Що можна побачити в Криму за сім днів. Частина перша: Біла Скеля і Тиха бухта

Вторник, 9 Июля 2013 18:23 | Просмотров: 6540

На минулому тижні я розповідав нашим читачам про те, як ми добиралися до Криму автостопом та ділився його нехитрими правилами. Через три дні нашої веселої дороги просторами України перед нами розгорнувся Крим.

Жовта фура, яка підвозила нас від Херсону до Сімферополя, наостанок чмихнула димом із випускної труби і влилася в дорожній потік, а ми з рюкзаками лишилися обабіч дороги. До першої точки на нашій карті маршруту залишався останній невеличкий ривок. В Криму наш автостоп закінчувався. Як я писав раніше — тут він практично відсутній. Місцеві жителі розглядають всіх туристів як джерело доходу, і безкоштовно ніхто нікого не возить. Далі будемо їздити громадським транспортом.

Отже, четвер, 13 червня, за чотири хвилина шоста, десь на околиці Сімферополя. У місцевих на зупинці дізнаємося про необхідний транспорт, який довезе нас до вокзалу. Звідти нам необхідно добратися до Білогірська, а далі — до Білої скелі, невеличкого сільця, ім'я якому і дала ця скеля світлого кольору, що височіє над ним. Особливість місцевих тролейбусів — квитки по 1,25, але продаються тільки по 4 шт., на 5 грн. А що — і на кондукторах зекономити можна, і зайвих квитків продати тим, кому вони не потрібні, типу нас.

На вокзалі у Сімферополі дізнаємося, що приїхали ми не зовсім туди. До Білогірська транспорт ходить зі Східного автовокзалу. А із центрального транзитні маршрутки в сторону Феодосії можуть довезти до повороту на місто. Час вже досить пізній, і з непідйомними рюкзаками по Сімферополю пересуватися охоти мало. Відмахуючись від пропозицій таксистів-приватників “під саму скелю підвезти” за 150 грн., шукаємо автобус. Квитків немає, але касир каже: "Ідіть домовтеся з водієм". І дійсно - водій без проблем саджає нас на вільні місця. Проїзд — по 25 грн. з кожного. За відстань в максимум п'ятдесят кілометрів зовсім недешево. “Це Крим, дєтка”, - думаю про себе жартома. - “Тут тебе доїтимуть по повній”.

Через годину біля Білогірська ми знову виходимо на трасу. Сама автостанція міста знаходиться у парі кілометрів, тому ми чекаємо тут же, пройшовшись до потрібного повороту. Місцевий житель, який вийшов з нами, заспокоює — автобус ще має йти. І правда, хвилин через двадцять старенький “Еталон” з водієм-татарином зупиняється біля нас. Проїзд до Білої скелі — по 4 гривні. Їхати буквально хвилин десять. Уже починає сутеніти (тут це стається якось раптово), як ми нарешті досягаємо свого місця призначення. Залишається попрохати у місцевих води (наповнюємо всю наявну тару) і спитати прохід до самої скелі. Біла Скеля, (татарською Ак-Кая) — місце серед туристів не дуже популярне. Причиною тому, мабуть, є її віддаленість від моря і доріг, по яким проходять основні маршрути. Але, можливо, це лише на краще. Навряд чи можна назвати перевагою ситуацію на Південному березі, де у кожному красивому місці татари понабудовували палаток з самсою, і навколо вештаються натовпи.

Сама скеля - частина внутрішнього пасма Кримських гір. Вона обривається урвищем в сторону села, а піднявшись на її пласку як стіл вершину, можна йти багато кілометрів, як в степу. Поруч зі скелею знайдено багато стоянок древніх людей, а у часи не так віддалені, за легендою, татари з її вершини скидали полонених.

Уже майже темно, як ми ставимо палатку за селом, до половини піднявшись вгору. На саму скелю рюкзаки вирішено не тягнути. З гір табунщик жене коней, вони граються на схилах і перегукуються веселим іржанням. За селом стоси автомобільних шин - майданчик для пейнтболу. "Блага цивілізації" добралися вже і сюди, треба користуватися моментом, поки вони не заполонили все. Жіночки, які пригощали водою, розповідали, що у них тут є кінна база. І коли до Білої скелі приїздять знімати черговий пригодницький фільм, то коней уже ніхто з собою не бере, наймають тут. Також вас можуть покатати на УАЗику чи конях навколо скелі.

Уже близько десятої вечора підіймаємося на самий верх. Навколо тиша і пустота, у селі спати лягають рано, щоб так же засвіт сонця і прокинутися. Ми теж трохи милуємося нічними краєвидами і повертаємося до спальників. День був важкий, і сил лишилося зовсім мало. Але відмічаю, що завтра встати треба якомога раніше, щоб подивитися на схід сонця.

На світанку наступного дня раніше ніж будильник мене будять страшні потоки матюччя. Крізь сон здається, що десь поряд вхід в пекло, у якому сьогодні день відкритих дверей, і всі його чорти, лаючись, ідуть повз нашу стоянку.

Реальність виявляється значно прозаїчнішою — це табунщик жене в гори коней, стимулюючи тварин недрукованою лайкою. Романтичний настрій трохи зіпсовано, але, тим не менш, беру камеру і йду в гори. Сонце тільки починає бризкатися променями, і поки я підіймаюся, воно доганяє мене, поступово заливаючи всю вершину пласкої скелі. Нагромадження каміння внизу, рівнина вгорі, табун коней вдалині у легкій імлі - ось воно! За цим і варто було їхати сюди, в серце Криму.

Повертаюся до палатки, буджу Дашу, і після легкого сніданку з вівсяночкою і чаєм ідемо гуляти вже удвох. Навколо пасуться вівці, вівчар доброзичливо вітається з нами. Обходимо скелю по вершині і фотографуємося, але прогулянку не затягуємо. Близько обіду треба вже виїжджати звідси, щоб встигнути добратися до Коктебеля і потім до Тихої бухти.
Наостанок, скинувши рюкзаки у хлопців на кінному дворі, ще підіймаємося у печеру “Золота нора”, яку добре видно здалеку чорною діркою у білій кручі. Вправа на фізичну підготовку та витривалість (схил дуже крутий, підійматися важко, а спускатися ще важче) виглядає по факту досить безглуздо — всередині нічого цікавого, лише кілька шарів графіті поколінь туристів, які продовжують справу наших далеких печерних предків. Під стелею на висоті кількох людських зростів притягує погляд напис “Неможливих речей немає”. Так і є, за наявності деякої кількості надмірної здорової енергії можна заквецяти навіть стелю.

А ми повертаємося назад, забираємо рюкзаки і о 13.00 14 червня, знову поповнивши у місцевих баклажки для води, виходимо на трасу ловити автобус. Черговий старенький бус із татарином за кермом (пізніше я зрозумів, що перевезення, мабуть, їх місцевий національний бізнес. Всі, крім одного, автобуси, якими ми пересувалися, були татарськими із водіями цієї ж національності) довозить нас до вже знайомого повороту. Ціна в цей раз - по 3 грн. з кожного. Видно, тарифи на підбір випадкових пасажирів тут беруться зі стелі в залежності від настрою водія.

Нам треба до Коктебеля, а так як всі автобуси ідуть у потрібному напрямку, ми їдемо вже через хвилин десять. Місця лише стоячі, коштують по 30 грн. і перед постами міліції водій просить присідати або пригинатися, бо за такий спосіб перевезення пасажирів його можуть оштрафувати.
В 16.00 ми в Коктебелі, тут же на риночку купуємо черешні і починаємо цікавитися транспортом до Тихої бухти. Ця бухта, що вдається западиною в узбережжя між селищами Коктебель та Орджонікідзе, отримала свою назву через спокійний клімат, який забезпечується захистом від морських вітрів прибережними скелями.

Починається вона з боку Коктебелю за мисом Хамелеон, який міняє свій колір в залежності від часу доби, і тягнеться на схід близько кілометру. Місце - справжній рай для фотографа, із унікальними пейзажами, прекрасними піщано-кам’янистими пляжами і видом на Карадаг. Ідеальне місце для любителів дикого відпочинку.

На початку сезону, тобто якраз зараз, тут відпочиває зовсім мало туристів. До бухти із автовокзалу Коктебеля ходять маршрутки. Ціна - 20 грн. з персони, хоча їхати - всього кілометри чотири, апетити кримчан просто вражають. А приватник на убитій "четвірці" пропонує нас довезти за 100(!) гривень. "Дорога плохая, машина портится". Це просто капець.

Втім, навіть по 20 грн. маршрутка нікуди не їде. Ми - поки єдині пасажири, і водій каже, що якщо більше нікого не знайдеться, то він не поїде взагалі. Вранці туди відправляються часто, а після обід виїхати важко. Вибір у нас є - рюкзаки на плечі і "Вперед и вверх, а там..."
Але вирішуємо почекати, і через деякий час наше терпіння винагороджується. До маршрутки підходить руда кучерява дівчина із чималим рюкзаком. Її звати Клавдія, вона дайвер і член "Русского географического общества", подорожує по світу, пишучи для товариства статті про свої мандри. Приїхала з Пітера до Криму автостопом (вперше в житті таким способом). А головне - їй теж треба до Тихої.

Коротка дорога по глиняним схилам, і от ми вже у бухті. Фото навряд чи можуть передати всю красу, що відкривається, коли ти йдеш по її пляжу, але їх можна глянути окремо. А от про інфраструктуру трохи варто сказати: на початку бухти стоїть кілька контейнерів для сміття, помічено пару одиноких туалетів та якась палатка із продуктами харчування. Досить чисто. Принаймні, такого звалища сміття, яке можна спостерігати при в’їзді до Лисої бухти, де доводилося побувати не так давно - не спостерігається.
В цьому місці бухта досить заселена, народу вистачає. Але нам далі, в сторону Орджонікідзе, де ніяких зручностей, кам’янисте дно, дикий пляж, а найближчі сусіди розташовані у парі десятків метрів. Нарешті, на п’ятий день подорожі, ми таки досягли моря! Купаємося у ньому і, освіжившись, десь о пів на сьому вечора починаємо ставити намет.

Далі буде.

Богдан Гуляй, фото Дана Фрост