Вуличком міськраді друг, товариш чи…

Немає у Носівці такої людини, яка б не знала Олексія Семеновича Фесенко. Адже цей чоловік мало не щодня навідується до кожної вулиці міста, аби дізнатися: чи все в порядку у людей, чи не виникли якісь проблеми. Спитаєте, як 88-річний дідусь може за день обійти 137 вулиць? Чому ж обійти... Об'їхати на велосипеді. Так-так, пенсіонер ніколи не покидає свого вірного двоколісного друга. А таку професію - голова вуличних комітетів - пан Фесенко обрав за покликом душі і вже понад дванадцять років питання «Якщо не я, то хто?» для нього риторичне.

Коли ми зустрілися з Олексієм Семеновичем, я одразу поцікавилася: «Навіщо Вам така морока, невже не хочеться спокійно «дихати» на заслуженому відпочинку?».
Ветеран посміхнувся: «Всі мають нормальне й зрозуміле бажання жити в безпечному, сучасному й комфортному оточенні, - каже пенсіонер. - І це бажання швидко стає реальністю лише за умови, якщо втілювати його в життя люди будуть власноруч. Хіба нам позичати хисту та завзяття, щоб зробити якіснішим життя у власному будинку? Або вулицю, якою наші діти, онуки ходять до школи? Хіба ми не здатні запропонувати нові умови співпраці із владою в рідному місті? Не варто сподіватись, що життя перетвориться на казку саме по собі. Не треба чекати на те, що чиновник сам почне цікавитись, чи світить біля вашого під'їзду ліхтар. Влада потребує постійного контролю з боку громади. Час від часу їй треба підказувати, що і як робити та на що витрачати кошти...».
Після таких слів я зрозуміла, що цей чоловік не просто переймається за сьогодення та майбутнє свого міста, а й подає чудовий приклад для наслідування іншим вуличкомам і жителям міста.

Олексій Семенович після війни служив прикордонником, а у 1949 році нарешті повернувся до рідного міста і пішов працювати у правоохоронні органи, став дільничним. Тридцять років присвятив він цій справі. Крім того, був автоінспектором у школі автолюбителів. На пенсію вийшов у званні підполковника, але й досі служить громаді, не опускаючи руки ні на мить.
Завдяки цьому наполегливому чоловікові саме вуличкоми стали ланцюжком співпраці між виконавчим комітетом Носівської міської ради та жителями міста.
В «архіві» пенсіонера ціла купа списаних блокнотів: про роботу кожного вуличкому, про найближчі плани, про проблема міста, які слід негайно вирішити... Списаний зошит із номерами телефонів кожного керівника, заступників міської та районної рад, районної адміністрації, комунальної служби. Крім того, чоловіка там всі знають в обличчя, бо після відвідування кілька десятків вулиць обов'язково знайдуться проблеми, які без втручання влади не вирішити. Тому одразу з вулиці чоловік прямує до кабінетів чиновників.

«Взагалі-то влада реагує на наші звернення. Можливо, й не люблять мене там за те, що я частенько до них навідуюсь. Та мене це не хвилює. Порядок на вулицях ми завжди наводимо гуртом. Дорогу підсипаємо - підвозимо щебінь на підводах і розкидаємо вручну. А як же інакше, коли порятунок потопаючих нині справа рук самих потопаючих, бідкається ветеран. - Я ніколи не цурався роботи. Люди йдуть з граблями на суботник і я йду, яка б то вулиця не була - моя чи ні. Мені всі однаково важливі».

Цю істину носівчани добре засвоїли, і більшість не розділяються межами своїх парканів, коли потрібно робити спільну справу. Тим більше, що із головою вуличних комітетів їм справді пощастило. До нього навіть депутати та кандидати в депутати звертаються, коли хочуть допомогти людям... у той чи інший період.
«Звичайно, частіше перед виборами, - посміхається «вартовий вулиць». - І це, мабуть, уже нікого не дивує. Та ми не соромимося. Хай хоч так допомагають. Ми, як то кажуть, не горді. Буває, звісно, й прикро, коли приносять пенсіонерам раз на чотири роки якогось цукру чи макаронів, а потім іще безсоромно про це у газетах пишуть. Але, якщо це слушна допомога - ремонт мосту чи реставрація церкви - тоді ми обома руками «за».

Олексія Семеновича обурює лише те, що молодь не хоче співпрацювати.
«Я часто вмовляю хлопців, дівчат, щоб не були байдужими. А вони мені у відповідь: «Ми владу обираємо, хай вони й піклуються про порядок». Дуже важко знайти з ними спільну мову. Раніше люди були зовсім не такі. Хіба б це я «закрив рота» старшому за мене на кілька десятків років чоловікові?.. А тепер це на кожному кроці. Прикро й те, що не лише проблеми міста, країни не хвилюють молодь, а взагалі вони не думають про майбутнє. Ось, наприклад, у «Чернігівщині» рубрика з'явилася: «Журналіста викликали?», то хто там дискутує? Ветерани, пенсіонери, здебільшого люди мого віку. Я, до речі, всіх їх знаю. Це вольові люди, які, незважаючи на поважний вік, намагаються змінити щось у цьому житті».
Після спілкування з Олексієм Фесенком стає соромно за своїх однолітків. Але водночас і приємно, що є ще нам, молодим, у кого повчитися.

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №25 (353)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.