Наука Генрі Форда, операції вищого пілотажу і «лікарська архітектура»

Четверг, 6 Июля 2017 17:00 | Просмотров: 2828

У медицину закохався ще в першому класі, коли... лікувався від ревматизму. Хвороба розвилася після скарлатини, і мама часто водила хлопчика до людей у білих халатах. Коридори, кабінети, полички з реактивами - все це здавалося йому чимось святим. Але тоді й уявити не міг, що стане заслуженим лікарем України, ба, більше: батьком і очільником Чернігівської міської лікарні №2.

- У моїй трудовій книжці записів зовсім мало, - з посмішкою каже Володимир Фаль, котрий уже понад двадцять п’ять років опікується закладом. - Починав свій шлях у Чернігівській міській лікарні №1 хірургом, обіймав посади ординатора та заступника головного лікаря по медичній частині, а тоді пішов у «лікарську архітектуру»...

...І спроектував нову клініку

Так сталося, що у 80-х роках у Чернігові працювала тільки одна лікарня на шістсот ліжок. Катастрофічно мало! Тимчасовим вирішенням проблеми було облаштування медзакладу в мікрорайоні Шерстянка замість колишнього гуртожитку (наразі Четверта міська). Проте керівництво області на чолі з першим секретарем обкому партії Леонідом Палажченком усе ж наполягало на зведенні нової, спеціально призначеної для цього, будівлі.

- Гідного готового проекту не знайшли, тому зважилися на індивідуальний. Мені, власне, доручили скласти медичне завдання на конструювання та спорудження лікарні. Сам би не впорався, - зізнається Володимир Петрович, - натомість разом із колегами - завідуючими відділень - продумали і презентували його «на відмінно».

Уже з осені 86-го новий проект мали втілювати в життя, та судилося інакше. Через аварію на Чорнобильській АЕС за справу взялися аж наприкінці 88-го. За рік Володимира Фаля призначили куратором будівництва, а пізніше, «в розпалі» робіт - головним лікарем майбутнього закладу.

- Проектанти - чудові фахівці, але... теоретики. Вони не завжди знали, як буде ліпше і пацієнтам, і медикам на практиці, тож доводилося вносити корективи.

Ніколи не чув слова «ні»

Будівництво таких масштабів відбувалося в області вперше. Тому колектив будівельно-монтажного управління «Житлобуд-1», що сконцентрував усі сили на проекті, працював і вдень, і вночі. Десь зносили стіну, а десь зводили додаткову, одні приміщення перепрофільовували на інші, замість запланованого лінолеуму в коридорах клали мозаїчну підлогу, а стіни холів оздоблювали не кахельною плиткою, а мармуровою...

Чимало змінювали, але робили так, як треба. Цим очільник лікарні завдячує тодішньому начальнику управління Олександру Макаренку й особливо - Володимиру Хоменку, головному виконробу.

- Ніколи не чув від нього слова «ні», «цього ми робити не будемо»... Інколи Володимир Максимович ці зміни навіть сам пропонував, - згадує Володимир Фаль. - Завжди шукали з ним компромісу й виходу із, на перший погляд, безнадійних ситуацій. Утім, все це давалося нелегко... - наче заново переживає ті дні головний лікар. - Були проблеми з фінансуванням, поставкою матеріалів, закупівлею й перевезенням обладнання, меблів. За Радянського Союзу ж як було? Одне виготовляли в Україні’. інше - в Казахстані чи Білорусі, та з усіма були домовленості. А потім Союз розпався, кожна країна оголосила свої кордони та вимоги.

Успішного будівництва та вчасної здачі об’єкту в експлуатацію не було б без іще двох шанованих людей - Валентина Мельничука, мера Чернігова 1990 - 1992 років, та його наступника Віталія Косих. їм - окрема подяка.

А «боржок» таки повернув!

Нова лікарня була унікальною. Почнемо з того, що проектанти задумали не окремі корпуси, як завше, а один цілісний комплекс. Себто, дев’ятиповерховий стаціонар і семиповерхову поліклініку, а між ними - всі служби, що працювали б на обидва відділення: діагностику, реанімацію, операційну тощо. Також на території закладу розмістили харчоблок і підземну галерею з ліфтом-доставкою, овочесховище, пральню, гараж і патологоанатомічну лабораторію. Найцікавіше те, що на час здачі - у 1992-му -будівництво було завершене на сто (!) відсотків.

- За радянських часів це був нонсенс, бо об’єкти здавали тричі в рік - до Першого травня, Жовтневої революції та Нового року! Й жодного разу не завершені до кінця! - жартує Володимир Петрович. - У нас було все: гардини на вікнах, заправлені ліжка, халати для санітарок, медикаменти в шафах... Відкрили лікарню і того ж дня прийняли перших пацієнтів, а за кілька тижнів провели й першу операцію.

Лікар зізнається, що єдине турбувало - це «боржок» перед закладом. Виявляється, вартість будівництва становила більше, ніж міг погодити держплан України, а в Москву за дозволом ніхто не поїхав, не підписали б. Тому для зменшення витрат скоротили овочесховище, гараж і актову залу.

- Під час зведення перші два приміщення добудували, а ось останнє... Вирішив, що не терміново. Виокремив невелику кімнату, чоловік на вісімдесят, а потім ні нараду нормальну не міг там провести, ні урочистості - взагалі нічого для півторатисячного колективу! - ділиться головлікар. -Облаштував актову залу, як належить, лишень у 2011-му. Нехай пізно, та «боржок» таки повернув!

Там же було перероблено технічний поверх на інженерний, де розмістили кабінети для працівників господарчої групи. Себто «бійців невидимого фронту», які дбають про лікарню не менше, ніж він сам. Вони й полагодять, і підфарбують... Іншими словами, не дозволяють закладу занепадати.

Місце під сонцем: якою ціною?

Втім, потенціал і технічні переваги над іншими медичними установами міста важко назвати імунітетом до труднощів. Першим і найскладнішим було створити гідний колектив однодумців, які б не просто знали свою справу й ходили на роботу, а мали горіти нею, прагнути завоювати любов людей!

- Це вже залежало тільки від мене, - переконаний Володимир Фаль. - Пам’ятаю, коли у 1999-му Леонід Кучма вручав мені Державну премію України в галузі архітектури та будівництва, дивувався, мовляв, як це: лікарі - будують?! Я, не довго думаючи, відповів: «Розумієте, спорудити лікарню можуть і будівельники, натомість вдихнути в неї життя - до снаги лише лікарю». Сподобалося...

Тож поки робоча група закладала фундамент і зводила стіни, Володимир Фаль збирав, як цеглинки, «душу»: вів переговори з медиками обласної лікарні, першої міської, установ санаторного типу, шукав фахівців у регіоні та готував авторитетні кадри. Те, що не помилився в кожному з них, упевнювався ледь не щодня. Колеги ніколи не цуралися роботи й не відмовили жодному пацієнту в допомозі. Приймали складних хворих, у свята, серед ночі...

- Люди зрозуміли: аби вилікуватися, треба їхати до нас. Ми боротимемося до останнього, - з гордістю додає незмінний очільник закладу.

Так щоденною копіткою працею виборювали омріяне місце під сонцем. Колективу Володимир Петрович завжди цитував Генрі Форда: «Роби сьогодні те, чого не хочуть робити інші, й завтра будеш жити так, як вони не зможуть», і нині Друга міська - на восьмому місці з-поміж українських центрів, що проводять операції на відкритому серці та зі стентування. А це вже багато про що каже.

Про унікальні операції та... примітивність

- Нещодавно приїздила медична делегація з Ізраїлю. У них така практика цікава! Якщо заклад надає весь спектр послуг і проводить три найважливіші операції- на відкритому серці, стентування коронарних артерій і пересадку кісткового мозку, - то може зватися «центральною лікарнею»,- ділиться враженнями. - Уявіть, їх в Ізраїлі лишень чотири! Нам до такого статусу не вистачало б тільки однієї операції...

За словами Володимира Фаля, порівняно з відкритими кардіоопераціями, пересадка кісткового мозку примітивна. Та де взяти кошти на обладнання? За яку копійку створити особливі умови для пацієнтів? Із державною підтримкою все це реально. Не було б ні приниження, ні сотень тисяч доларів, вивезених за кордон у чужу кишеню. Нічого, крім доступної та якісної допомоги.

- Прикро, що ледь не кожен телевипуск новин закінчується сюжетами про тяжко хворих дітей, які потребують негайної допомоги лише за кордоном, шалених грошей на лікування, - зітхає лікар. - Але ж ми можемо самі врятувати їх! Дайте шанс і покажемо, на що здатна українська медицина.

Справді, їм є чим пишатися! Фахівці Чернігівської міської лікарні №2 проводять унікальні лапароскопічні хірургічні, гінекологічні та урологічні операції, тобто втручання на внутрішніх органах через невеличкі розрізи тканин. Також активно розвивають літотрипсію та РNL-операції - дроблять і виводять камені з нирок... Щодо лікування інфаркту міокарда, то в північному регіоні їм взагалі рівних немає:

- Стентування судин серця - золотий стандарт в кардіології, тому до нас і везуть інфарктників звідусіль. Як це робиться? Пацієнта терміново доставляють до лікарні, потім за допомогою ангіографа досліджують прохідність коронарних судин. Коли знаходять непрохідну ділянку, вводять туди пружину, що розкручується, і «добудовує» каркас артерії, - з захопленням розповідає про складну операцію Володимир Петрович. - Так інфаркт «перетворюється» на гострий коронарний синдром. Для хворого - це вже перемога.

Одним - безвихідь, іншим - серцевий напад

Під керівництвом Володимира Фаля у лікарні щороку запроваджують і апробовують нові методики, удосконалюють обладнання, розширюють і поповнюють матеріальну базу відділень. Чекати, поки щось вийде з ладу, а потім ремонтувати - не їхній стиль. Наразі велику увагу приділяють кардіохірургії та урологічним лапароскопічним операціям, оплачують навчання та стажування персоналу.

- Живемо за бюджетні кошти, без спонсорів. Трохи заробляємо самі, - зізнається, - але чесно: проводимо медогляди, клінічні дослідження, співпрацюємо зі страховими компаніями. Не хотілося б канючити, але кожна благодійна гривня від хворих - як рятівний круг в океані. Ми без них -ніщо, бо держфінансування вистачить бодай на закупівлю реактивів для аналізів!

Отака вона, гірка правда. Мо’, якби систему медицини розумно реформували, було б інакше. Але у світле майбутнє, яке пропонує нинішній МОЗ, Володимир Петрович не вірить:

- Про медичну реформу не сказано нічого конкретного. «Гроші підуть за пацієнтом»... Як на мене, це станеться лише тоді, коли ці кошти будуть! А ніхто не збирається вкладати в галузь ні копійки. Люди добрі! Я - «за» зміни, вони давно потрібні. Проте, не такі, що заженуть медицину в глухий кут, а пацієнтів доведуть до серцевого нападу!

Свої пропозиції вносили лікарі з усієї держави, та навряд їх хтось почув. Нащо відділяти первинну ланку? Чому відмовлятися від обов’язкового медичного страхування й затягувати зі створенням госпітальних округів? Так медицина не стане безкоштовною, а навпаки, здорожчає і буде майже недоступною для пересічних громадян:

- Начебто беремо приклад із Англії і впроваджуємо державне страхування, - розмірковує головлікар. - Ідея непогана. От тільки варто пам’ятати, що там для одного жителя країни на медичні потреби країна щороку виділяє щонайменше чотири тисячі доларів. У нас торік - сорок доларів. Великі економісти, але рахувати не хочуть, - обурюється Володимир Фаль. - Дочекаємося, що всі хороші спеціалісти розбіжаться по приватних клініках, а ціни диктуватиме конкурентний ринок.

«Не долечу, впаду, та все ж піднімуся!»

Це не просто розмови, це - професійний досвід. Очільник лікарні не з чуток знає, як працювати в режимі госпітального округу: вже понад п’ять років заклад обслуговує жителів Ріпкинського, Городнянського, Куликівського та Чернігівського регіонів, інколи приймає хворих і з віддалених куточків області.

- Ми щодня трудимося в шаленому темпі, навіть попри недостатнє фінансування, - продовжує Володимир Петрович. - Без нарікань, але багатьом районам чимало платять, до того ж, за геть протилежне! Подумайте самі - чи варто утримувати хірургічне відділення, якщо там немає хірурга й анестезіолога, а останній запис у операційному журналі робили тиждень тому?.. Вважаю, що ліпше вкласти ці гроші в щось гідне, ніж витрачати їх аби на що.

Не розуміє головлікар й капіталовкладень щодо підготовки віртуальних спеціалістів. Змінили освіту так, що в країні немає звичайного теслі чи електрика, натомість... є валеологи!

- Знаєте, що таке валеологія? Наука про здоров’я. І на яку посаду такий «цінний кадр» із червоним дипломом можна взяти?! - сміється.

На медичних факультетах студенти вже й тіла мертвих не вивчають, і в операційних не бувають. Що казати, вони навіть хворих наживо не бачать! Все теорія, теорія... Боязно до таких «фахівців» звертатися.

- Якщо обрав справу, то працюй достойно. Мене, власне, ще в п’ятому класі запрошували в школу для обдарованих дітей у Санкт-Петербург на математичне відділення. Відмовився. Хтозна, мо’, життя склалося б зовсім інакше, став би Нобелівським лауреатом, - додає замріяно. - Але це - мій вибір, і я про нього не шкодую.

Після дев’ятирічки пішов у Ніжинське медучилище, далі - в Київський медуніверситет, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною. До речі, вона також заслужений лікар України. Працювати в столиці не захотіли, тому побралися й переїхали до Чернігова. За роки спільного життя виростили й виховали двох чудових доньок, тепер уже онуків бавлять. Особливо люблять «товктися» на дачі, в саду господарювати, а у відпустку чи вихідні подорожувати - то Україною, то світом.

Щирий Володимир Фаль зізнається: лікарська справа складна й відповідальна, вимагає максимальної віддачі, ледь не всього часу та сил. Втім...

- Пташці для польоту треба тільки бажання летіти. Не крила, не повітря - лише бажання, - впевнений лікар. - Я звик ставити перед собою високі цілі. Можливо, не долечу. впаду перед вершиною, та все ж піднімуся!

Валерія Шеремет, "Деснянка" №32 (612) від 4 серпня 2017