Розслабитися у Десні допомагають Люба-чекушка і Зіна-пиво

Добавить новость

Понедельник, 5 Октября 2015 15:31  |  Просмотров: 6958

«Де починається Десна, там закінчується патріотизм»

18 вересня, у п’ятницю, у військовому містечку Десна Козелецького району біля в’їзду запитують, куди їде машина, з якою метою. Вночі на територію пропускають тільки військових. Нам пощастило, ми їздили півдня в Десну і назад без пропуску. Військовим потрібно бути пильнішими.

У день військові ходять по місту, сидять у кафе, п’ють каву, їдять. По п’ять-вісім чоловік носять передачі, які переслали рідні поштою. Ввечері у центрі, біля магазину «Ізумруд», солдат розмовляє по телефону: «Чого ти ще сидиш у частині, бігом двигай у центр, прийшла зарплата!» У Десні з десяток кафе, декілька банкоматів різних банків. За двадцять хвилин черги по десять-двадцять чоловік, як і в Гончарівському, стояли біля кожного. Хто швидше зняв гроші, вже сиділи з пивом за столиками біля магазинів, на літніх майданчиках місцевих кафе. Кому не вистачило місця, лаштувалися за торговими прилавками базару. У кожного столика свої проблеми: «Зарплату получив, педикюр робити будеш?», «Хороші в тебе берці з формою, віджав чи купив?». Біля військової частини білий бус. Грає музика: «Не плачь и жди меня домой, ты помни, я живой, а значит, я вернусь домой», «Еду за солярой», «Полетят мотыльки над тайгой». Вільні місця заповнилися за десять хвилин, бус рушив до центру селища. Кажуть, у Десні зараз близько восьми тисяч військових. Є хлопці, яких призвали по другому колу після мобілізації.


Валерій Фролов розповідає про життя в Десні

— Я доброволець, — каже 48-річний Валерій Фролов. — У молодості навчався у Харківському вищому військовому авіаційному інженерному училищі. Зараз пішов у шосту хвилю останнім набором. Хотів піти ще у лютому минулого року. З дружиною розлучені. Залишилося троє дітей. Наймолодшому сину шість років. Домовилися з дружиною: віддамо малого в школу, і я піду. Працював бригадиром на атомній електростанції в місті Енергодар Запорізької області. Заробляв 10 тисяч у місяць. Тут, за сорок днів, отримав тисячу триста. Міг би зовсім не служити і не воювати. Але я належу до числа, можна сказати, дурнуватих патріотів. Зняв із себе броню на роботі. Мені неприємно, що хлопці по 20-26 років йдуть на війну, а такі мужики, як я, сидять вдома, ховаються. Дивився по телевізору новини і нічого не розумів. Щоб побачити, як насправді, треба поваритися у цьому.

Коли потрапив сюди, зрозумів — де починається Десна, там закінчується патріотизм. І взагалі здоровий глузд. До приїзду в Десну мене навчали в Кіровоградській області. Там усе було по-справжньому. Тут кожен день нас шикують. На плацу стоїмо по півгодини, незрозуміло чому. Півтора кілометра носимо навчальні гранати. Хоча для цього є машини. Одним словом, кругле носимо, квадратне катаємо. Зараз у Десні служать професійні сапери, які відвоювали по року в АТО, тепер їх навчають на навідників БМП. Є розвідники, снайпери-інструктори, і їх також навчають на навідників БМП. Навіщо нас навчати по два рази? Нам треба воювати.

Страшно, що мобілізують хлопців, у яких набиті купола такі, що мама не горюй. Спати страшно. Над головою в стіну може прилетіти сокира. І це нормально?

Біля одного з магазинів піднявся кіпіш. Розвідник Євген вийшов з магазину, пішов на дитячий майданчик справити нужду. «Я тебе зараз палкою по хребту увалю. Ти що, не бачиш, що діти граються?! Поряд стоїть туалет», — кричала продавчиня магазину.

— П’янки то п’янки, а де у військовому містечку можна знайти жінку для втіхи?
— Удома на мене чекають дві жінки. Але вони і тут потрібні. Особисто мені потрібна жінка кожні три дні, як мінімум, — уточнює Фролов. — Враховуючи, що у мене цього діла не було з місяць, то щось треба було робить. Вирішити проблему можна за хвилину. Вчора зранку справився з цією місією за чекушку. Любі зранку потрібно було похмелитися. У кожного є номер її брата. Дзвонити потрібно йому, він інвалід. У Люби нема телефону. Зараз на мене в кафе чекають три жінки. Якщо вони не підуть, знайду інших. Це не проблема. Давайте подзвонимо Любі. Хай виходить. Її вже жартома називаємо Люба-чекушка.

Валерій шукає в телефоні номер. «Алло, привіт, дай Любу». — «Її немає, ми відправили її на квартиру, як її знайти, не знаю».

За хвилину підходить низенька русява жінка років тридцяти. У чорних окулярах з цигаркою. Хлопці обнімають, цілують її в щоку. Після вітань повели в кафе.
— Піду і я, — дивиться вслід Любі Валерій. — Треба першим Любу того, бо потім піде по руках, можу не встигнути.

Хотіли і ми запитати Любу, чому за чекушку? Можна ж брати хоч по 50 гривень. Та біля кафе почалась бійка. П’яний не зрозумів п’яного. Стали кидатися один на одного з ножами. «Я тебе зараз штрикну» — «Я тобі те перо засуну в зад, і глибоко». Лячно було поряд навіть стояти.

Носять яблука в лікарню, бо хлопці хворіють пневмонією

Біля іншого магазину стоять чоловіки з пакетом яблук, виноградом без спиртного.

— Можна трохи випити і бути при здоровому глузді, а можна в хлам, — вважає доброволець 58-річний Михайло Ушко з Рівного. — Раніше працював у податковій. Зараз маю фірму з канцтоварів. Якась бабуся пригостила яблуками, виноградом. Підемо провідаємо нашого хлопця. У казармі так сиро, що захворів на пневмонію. Армія наша бідна. Допомагаємо, як можемо, власними коштами. Вдома залишив фірму. Попросив робітників на тисячу передати паперу, канцелярії. Купуємо за свої гроші матеріали для заклейки вікон. Воювати пішов, бо у мене всі чоловіки з сім’ї воюють. Захищаємо жінок, дітей. А чим я гірший? Ще й маю добрий досвід.

— Коли ми приїхали, то в нашому взводі було два Олександри Миколайовичі Ципанюки, — каже шахтар-доброволець 53-річиий Олександр Ципанюк з Волині. — У перші дні, коли була перевірка солдат, виходили зі строю вдвох. Начальство не розуміло, чого це ми так. Тоді дотумкали, ми тезки.

— Є в Десні хлопці з Чернігівщини?
— Ваші в армію не йдуть, — жартує чоловік. (Це насправді не так, Чернігівщина серед перших по виконанню планів з мобілізації. — Авт.). — їх відправляють на навчання до нас, щоб не тікали додому. Нас — сюди. У мене майже всі родичі (чоловіки) зараз на війні. Тільки один никається, в Польщу поїхав. У нашому взводі є один чернігівський. Навчався у Рівному, разом з нами відправили сюди.

— Мене мобілізували, — говорить 42-річний Ігор Ващук, також із Західної України. — Працював у Польщі різноробочим. Удома залишилися дворічна дитина, дружина. Там отримував добру зарплату, тисячу доларів. Тут близько двох з половиною-трьох тисяч гривень.

— Кажуть, у вас жінок для втіхи не вистачає.
— Хотілося б, аби око милували жінки в армії. Але у Десні усяких повно. Є Люба-чекушка, бо за горілку можна. Є Зіна-пиво. Ця за пиво, бо стара дуже. Знайти їх неважко, вони завжди на виду.

Юлія Семенець, Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №40 (1534)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: