Мобильная версия сайта«За кілька хвилин усе згоріло», — журиться мати двох дітей Віра Титаренко з Леляків Варвинського району
— Ой, яка біда сталася... А вона ж сирота... А він в АТО... І діточок у них двоє, малі зовсім. Усе дотла згоріло, — співчуває Вікторія Костенко.
Віра Титаренко та Ігор Титянишко біля свого згорілого будинку
23-річну Віру Титаренко зустрічаємо посеред дороги, біля двору будинку, куди вони заселяються після пожежі. Можливо, тимчасово, як квартиранти, а можливо, і назовсім, якщо вдасться назбирати грошей. Тоді хату куплять.
З машини чоловіки вивантажують частини ліжка. Допомога від райдержадміністрації. З батьком сімейства, 26-річним Ігорем Титянишком, розмовляє заступник голови Варвинської РДА Володимир Левадний. Моє запитання про допомогу погорільцям коментує коротко:
— Працюємо.
Ігор у військовій формі. Приїхав учора. Був мобілізований 20 серпня минулого року. Служить під Донецьком, захищав Донецький аеропорт. Тепер дали позачергову 10-денну відпустку. Потім треба повернутися назад, у зону АТО.
— Зателефонував додому, а Віра плаче: «Біда у нас. Згоріло все». Питаю: «Всі живі, здорові?»
— «Всі». Я до начальства, а в штабі вже звідкись знають, сказали: «їдь». Швидко зібрався і додому.
— Після пожежі то у знайомих ночували, то у Варві, в Ігоревої матері. Вона туди заміж вдруге вийшла, ще з ними дочка з сім'єю живе. А ми у її хаті тут жили, у цій хаті, що згоріла. Дітей сьогодні від бабусі в Леляки до мого брата перевезли, — розказує Віра.
Вона сирота, родом з села Мармизівки Варвинського району. Мати померла 22 роки тому, шість років як помер батько. Є ще три брати. Жили з дідом та бабою. Зараз у Мармизівці залишилася лише 73-річна бабуся. З Ігорем познайомились, коли навчалися разом у Дїгтярівському аграрно-професійному ліцеї. Потім Ігор пішов у армію, а Віра рік провчилася в Ніжинському аграрному інституті, хотіла стати бухгалтером. Але повернувся з армії коханий. Зійшлися, народилася дитина, через рік друга. Про інститут довелося забути. Ігор до АТО працював у СТОВ «Удай» теслярем. Їхній доньці Альонці зараз чотири роки, синочку Артемкові три.
Пожежа сталася в понеділок, 30 березня. Ігор та Віра ведуть до хати, де прожили разом чотири з половиною роки. Тут за хазяїв залишилося двоє собак, Пірат і Тузик. Чорні обгорілі вікна без скла, під ними валяється обгорілий мотлох — намагалися хоч щось врятувати.
— У нас дня три «грались» зі світлом, — згадує Віра. — То включать, то виключать. Буря була, дощ. Електропроводи від вітру скручувались, струм вибивало. Могли і півдня без електрики просидіти, а іншого разу як вимкнеться, так і включиться зразу.
Садочок зараз на ремонті, ми з дітьми були вдома. Близько часу дня я вийшла в магазин, за хлібом. А більше нікому, живемо ж самі. Малі залишились удома. Холодно, вітер,- не тягнути ж їх з собою. Магазин поряд з домом, іти хвилини три. (Магазин розташований одразу за їхнім городом. — Авт.) А в цей момент якраз світло вимкнули. У мене і думки не було, що за ці кілька хвилин щось може статися. Обігрівач не був увімкнений в розетку. Тільки телевізор, а в кухні — морозильна камера і чайник (у режимі очікування) були увімкнені в подвійну розетку. Двері залишила незамкненими, бо ж вискочила ненадовго. Прийшла, дивлюсь — у вікні горить. І дим чорний. Під тим вікном у нас диван стояв, поряд ліжечко дитяче. Я заскочила в хату, а там уже за димом нічого не видно. Дітей не чутно. Будинок був на три кімнати. Я крикнула, Альона обізвалася, так я їх і знайшла. Сиділи перелякані, на ліжку в прихожій, по сусідству з кімнатою, де загорілося.
Артем та Альонка скучили за татом
— Я повитягувала їх надвір, — продовжує Віра. — Тут вони вже плакати почали. Посадила в літній кухні, загорнула в пальто, сама побігла до сусідки звати на допомогу. Вона викликала пожежників, а ми з її сином, Володимиром Овчаренком, прибігли назад, гасити вогонь. Потім інші сусіди прийшли. Носили відрами воду від колонки, аж поки пожежники з Варви не приїхали. Та толку мало було. Хата дерев'яна, глиною обмазана, під очеретом. Усе спалахнуло моментально. В одному місці ніби загасимо, а протягом дуне — і ще більше горить. Глиняна стеля упала. Лінолеум, тумбочки пластмасові, «стінка» дерев'яна, двері, гіпсокартоном обтягнуті, — все спалахнуло. Доки приїхали пожежники, всередині вже все вигоріло.
Вони склали акт, висновок —загорілося від проводки, що біля вікна.
Отам у нас телевізор був, там — морозильна камера, — заглядає через вибиті шибки Віра. — А оце кухонний уголок новий, тільки привезли, — показує на чорні головешки під вікном. — Бойлер новий був, думали, Ігор повернеться, установить. Фотоапарат цифровий, планшет, і так жалко всього, бо все самі тягли, копійка до копійки складали. Усе, що чотири роки збирали, спалахнуло за годину.
Забрала дітей та й пішла до людей. Альона більше злякалась, менший, здавалось, нічого не зрозумів. Але пізніше, коли його у чоловікових родичів від кіптяви відмивала, кричав: «Мамо, у мене там хата горить!»
— Голова сказав, ми маємо право на покращення житлових умов. Але ж це треба добиватися, маючи документ — посвідчення учасника АТО. А мені ще служити залишилося п'ять місяців, — говорить Ігор Титянишко. — Ідучи туди, хочу знати, що мої жінка та діти не залишились просто неба, що в них є дах над головою. І що їх звідти не вигонять.
Ми зараз відновлюємо документи, бо згоріло все: паспорти, свідоцтва про народження, атестати, диплом, права на трактор, банківські картки. Сьогодні заберем дітей від брата та будем пробувать на новому місці ночувати.
Коли прийшли до «нової» хати, побачили, що у дворі хтось залишив дитячі ліжечка, матраци. В хаті дві кімнати. З меблів лише збитий з дерева стіл, ослони. В одній кімнаті газовий конвектор, піч. У другій щойно встановлена плита, на ній уже гріється чайник.
— Зараз чаю поп'ємо, бо ще зранку нічого не їли. А дітей приведем, то щось приготую. У погребі ж дещо залишилось. Та й сусіди допоможуть, — каже Віра. На підтвердження її слів до хати заходять директор школи Андрій Бобошко з дружиною. Принесли великий клунок з постільною білизною, рушниками. Пропонують взяти диван.
— За хату треба заплатити 50 тисяч гривень, — жаліється Віра. — Звичайно, в нас таких грошей нема і навіть до пожежі не було ніколи. Надіємось на людську допомогу. А поки будемо обживатися на новому місці. Як казав наш сільський голова, треба починати новий альбом, — сумно усміхається Віра.
— Як повернуся з АТО, мабуть, нарешті розпишемось, — додає Ігор.
— Сім'я хороша, молода, дуже шкода, що так сталося. Винувата китайська проводка та китайські розетки. За висновками пожежників, сталося коротке замикання, — говорить леляківський сільський голова Петро Кашуба. — Ми допомагаємо, чим можемо. Приїхав Ігор, вони сказали, що хотіли б залишитися в Леляках. Дали їм на розгляд чотири будинки, вони вибрали той, де проведено газ. Колодязь у дворі і хазяйство більш-менш непогане. Поки їх пустили туди як квартирантів, але з тим, що будинок вони викуплять. Тепер головне знайти гроші на цей будинок. Як тільки відновлять документи, відкриють рахунок, щоб зібрати допомогу.
У селі робота йде, деякі люди й самі поміч пропонують. Сьогодні з Гнідинцівського газопереробного заводу телефонували, там люди допомогу зібрали, привезли газову плиту, меблі.
У райдержадміністрації шукають, чим допомогти. Наскільки мені відомо, коштів у бюджеті немає. Щоб викупити будинок, потрібно назбирати 50 тисяч гривень. Люди вже зібрали п'ять.
Поки документи не оформлені, бажаючі допомогти можуть перевести гроші на картку ПриватБанку №5168757273119448 на ім'я Титаренко Олени Ігорівни, матеріальна допомога для Титаренко Віри Миколаївни.
Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №15 (1509)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
