«Де медаль — там і я щоб був. Поховай мене на рідній землі»

Добавить новость

Понедельник, 26 Июня 2017 10:41  |  Просмотров: 2882

Так сказав 42-річний Юрій Сорока, командир відділення взводу технічного забезпечення 59 Окремої мотопіхотної бригади, сестрі, 49-річній Любові Богатир, коли на початку березня приїздив у гості до рідної Гмирянки Ічнянського району.



Юрій загинув 11 червня неподалік села Кальчик, що на Маріупольському напрямку на Донеччині. Чоловік разом з бойовими товаришами їхав військовою машиною у складі колони. Снаряд потрапив у кабіну автомобіля, за кермом якого був Сорока. Чоловік загинув на місці.

Юрій — з багатодітної родини. До шести років ріс у Гмирянці. А потім матір Валентину Сороку позбавили батьківських прав. Разом з братом і сестрою навчався у Городнянській школі-інтернаті.

— Коли мені минуло 18, стала забирати до себе на канікули Юрка, — згадує Любов. — Я його і в армію проводжала. Як відслужив, знову у Гмирянку приїхав. Трохи працював у колгоспі. Тоді поїхав до матері. Жив у Запорізькій, Херсонській областях. Зустрів цивільну дружину Ірину. Три роки тому пішов добровольцем на Схід. Служив за контрактом.

З братом востаннє говорила, як він навесні приїздив. Тоді сказав: «Як що, я сам подзвоню», — розповідає жінка. — Але звістки від Юри не було.

Незадовго до трагедії до мене голуб у двір залетів, зерно клювати став. Цей птах — погана звістка. А тоді ще могила снилась. Ось воно до чого йшло.

Як ішов воювати, а я відмовляла, то сказав: «Іду захищати Батьківщину, тебе і сина». У вересні його Женьці буде два роки.

Попрощалися з Юрієм Сорокою 14 червня.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №25 (1624), 22 червня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: