Валентина Мастєрова: «Коли я писала «Сучу дочку», то була на межі самогубства»

Пятница, 27 Июля 2018 15:14 | Просмотров: 9810

Вчора в Центральній міській бібліотеці імені М.М. Коцюбинського відбулася творча зустріч з нашою землячкою – журналісткою, відомою письменницею та поетесою Валентиною Мастєровою, книжками якої зараз зачитуються українці.

Тому було дуже цікаво зустрітися, послухати розповідь та поспілкуватися живцем з цією талановитою людиною.

Окрім представників ЗМІ в майстерні життєтворчості зібралися працівники бібліотеки та інші шанувальники її таланту, чим Валентина була приємно вражена.

Коротко про неї

Валентина Миколаївна народилася у 1957 року у вже неіснуючому селі Сивки Чернiгiвського району. Закінчила Михайло-Коцюбинську середню школу, потім радіомеханічне училище у Чернігові. Працювала в різних напрямах та жила в Мені і Чернігові.
Вона завжди відчувала бажання писати, тому вступила на факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка та з відзнакою закінчила його в 1987 році.
Після закінчення працювала завідуючою відділом сільського господарства Менської районної газети, власкором обласної молодіжної газети «Гарт», і до 2013 року - редактором газети «Наш край». 7 років тому Валентина Мастєрова переїхала з обласного центру в село Красилівка Козелецького району, де мешкає і творить по цей день. Зараз їй 61 рік.

Коли у Валентини з’явилися перші твори, її зразу помітили. Тоді наш видатний український поет Валерій Ілля написав про неї у журналі «Основа»: «В українську літературу прийшов Майстер. Попросимо Божу поміч до його тривання».
А видатний український письменник Олександр Сизоненко, сказав: «Давно вже не читав із таким захватом прозу. З часів Олеся Гончара, Павла Загребельного, Григорія та Григора Тютюнників, Євгена Гуцала і Володимира Дрозда… А тепер ось – Валентина Мастєрова! Так, я читав, не відриваючись, до третьої-четвертої години ночі. Того самого вам бажаю. І, певен, так воно й буде».

З-під пера письменниці вийшли такі, вже дуже відомі книги:
«Так плакало дерево» (оповідання, 1992 р.)
«Крила» (оповідання, етюди, 1999 р.)
«Суча дочка» (роман, 2003 р.)
«Смарагд» (роман, 2005 р.)
«Мавра» (повість, 2009 р.) та ще багато оповідань.

Валентина Миколаївна зізнається, що скупа на спілкування та має обмежене коло близьких.
- Задавайте мені питання, бо такий спосіб спілкування для мене незвичний. Я передаю все, що в мене на серці та на душі через творчість. Взагалі, дома я мовчу сутками. Просто пишу да й все.

- Ви стали більш заможніше?
- Ні. Такі, як я ніколи не матимуть багато грошей. Бо треба, щоб хтось мене кришував. А я пишу не заради слави та грошей. Якщо це дозволити, я не зможу бути незалежною та почуватися вільною, писати про те, що я хочу та що мене бентежить. Я звичайна жінка, яка просто живе, доглядає сад та город. Але в мене завжди було бажання щось передати людям.

- Спочатку ви писали оповідання. Як перейшли на велику прозу?
— Десь у 90-х я поїхала на з'їзд Спілки письменників у Київ. По телевізору тоді йшла «Просто Марія». Старші письменники ображалися, що люди почали сміття дивитися, читати дешеві еротичні романи, а на їхні книжки ніхто не звертає увагу. Народ був голодний на сміття, бо такої легкої літератури ми не мали. Юрій Мушкетик зі сцени тоді сказав: «Та напишіть ви свою «Марію» і нехай вас читають».
Я приїхала додому й задумалася: про що б написати. Почала щось легке. Але потім ро¬боту припинила, бо зрозуміла, що нездатна пи¬сати несерйозне. Стала збирати матеріал — молитви, замовляння. Їздила по знахарях. Згадала бабу Ганну. Так поступово народилася «Суча дочка». Три роки написаний текст лежав у столі. Боялася комусь показати.

- Ваш роман «Суча дочка» якось пов’язаний з вашим життя?
- Так, він наполовину автобіографічний, в мене теж є донька Марія, яка народилася 4 серпня. В мене була особиста драма. Я вам чесно зізнаюся: коли я писала цей роман, мені було неймовірно важко. Я була на межі самогубства. І я не знаю до цього часу хто кого врятував – чи мій біль «Сучу дочку» чи «Суча дочка» - мене.
У ньому розповідається про долю жінки, яку чоловік покинув з дітьми. Героїню в чужому селі бере на квартиру баба-знахарка Партизанка та згодом передає свої знання. Цей образ я змалювала з бабиної подруги Ганни, яка жила за 4 кілометри від нашого села через ліс та не раз шептала мене. Коли мені було 17 років, мати мене привела до неї. Баба Ганна якось сказала: «Ця дитина або перевершить мене, або дуже страждатиме, якщо я не передам їй силу». У ніч ¬сме¬рті мене звала. Якщо і дана мені природна сила, я не реалізувала її і не вчилася тому. Крім «Отче нашу» і «Богородиці» нічого не знаю.

- Ваші книжки легко читаються. Як працюєте над своїми творами?
- Я не працюю паралельно над двома чи трьома творами. Закінчую один, тоді приступаю до іншого. Завжди вголос промовляю слова своїх героїв. Коли чую, що воно звучить неприродно - брехня, ця баба так не скаже. Навіть на городі у мене завжди у кишені є ручка і блокнот. Там і записую думки.

Взагалі писати книжку – це каторга. Коли я пишу - хата не метена, борщ не зварений, діти ображаються, що не можу з онуками погратися. Почекайте, - кажу, - допишу ще трошки – пограю».

Буває, що зовсім не пишеться. Чекаю, коли прийде натхнення. Мені потрібно відчувати те, про що я пишу. Наприклад, як написати про Німеччину, коли я там не була? Подивилася та прочитала в інтернеті про місто. Але ж я повинна відчути його атмосферу, енергетику. Тому поки що на півдорозі - відклала.

Почала писати історичний роман, де важливе питання мови. Читач повинен розуміти в який час, в якій місцевості відбуваються події. А це передається мовою. Я цілих 2 роки можна сказати не виходила з бібліотеки ім. Короленка, вивчаючи історичні факти, події, мову того часу та інше.

- Розкажіть про «Смарагд»
- В «Смарагді» зібрані всі мої душевні протиріччя . Я не можу знайти виправдання та розуміння, наприклад, на питання «Чому вмирають діти? Чому стільки болю?» Багато чого душа не сприймає. Тому народився такий твір. Він має секрет. Хто герой? Данило, який шукає, кидається, не знаходить, робить помилки, чи Юрій, який сприймає життя таким, яке воно є? Батько гнав його з дому – він йшов, батько кликав – він вертався. Людина сама обирає дорогу в житті чи може пройти лише тими шляхами, якими їй судилося? Зрозуміло одне - місія людини на землі – вміти залишатися людиною з великої літери. Але ж це дуже важко.

- Ваші односельці знають, що поруч живе відома письменниця?
- Спочатку я не казала, а вони не питали. Є така приказка: до нашого берега як не гівно, то тріска. Потім побачили, що я звичайна людина, займаюсь садом та городом, що у мене великі парники стоять. Стали спілкуватися про господарство, обмінюватися розсадою. Тепер - я своя в селі.

З прекрасною промовою та вдячністю виступила завідуюча відділом ІТЕР в бібліотеці Олена Костриця та дехто з майстерні:
- Книжки Валентини Мастєрової зачитуються до дір, бо зачіпають найпотаємніші куточки людської душі. Коли починаєш читати, то не можна відірватися – доводиться безперервно читати всю ніч.
Її мова захоплює та передає справжню картину нашого життя, та найчастіше – гірку правду. Але ж таким і є наше життя – не завжди справедливе, щасливе та легке. Правда — ось вища сутність творчості Валентини Мастєрової, що є заповітом наших класиків — письменник має служити правді.

Заслуги Мастєрової В.М:
1991 рік - переможниця міжнародного літературного конкурсу «Гранослов».
1997 - переможниця всеукраїнського літературного конкурсу «У свічаді слова».
Лауреат премій імені Василя Стуса, «Благовіст», обласної премії імені Михайла Коцюбинського.
Член Національної спілки письменників України з 1993 року.

Gorod.cn.ua