Душив 14-денного сина подушкою три хвилини

Добавить новость

Четверг, 4 Октября 2018 16:07  |  Просмотров: 14551

Діти круглолиці, щокастенькі, світлошкірі, з блакитними оченятами білявим волоссям, яке трішки кучерявиться, чимось схожі на янголят. Поліні — 3,4 року, Альоні — 1,5 року. Бігають по палаті дитячого відділення Корюківської районної лікарні. Можливо, і їхній братик виріс би красивим, блакитнооким блондином. Якби його не вбив через 14 днів після народження 25-річний батько Іван Сердюк з села Клюси Сновського району.

— Що любите їсти? — запитую Поліну.

— Котлети, цукерки, манну кашу.

— Мама вам казки читає?

— Про котика, вовчика, курочку Рябу.

Мала показує, що вміє рахувати на пальчиках, знає кольори. Розповідає, які мультики дивилася. Альонка ковезиться — температура. Вікторія вкладає її спати.


Іван Сердюк

«Поки не затихло»

На ланцюгу і в наручниках, коли привозила поліція на відтворення, Іван без будь-яких емоцій розповідав, як він три хвилини душив подушкою беззахисне немовля, доки воно не затихло. Потім загорнув, виніс через дорогу до сараю і закопав.

Було це 12 лютого нинішнього року. Ніхто, певно, і не дізнався б про гріх дітовбивства, якби сам Іван на п’яну голову не заявив у поліцію.

Тепер у СІЗО, за підозрою в умисному вбивстві, йому загрожує від 10 до 15 років позбавлення волі або довічне ув’язнення. Дружина 23-річна Вікторія з дітками в лікарні. Її доля вирішиться в ході слідства.


Дивіться також: «Заспокоїв» новонародженого: синовбивці висунули підозру (відео)


Трьох із чотирьох дітей народжувала вдома

— Без мами я залишилася в десять років (батьків позбавили прав за те, що пили. — Авт.), — розповідає Вікторія Сердюк. — Я, брат Максим, йому зараз 28 років, і сестра Настя, їй нині 26, виросли по інтернатах. Двоюрідна сестра по матері Наталя Суровець з села Савинки Корюківського району нас підтримувала.

Забирала на канікули, купувала речі, і зараз допомагає.

Після школи я пішла в Шорське училище, навчатися на секретаря-оператора комп’ютерного набору. Там здружилася з Юлею з Гірська Сновського району. Вона часто телефонувала мамі, а оскільки у мене мами не було, я говорила: «Передавай їй вітання».

Якось Юля запросила мене до себе додому. На той час вона зустрічалася з Ванею.

Але так сталося, що вони посварилися. У нас зав’язалися стосунки. Він тоді працював у Києві. Ми спілкувались «ВКонтакте». Бачилися рідко. З часом вирішили жити разом. Після закінчення училища я отримала вісім тисяч гривень «підйомних» і купила хату у Клюсах, неподалік від будинку, де живуть батьки Івана (він у них один). Гроші віддала, але не оформила права власності. Так і жили.

Полінку, одну з чотирьох дітей, я народила у лікарні. Ми ще розписані не були. Тому вона на моєму прізвищі — Зуй. На той час Ваня сидів у тюрмі. Клюси поряд з Росією, він перейшов кордон у село Новий Світ, якомусь другу приніс документи. За це посадили на чотири місяці.

Потім з’явився Богданчик. Я народила вдома. У сина була гідроцефалія мозку. Третю дитину Альонку я народила вдома у брата, куди втекла від Івана. Він ревнував, руку піднімав на мене. Сварилися. Коли Богданові потрібні були гроші на лікування, він украв 1700 гривень, які люди нам скинулися на лікування сина. Богданчик помер від набряку мозку у півроку.

Після народження Альонки соціальні служби взяли нашу сім’ю під супровід. Повертатися у село я тоді не хотіла. І, виходило, власного житла у мене немає, доходів теж, народила на дому. Соцпрацівники порадили на півроку віддати доньку в Прилуцький будинок дитини, аби не позбавили нас батьківських прав. Думалося, що мала побуде там півроку, а затяглося на дев’ять місяців. Нам її не віддавали. Тільки 22 грудня минулого року, через суди, ми домоглися повернення доньки.


Вікторія Сердюк з донькою Поліною

— Віко, ви хоч раз за дев’ять місяців провідали Альонку в Прилуках?

— Ні, — відказує тихо і опускає очі. — Далеко, і грошей не було.

— Але ж є дід і баба, Іванові батьки, він у них єдиний. А значить, і онуки — тільки ваші діти.

— Свекор, йому 58 років, хворіє на онкологію. У сезон підробляє комбайнером. Свекруха, їй 44, працює у сільгосппідприємстві. Вони нам, чим могли, допомагали.

— Як ви зважилися на четверту дитину? Про презервативи, таблетки для контрацепції знаєте?

— Звісно. Так склалося...

— Чому ж на облік не стали, приховували вагітність?

— Ми тільки Альону відвоювали. Я боялася, що старшеньких у нас відберуть. Бо на той моменту нас грошей не було. Ваня то працював у Києві в охороні, то ні. То його кинуть на гроші роботодавці, то зароблене вкрадуть. Випивав, кодуватися не хотів. Через це сварилися.

— Братові, сестрі казала, яка в тебе ситуація?

— Ні. Вони не знали. Сто кілометрів між нами, не наїздишся. Мобільного у мене не було. Я не люблю жалітися.

Коли зрозуміла, що вагітна, вирішила: дитини позбавлятися не буду. Якби я не хотіла, то зробила б аборт. Синочка народила 29 січня. За моїми підрахунками він був семимісячний, десь кілограмів два.

— Кажуть, що передчасні пологи почалися, бо Іван тебе побив.

— Ні (і знову опустила очі). Я вирішила так: доки холодно, підгодую його, хай окріпне, а потім віднесу в лікарню, підкину. Бо якщо відмовлюся офіційно, доньок у мене відберуть. Поклала його на піч, годувала. Свекруха знала, що я народила. Я розповіла їй про свій план, вона його підтримала.

— Як назвали дитятко?

— Мішуткою. Коли він плакав на печі, старша Полінка питала: «Хто там пищить?» Я, щоб вона не видала, казала: мишка. Тим часом люди у селі бачили, що я була вагітною і живота не стало, хтось заявив у поліцію. Приїхала поліція, питають: «Де дитина?» — «Я зробила аборт» — «Де?» — «Вдома, а «місце» спалила у грубці». Так сказала, аби не шукали (кажуть, поліцейські звозили Вікторію до гінеколога у райцентр і в лікарні написали, що в неї був викидень. — Авт.).


Іван веде до сараю, де закопав немовля

«Якщо цього не зробиш, то зроблю я...»

— Поліція поїхала, Іван був випивши, злий, сказав: «Нас посадять, якщо дізнаються. Як дитя виросте, що ти скажеш? Треба позбутися його». Я розплакалася і відповіла: «Я не хочу і не буду цього робити». Тоді чоловік сказав: «Якщо ти цього не зробиш, зроблю я». Я і подумати не могла, що він так може вчинити. В цей час у сусідній кімнаті прокинулася і заплакала Альонка, я кинулася до дитини. Заспокоїла, виходимо. А чоловік вже пхає згорток з дитиною за пазуху. Коли повернувся, сказав: «Закопав там, де ти дрова береш». А де саме, в хліву чи біля, я так і не зрозуміла. Цілу ніч проплакала.

— Свекруха цікавилася, куди поділася дитина?

— Ми відповіли: «Сам помер». Так і жили. Сварилися, мирилися.

Чоловік, як побачив мого брата, спитав: «В гості чи по тебе?» Я хотіла забрати речі, та Іван не дав. Поїхала, зняла гроші у Городні. Мені з Іспанії бездітна родина коштами і речами для малих допомагає. Я, як дитина-сирота, їздила на відпочинок до Іспанії, там з ними і познайомилася. Вони хотіли мене удочерити, а я відмовилася. Тепер про свою відмову дуже жалкую.

28 квітня я забрала дітей і поїхала на Савинки, до двоюрідної сестри. Неподалік її дому за гроші з Іспанії купила хату (знову без оформлення). Ваня дзвонить, плаче: «Я без вас жити не можу. Можна я приїду?» Хотіла його перехитрити, кажу: «Приїзди, привези постільне, телевізор, дитячі речі». За три дні він був уже у нас. Так і лишився. Попервах наче нічого, та невдовзі став ще більше пити, ніж у Клюсах. Все обіцяв: «Завтра піду кодуватися». Я його вже і виганяла. Хата ж моя. А він ні в яку.

15 вересня ми були на хрестинах у мого брата в Корюківці. Ваня випив і став казати Максу: «Віка така, сяка. Я по 10-12 тисяч заробляю, а вона їх у барі прогулює». Максим до мене: «Віко, ти що? У нас з сестрою сім’ї, ще й тобі допомагаємо». Я до чоловіка: «Навіщо ти брешеш?» А він сікається до мене: «А що, неправда?»

— Вікторіє, а скільки Іван додому приносив?

— Працював у приватника. Дрова заготовляв. Тисячу гривень раз на два тижні заробляв, м’ясо, інші продукти — в рахунок зарплати. За те, що він мене обмовляє, брат штовхнув Івана кілька разів. Я стала чоловіка проганяти. Він розізлився: «Все, я до тебе більше не прийду». І пішов. Потім дзвонить: «Я іду полем. Будете їхати машиною, вийду на дорогу, там мене заберете». Коли ми верталися з Корюківки у Савинки, ніде його не зустріли. Знову дзвонить: «Ти точно хочеш розлучитися?» «Так», — відповіла. «Так точно?» — перепитує. Кажу: «Я вирішила». Тоді Іван: «Я дзвоню в поліцію. Мені дадуть 15 років, тобі 12 — підеш як співучасниця». Мені не було страшно. Я вже стільки всього пережила. Тільки боляче на душі, що дітей заберуть. Через трохи знову дзвонить: «Суши сухарі. Я все поліції розказав». Під’їжджаємо, а поліція вже у селі. Думала, по мене приїхала, а то Івана вже шукали. Мене теж забрали і відпустили.

— Чому раніше не заявила сама?

— Боялася Івана.

— І що тепер?

— Дітей, сказали, заберуть у Прилуки. Мені треба шукати роботу. Піду на пилораму.

— Якщо Іван вернеться з тюрми до тебе — пробачиш, приймеш?

— Нізащо.

— Свекри провідують внучат у лікарні?

— Ні.

— Вікторія не злочинниця, а,жертва, — вважає 50-річний Віктор Лісений, сільський голова Савинків. — Я її ніколи не бачив п’яною, діти доглянуті. З Іваном мав розмову двічі. Це така категорія людей, які все знають, все уміють, вони найрозумніші і нікого не слухають. Були у нього потасовки з місцевими. Агресивний чоловік. Такого жителя у нашому селі я б бачити не хотів. А вона затюкана. Було, гукну на вулиці, а її аж колотить. Якщо Івана поруч з Вікторією не буде, і вона, і діти, певен, будуть у порядку. Все з допомогою і наглядом сестри Наталії Суровець. У неї родина благонадійна, путяща і роботяща. Свої діти дорослі.

— Малят тимчасово відправимо у Прилуки, доки не вирішиться доля матері, — каже 32-річний Володимир Полубень, заступник голови Корюківської РДА. — Якщо раптом її позбавлять волі, дітей можна віддати або під опіку сестрі, або йтиме мова про інші сімейні форми виховання.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №39 (1690), 27 вересня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: