла у спеціальних кабінках – і організована посадка в автобус. Перша зупинка – перший енергоблок (на якому іще досить працюють люди, але це не означає, що працює сам блок). Сумне покладання квітів до меморіалу тим, хто був першим і назавжди залишився у тому квітня 1986 року – тридцять прізвищ на табличках. Пожежники, військові, міліціонери. Прості Герої, які не думали про геройство, а просто своїми тілами захистили нас. Вічна пам'ять…
Далі – на міст через річкові канали, під яким гонять хвилю мрії будь якого рибалки - 4-5 метрові соми і майже метрові верховодки (звикли, що люди їх підгодовують, от і випливають на звуки кроків по залізному мосту). Характерна риса вулиць біля ЧАЕС – мокрий асфальт. Це кожні 20-25 хвилин їдуть машини, які поливають дорогу, змиваючи можливу пилюку.
Наступна зупинка – оглядова площадка біля об’єкту «Укриття» (так правильно називається той самий енергоблок). Метрів 300 до серця «зони». Ближче не працівнику ЧАЕС не підійти – далі особлива охоронна зона. Зйомка заборонена (самого периметру), наближатися до огорожі – тим більше…
Знову в автобуси – пара кілометрів шляху, і ми у Прип’яті. Знайоме місто по грі «Сталкер», ніби знаю всі шляхи, однак гра є гра, а тут реальність. Центральні вулиці, не кажучи вже про бокові вулички, порослі деревами, кущами, чагарником. Всюди по землі сліди риття диких кабанів (наш супроводжуючий розповів, що досить багато у навколишніх лісах виводків диких кабанів, лосей, коней, які вночі блукають по місту). Серед височенних дерев – будинки, школи, дитячі садочки із розбитим вікнами. І хтось колись на стінах намалював контури людей… Контур дівчинки з мамою, які кудись тікають. Дівчинка, яка тягнеться до кнопки ліфту. Чоловік, який чомусь впав і піднімається із асфальту – багато контурів. І мурашки по шкірі… Місто енергетиків стало містом примар. В нашій делегації – дівчина Маша, яка у 6-річному віці разом із батьками була евакуйована саме із Прип’яті. Про це дізнаються телевізійники із Білорусі із другої делегації, і Маша стає героями їх сюжету. Орієнтуючись підказками мами по телефону вони таки знайшли не просто дім, а потрапили у квартиру, де у дитячій кімнаті знайшли Машину ляльку. І залишили її наодинці… Із власним дитинством…
А самі не полінилися і видерлися на найвищий 16-типоверховий будинок у самому центрі міста. ЧАЕС – як на долоні, місто Прип’ять – таке невеличке і таке моторошне…
Потім була дорога додому… А перед очима стояла картинка – центр Прип’яті, порожні вулиці, контури людей на стінах – і сила силенна абрикосів і вишень у квіту… Природа сильніша за людську дурість. Весна для привидів – краса жаху.
І Маша із заплаканими очима… Яка 25 років ішла додому…
«Люди, будьте бдительны!» Ю. Фучик
P.S. Делегація Чернігівської обласної молодіжної організації «Молоді Регіони» щиро дякує народному депутатові Г.В. Маньковському та персоналу ЧАЕС за організацію поїздки.
Як раз до цієї річниці «зона» на один день відкрилася для відвідувань – для всіх тих, хто хотів побачити, відчути, що ж насправді відбувається там. Цілий тиждень ішло з’ясовування часу поїздки, подання і перевірка документів, і зранку мікроавтобус доставив делегацію Чернігівської обласної молодіжної організації «Молоді Регіони» прямо під електричку, що взяла курс на ЧАЕС. Чесно кажучи – було страшнувато. Особливо коли перетнули Дніпро (дзенькнули мобільні, вітаючи у Білорусі), за яким серед густих лісів виднілися напіврозвалені сільські хатинки… Покинуті залізничні станції, розвалені перони, весь проржавілий потяг на запасному шляху, що бачили ми протягом поїздки, додавали паніки у серця.
І ось, які тільки-но переїхали міст через річку Прип’ять, вже зовсім поруч побачили енергоблоки ЧАЕС. І той самий – двійний третій і четвертий, закритий захисним саркофагом. Вихід із вагонів – на зашитий оцинкованим залізом перон, прохід паспортного контролю, замір радіаційного фону власного тіла у спеціальних кабінках – і організована посадка в автобус. Перша зупинка – перший енергоблок (на якому іще досить працюють люди, але це не означає, що працює сам блок). Сумне покладання квітів до меморіалу тим, хто був першим і назавжди залишився у тому квітня 1986 року – тридцять прізвищ на табличках. Пожежники, військові, міліціонери. Прості Герої, які не думали про геройство, а просто своїми тілами захистили нас. Вічна пам'ять…
Далі – на міст через річкові канали, під яким гонять хвилю мрії будь якого рибалки - 4-5 метрові соми і майже метрові верховодки (звикли, що люди їх підгодовують, от і випливають на звуки кроків по залізному мосту). Характерна риса вулиць біля ЧАЕС – мокрий асфальт. Це кожні 20-25 хвилин їдуть машини, які поливають дорогу, змиваючи можливу пилюку.
Наступна зупинка – оглядова площадка біля об’єкту «Укриття» (так правильно називається той самий енергоблок). Метрів 300 до серця «зони». Ближче не працівнику ЧАЕС не підійти – далі особлива охоронна зона. Зйомка заборонена (самого периметру), наближатися до огорожі – тим більше…
Знову в автобуси – пара кілометрів шляху, і ми у Прип’яті. Знайоме місто по грі «Сталкер», ніби знаю всі шляхи, однак гра є гра, а тут реальність. Центральні вулиці, не кажучи вже про бокові вулички, порослі деревами, кущами, чагарником. Всюди по землі сліди риття диких кабанів (наш супроводжуючий розповів, що досить багато у навколишніх лісах виводків диких кабанів, лосей, коней, які вночі блукають по місту). Серед височенних дерев – будинки, школи, дитячі садочки із розбитим вікнами. І хтось колись на стінах намалював контури людей… Контур дівчинки з мамою, які кудись тікають. Дівчинка, яка тягнеться до кнопки ліфту. Чоловік, який чомусь впав і піднімається із асфальту – багато контурів. І мурашки по шкірі… Місто енергетиків стало містом примар. В нашій делегації – дівчина Маша, яка у 6-річному віці разом із батьками була евакуйована саме із Прип’яті. Про це дізнаються телевізійники із Білорусі із другої делегації, і Маша стає героями їх сюжету. Орієнтуючись підказками мами по телефону вони таки знайшли не просто дім, а потрапили у квартиру, де у дитячій кімнаті знайшли Машину ляльку. І залишили її наодинці… Із власним дитинством…
А самі не полінилися і видерлися на найвищий 16-типоверховий будинок у самому центрі міста. ЧАЕС – як на долоні, місто Прип’ять – таке невеличке і таке моторошне…
Потім була дорога додому… А перед очима стояла картинка – центр Прип’яті, порожні вулиці, контури людей на стінах – і сила силенна абрикосів і вишень у квіту… Природа сильніша за людську дурість. Весна для привидів – краса жаху.
І Маша із заплаканими очима… Яка 25 років ішла додому…
«Люди, будьте бдительны!» Ю. Фучик
P.S. Делегація Чернігівської обласної молодіжної організації «Молоді Регіони» щиро дякує народному депутатові Г.В. Маньковському та персоналу ЧАЕС за організацію поїздки.
Добавить в:
