Живцем палили. За що?

Добавить новость

Понедельник, 18 Сентября 2017 16:31  |  Просмотров: 3031

58-й день народження для Григорія Неживця з села Орлівка Новгород-Сіверського району міг стати останнім у його житті. 26 серпня вночі хтось кинув йому у веранду пляшку з горючою сумішшю.



Чоловік не підприємець. Не ловелас. Не п’є і не палить. У жодних місцевих розбірках участі не брав.

— Красти в мене нічого, що вирощу на городі, те й споживаю. Тримаю курей і дві бджолосім’ї. Чотири роки тому була корова. Молоко здавав, на ті гроші й жив, — розповідає Григорій Миколайович. — Життя так склалося, що одруженим ніколи не був. З дитинства в мене здоров’я слабке, перехворів на ревматизм. З тих пір серце барахлить. З молодості високий тиск. Різко став чи повернувся — в голові паморочиться, хоч падай.

Я свого часу лісником працював, доки не пішов на третю групу інвалідності. Та потім групу забрали. Три роки доглядав за старенькою матір’ю. Вже 13 років, як сам. Брати живуть у Росії. Один — у Вологді, другий — у Курській області. Потроху гроші мені присилають. Я на життя не скаржуся. Подивлюся на людей: у того руки немає, у того ноги. А я, дякувати Богові, сам себе обслуговую.

На столі у Неживця лежать кілька книжок, автор — Ремарк. Вловивши мій погляд, чоловік каже:

— У мене є ціла бібліотечка, 200 книг різних жанрів. Останнім часом до читання руки не доходять, дивлюся телевізор, бере кілька каналів. Зазвичай я його дивлюся до півночі, а потім лягаю. А того вечора ліг раніше. О пів на одинадцяту вечора. Хвилин п’ять, як вимкнув світло. Лежу, почав дрімати. Чую, вхідні двері у веранду брязнули. Я ж її на ніч ніколи не замикав, що у мене красти, кому я треба? Хатні двері замкнені. Вирішив: піду, гляну. І тут почув дивний хлопок.

Вискочив, полум’я розгорілося більше метра висотою. На вікні тюль зайнялася, горить дерев’яна стіна. Якби вогонь до стелі піднявся — на горитці усілякого хламу повно і сушина — згоріла б хата швидко. За що? Схопив відро води, стояло в хаті повне, хлюпнув. Відкрив кран (у домі є вода) — і давай гасити. А самого тіпає, тиск підскочив за 200. Я такий стрес пережив, у мене ж гіпертонія третьої стадії. Таблетки жменями їв.

Набираю «02», ніяк. Пішов до сусіда, він сказав, що вже треба «102» в поліцію дзвонить. А я і не знав, раніше ж ніколи не доводилося. Обійшли з сусідом навколо хати, чи бува з якої сторони не підпалено. Виявляється, у мене в залі вікно було відкрите, через нього і влізло, і спалило. Добре, що мій диван-куточок уцілів. Він єдиний, що у мене є нового, — хвалиться чоловік.


Куточок - найбільше багатство

— Хто ж вам кинув «коктейль Молотова»?

— То не коктейль, а газолін, судячи по запаху. За два тижні провітрювання і то весь сморід не ви-вонявся, так тхнуло. Була пластикова пляшка, від неї лише пробка уціліла. Може, хоч на ній відбитки пальців лишилися того, хто її в руки брав.

Поліцейські запитували: кого підозрюєте? А як я можу без доказів на когось вказати? Ворогів у мене немає. Заздрісників — чому заздрити?

— Григорію Миколайовичу, може, ви на якусь жінку заглядалися, от чоловік і помстився?

— І близько такого не було.

Хіба я перший в селі, кого палять? Тільки людям то сараї, то дровітні, то сіно. Одному чоловіку чотири стоги сіна спалили. Другому — дрова. Двічі підпалювали, ще й доріжку до дровника виклало, полило горючим і по ній вогонь вмить добрався, як по бікфордовому шнурі.

— Так зібралися б мужики, влаштували засідку. І впіймали палія. Дали б по ребрах так, щоб забув про свої дурні забави.

— У нас у селі люди добрі й терплячі. І наскільки я розумію, у кожного підозрюваний свій. Тільки постраждалі про свої припущення мовчать. Бояться звести наклеп на невинного.

Я навіть братам про те, що сталося, не сказав. Як дізнаються, у них стрес буде. А здоров’я вже не те. Один афганець.

Після того, що трапилося, я попервах не спав, нині теж погано сплю. Часто встаю й обходжу хату.


Віктор Спасибко

— Мені вже двічі обійстя палили, — зітхає 58-річний Віктор Спасибко. Його крайня хата, як їхати з Козилівки Корюківського району в Орлівку. — Торік восени від дороги два причепи вже рубаних дров підпалили. Я їх старався заготовити, думав, на зиму себе забезпечити. Тоді один причіп півтораметровок коштував 1700 гривень. Залишився проти зими без єдиного поліна і копійки за душею.

При згадці про те горе, у Віктора Івановича навертаються сльози.

— Я 30 років відпрацював і на тракторі, й на машині. Тепер у центрі зайнятості стою. Нині й роботи немає, і працівники в літах нікому не треба.

Роботодавцям подавай молодих, щоб день і ніч пахали.

Мене пожаліли, виписали сухостою, вже не за 1700, а за 480 гривень. Дякуючи цьому, я взимку не замерз. (Спасибка у селі називають безвредним і неконфліктним). Згарище до цих пір не все прибрав. Ворота обвуглені стоять. Тоді я поліції показував, на дорозі лежали тряпчана сумка і пакет, у них, певно, каністри з пальним принесли. Мене тоді за душу так взяло. Видно, воно палить і задоволення від того отримує, а людям горе. Якби впіймав, сам би його у вогонь вкинув. Пам’ятаю: розплющив очі, зарево у вікні. Вискочив. Добре, що кілька пожежних машин підоспіли, бо і без хати лишився б. Сусіду через дорогу, за кілька хат від мене живе, сінник спалило. У нього там ні електрики, ні відкритого вогню не було. Після пожежі витягав огарки. Листи заліза, якими дрова були накриті. Аж цигани їдуть, як причепилися: «Дядьку, віддай листи». Я кажу: «Мені й такі згодяться накривати». Циганка пильно подивилася: «Будеш ти вдруге горіти». А я їй: «Я вже двічі горів, мо’, третій?» Залізо я таки їм віддав за 170 гривень.

— Вікторе Івановичу, ви б циган попросили наворожити, щоб ту падлюку, що палить, нарешті впіймали, чи вона здохла б.

— Рано чи пізно все вийде на чисту воду. Тільки скільки до того людям біди буде нароблено, ніхто не знає.

— Що то за палій і чи є можливість його вирахувати? — запитала в голови Орлівської сільради Віталія Рябченка.

— Це питання не до мене, а до поліції, — відповів Віталій Федорович.

Кляті піромани*

Час від часу в різних населених пунктах області орудують палії. Найбільше сімей постраждало від піромана в селищі Замглай Ріпкинського району. До півсотні. Того, на кого грішили люди, поліція перевірила на детекторі брехні. Детектор не підтвердив підозру. Можливо, збіг, але, коли цей чоловік раптово помер у молодому віці, більше підпалів не було.

У Ковпиті Чернігівського району теж орудував палій. У людей горіли худоба, птиця, техніка. Жертами ставали як одинокі пенсіонери, так і заможні хазяї. Селяни запідозрили молодика. І впіймали в той час, коли у Ковпиті спалахнуло відразу два двори. Його засудили на сім років. У Шабалинові Коропського району обійстя пенсіонерки підпалювали чотири рази. Згоріла корова, чотири тонни сіна, а саму господиню ледь врятували. І вона не єдина жертва. Люди планують викликати екстрасенсів, щоб допомогли знайти винуватого. Рано чи пізно ці падлюки, що нищать людське добро, яке наживалося десятиліттями, мають бути покарані. Все таємне колись стає явним. Кара буде, якщо не людське правосуддя, то Боже провидіння.

*Піроман — «пір» з грецької вогонь. «Манія» — пристрасть, безумний потяг до чогось.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №37 (1636), 14 вересня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: