Чорний день 8 вересня. Двоє менян в останню хвилину здали квитки

— За одну хвилину до відправлення маршрутки, що потрапила в аварію, — о 17 годині 12 хвилин двоє людей повернули квитки до Мени, — повідомила чергова Центрального автовокзалу Чернігова.
Аварія була страшна — 8 вересня під Березною загинули 9 пасажирів і водій.
За словами начальника Центрального автовокзалу Віталія Мироненка, квитки на автобуси повертають досить часто. Але значних аварій з транспортом, що відправлявся від цієї автостанції, не траплялося років п'ятнадцять.
— Ці двоє, що здали квитки, народилися у сорочці, — сказав він.

Виявилося, що двох молодих чоловіків-колег підвіз працівник менського цеху «Укртелекому» Юрій Тарануха.
Вчителька математики Менської гімназії імені Шевченка Надія Сущенко з чоловіком спізнилася на коропську маршрутку. Поїхали новгород-сіверським автобусом, який ішов через 10 хвилин.
Олена Черниш принципово не поїхала маршруткою «Київ-Короп» — дорого (до Мени — 21 гривня 25 копійок). Діждалася дешевшої — за 12 гривень. Потім, коли вони об'їжджали місце аварії, волосся стало дибки.
— Досі не можу заспокоїтися, — говорить Олена.

Жити буде

Єдина, хто вижив у страшній аварії, — жителька Славутича Марина Баратова.
— Її «швидка» забрала спочатку в Менську райлікарню, — розповідає заступник головного лікаря обласної лікарні Микола Колос. — Від больового шоку там вона знепритомніла. З Чернігова приїхав реанімобіль і забрав жінку в обласну лікарню. У неї — закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, закритий перелом ліктьового відростка справа, множинні переломи кісток пальців ніг, множинні рвані рани обличчя, перелом п'ятого, шостого та сьомого ребер. Стан хворої тяжкий, але вона при тямі, розмовляє. В понеділок їй стало краще. Лікарі кажуть, що Марина Баратова жити буде. Вона ще не знає, що її чоловік загинув.

Три горби та яма на дорозі

Дорога від Мени до Чернігова має ділянки, де важкі фури видавили горби. Більша їх частина розташована ближче до узбіччя. На місці аварії майже посередині траси йде ряд бугрів. Перші два — майже непомітні. А от третій — найбільший — на всьому шляху від Мени до Чернігова. У висоту він сягає більше 10 сантиметрів. За бугром утворилася ще й яма. Думаю, машина та такій «пральній дошці з трампліном» може втратити підвіску чи зламати рульове управління.
Після найвищого бугра починаються сліди гальмування «Вольво», які ведуть на смугу зустрічного руху. Мабуть, усе скінчилося миттєво.
Знаків нерівної дороги тут не було. Свіжі стовпчики зі знаками «Нерівна дорога», «Обмеження швидкості до 70 кілометрів на годину» та «Обмеження швидкості до 50 кілометрів на годину» встановили вже після аварії. В ніч з четверга на п'ятницю після страшної ДТП дорожники почали косити узбіччя. В понеділок робітники рубали кущі на трасі та поновлювали розмітку дороги від Березни.

Пункт призначення

Жахлива аварія сталася 8 вересня, близько 18 години, на п'ятому кілометрі траси між Березною та Меною. З боку Мени їхала фура «Вольво», а з боку Чернігова мікроавтобус «Мерседес-Бенц» сполученням «Київ-Короп».
У маршрутці було 10 пасажирів і водій. Несподівано фура виїхала на смугу зустрічного руху, де і зіткнулася з маршруткою. Від сильного удару обидва автомобілі злетіли в кювет. Маршрутка стала «свічкою», її затягло під причіп і зім'яло перед. Загинули водій маршрутки і дев'ять пасажирів. Вижила лише одна жінка, 40-річна Марина Баратова зі Славутича. Кажуть, від удару вилетіла з маршрутки. Це і врятувало їй життя.
Чотири трупи МНСівці витягли без проблем. Щоб дістати ще п'ятьох, маршрутку довелося розпилювати.

Життя урвалося в одну мить

Увечері 9 вересня на місце аварії приїхала інша фура. В неї перевантажували батончики «Марси» з тієї, що в кюветі. У Менському райвідділку міліції водієві Пирогу стало зле, і його перевезли до Менської райлікарні. Під палатою виставили охорону. Навіть батька до нього не пустили. А тим часом родичі загиблих їхали і їхали в Чернігівський міський морг забирати тіла.

Згадаймо всіх загиблих поіменно. Вічна їм пам'ять.

Тетяна Сергіївна Дворніченко, 1978 р.н., село Бірківка Менського району.
9 вересня готувалися до похорону Тетяни. Родичі плакали, не стримуючи сліз. Та найбільше за всіх плакав батько Тані — 56-річний Сергій Пшеничний. Він пригортав до себе внука, 11-річного Сашка, старшого сина Тані, і примовляв: «Чому Бог забирає найкращих? Таню, дитино моя, хіба ти такого заслужила? Ти ж була матір'ю стільком дітям, всіх любила, оберігала, захищала».
— Тані було 14 років, а її меншій сестричці Ані — 7, коли їхня мати знайшла іншого і заради нього покинула дітей. Таня замінила матір сестрі. У 18 вийшла заміж, та перша дівчинка померла при пологах. Це був наступний удар долі. Згодом народився Саша, — розповідає Сергій Степанович.
Мати теж народила дитя від того іншого, та не вжилася з ним. Коли дівчинці Лені було 7 років, покинула її на Таню, а сама поїхала в Італію на заробітки. Так Таня стала опікуном і полюбила сестру, як своє дитя. Жили з чоловіком дружно і заможно. Рік і вісім місяців тому Таня народила синочка Тимофія. Молода, гарна, жить би і жить. Та заманулось матері через стільки років забрать Лену до себе. Середульшу Аню дорослою забрала в Італію. Та не приїхала сама. Отож Тані треба було везти 12-річну Лену в Італію. Саму, без опікуна неповнолітню дитину через кордон не пропустять. От і стала Таня оформляти для себе закордонний паспорт. 8 вересня поїхала за ним у Чернігів. Та чомусь маршруткою, хоча у нас є машина. Звідти теж поверталася маршруткою, — каже батько. — Маленький Тимофій цілу ніч кричав, гукав маму Таню, бо чув, так Лена її звала. Внучок не знає і не розуміє — мами у нього більше немає.
Поховали Таню 10 вересня у Бірківці.

Олеся Володимирівна Ляшенко, 1982 р.н., село Нехаївка Коропського району.
11 вересня Олеся мала святкувати 29-ий день народження.
— Леся родом із села Нехаївка Коропського району. У той день їхала до мами і бабусі в гості, — розповідає знайомий Олесі, 29-річний Ян Савицький з Черкас. — Я її називав сестричкою. Олеся познайомила мене зі своєю подругою, з якою ми тепер зустрічаємося. Планувала створити власне шлюбне агентство. Була редактором журналу «Крем». Ми з нею працювали на виборах. Вона була помічником одного з кандидатів у мери. Невдовзі збиралася виходити заміж. Мріяла про дитину. Вона жила в Черкасах з меншою сестрою. Всі друзі думали, що Олесю будуть тут ховати. Але нам подзвонили, що похорон буде на батьківщині. Туди в один бік з Черкас 12 годин їзди, ми не встигали.
Олесю поховали у Нехаївці.

Олександр Володимирович Остапенко, 1985 р.н., селище Короп, водій маршрутки.
— Бог забрав матір, батька, брата, чоловіка, а тепер і синочка. Був неп'ющий, роботящий, чесний, — плаче 51-річна Тетяна Олександрівна, мати Саші. — Саша вивчився на столяра і водія, всі категорії були відкриті. їздив по заробітках. Про машину хорошу мріяв. На одну заробив, купив, ще заробив, купив кращу, продав і купив «Сенс» у кредит. А хто ж тепер той кредит платитиме, як Саші немає? У мене свій кредит, на ремонт погреба брала. До весілля готувалися, ворота нові планували поставити. Саша з гарною дівчиною зустрічався. Вона юристом у адміністрації працює. Вже й обручки купили, і на море цього літа з'їздили. Та не судилося. Він спорт любив. Ось його медалі.
Саша вже десь півроку, як пішов працювати на маршрутку. До цього на фірмі був автослюсарем, потім стажувався. Роботу любив. Того ранку була не його зміна. Та один водій попросив його підмінити, а Саша ж мій — безвідмовний. Буджу його о четвертій ранку: «Синок, вставай, пора на роботу». А він так не хоче вставати: «Ще хвилинку, ще хвилинку...» — жінці стає зле. Головний лікар Коропської райлікарні Стефанія Миронова направляє до неї «швидку».
Олександра поховали у суботу.

Лілія Сергіївна Дзюба, 1994 р.н., Яна Сергіївна Романенко, 1994 р.н., село Городище, Коропського району.
— Ліля була слухняна, роботяща, життєрадісна. Не дитя — золото, — плаче мама Людмила Олександрівна. — Ліля і Яна — сестри у четвертих ще й подружки. Вчилися в одному класі. Цьогоріч закінчили школу. — Жінка тремтячими руками гортає випускний альбом. — От Яна, яка гарна, як модель. Ліля після школи вступала на медика, та на бюджетне навчання не пройшла, а на платне не пішла, бо грошей у нас немає. Двоє старших синів на себе заробляють. Я продавець у магазині.
Яна вступила на навчання у Чернігів, у ліцей побуту (училище №9) на перукаря. Ліля пішла за нею, вчилася на туристичного адміністратора. На перші вихідні вони не приїхали. Мали їхати у п'ятницю, 9-го, та Ліля захворіла, простуда, температура. Майстер направила її до лікаря. Лілі дали лікарняний до понеділка. Я й кажу, чого тобі, дитя, сидіть у тому Чернігові, я теж занедужала, приїзди, удвох будемо лікуватись. От вона у четвер і рушила на село, а Яна з нею. їй треба було взяти довідку.
Горе, ой яке горе... У мене хоч хлопці є, а у Яниної мами нікого не зосталося. Чоловік повісився три роки тому.
Ховали дівчаток в один день, у суботу. Два кутки йшли за домовинами до перехрестя, де зустрілися. Траурна процесія злилася в одну. У весільних сукнях, підгримировані Яна і Ліля були красиві, як лялечки. Поховали їх поряд.

Олена Михайлівна Ступак, 1980 р.н. Чернігівка. Працювала мерчандайзером (товарознавцем).
Їхала у село Нехаївку Коропського району, до батьків — Петра Михайловича та Олександри Йосипівни. Хотіла допомогти копати картоплю та по господарству.
Олена була заміжня за Миколою Ступаком, економістом «Укртелекому». Жили в окремій квартирі. У подружжя двоє дітей. Десятирічний Микита та п'ятирічна Дашенька.
Олену Ступак поховали у Чернігові, у суботу.
Батьки Олени назавжди попрощалися з другою своєю дитиною. Вісімнадцять років тому рідного брата Олени вісімнадцятирічного Володимира збила машина.

Сергій Сергійович Єсипенко, 1992 р.н., Мена.
У п'ятницю, ввечері, у будинку Єсипенків над закритою труною ридали батьки хлопця. Поряд вінки, купа квітів. А з фотографії усміхається Сергій.
— Синочок мій золотий, дитинко, який же ти був хороший, слухняний, усім зі мною ділився, як з подругою, — плаче мама.
— Серьожа навчався в Київському енергетичному коледжі, був на останньому курсі. Хвалився, що вже й роботу йому пропонують. Він планував додому приїхати у п'ятницю. У них мала бути практика, та її чомусь скасували, і брат поїхав додому у четвер. Він навіть не зателефонував, що їде, хотів, сюрприз зробити. Він любив робити нам подарунки і сюрпризи, — плаче сестра Люба. — Коли мамі подзвонили на роботу і сказали, що сталося, ми до останнього надіялися, що це не Серьожа.
Поховали Сергія у закритій труні у Мені.

24-річний менянин Денис Грінченко їхав на весілля до друга Ярослава Товстого. Він мав бути там свідком.
— Син працював зварником на заводі в Києві, контактною зваркою варив сітки для бетону, — розповідає батько покійного. — За п'ять хвилин до аварії він подзвонив мені, сказав, що виїжджає з Березни. Я якраз докопав картоплю і йшов у центр розвіятись. Через 15 хвилин я передзвонив Денису, хотів дізнатися, чи скоро буде, щоб разом іти додому, але його ' телефон не відповідав. Весілля відбулося без Дениса, про його смерть ніхто не знав. Знайшли іншого свідка.
А в п'ятницю з маршрутки дістали тіло Дениса. В нього були відірвані рука, нога, понівечена потилиця. В суботу працівники моргу по телефону загиблого зв'язалися з рідними. Тіло опізнала рідна тітка, яка живе в Чернігові. Ховали Дениса в закритій труні.
З п'яти дітей в сім'ї залишилося троє. Старша сестра померла в 33 роки.

Віталій Михайлович Зименок, 1968 р.н.

Усмон Субханович Баратов, 1968 р.н., м. Славутич.

Останнім знайшли Дениса

9 вересня. Ранок. Я на місці трагедії. Ллє дощ. Багато міліціонерів і рятувальників. Перші міряють дорогу, малюють схему ДТП. На мокрому асфальті видно сліди гальмування фури. У кюветі лежить мікроавтобус. Всередині немає сидінь. На обшивці крові не видно. Кажуть, кров витікала у загиблих лише з вух і носів. У салоні серед мотлоху кілька пасм волосся. Трупного запаху немає. Є інший — смерті. На місці загибелі важко дихати, ніби щось здавлює горло.
Під маршруткою, яку я фотографую, лежить ще один труп — десята жертва. Рятувальники, які 8 числа до ночі працювали, у темряві не побачили його. Тіло затягло під моторний відсік. Тільки вранці хтось з МНСівців помітив, що з купи брухту стирчать чорний кросівок і рука. Щоб дістати тіло, маршрутку треба було підняти. Зачепили тросом, та пожежна машина не змогла її зрушити. Довелося викликати кран.
Тільки коли він підняв автівку, дістали загиблого молодого чоловіка. Це був 24-річний менянин Денис Грінченко.

«Рульову колонку не засудять...»

Неподалік місця аварії стояла інша фура «Вольво». В ній був водій, 39-річний Ярослав Бабій. Він колега 26-річного Віктора Пирога, водія фури, що зіткнулася з маршруткою. Ярослав першим викликав «швидку» на місце аварії.
— Ми вже два роки з Віктором їздимо. Найчастіше в Європу і Росію. Ось і на минулому тижні відвозили суху сироватку. На зворотному шляху завантажилися батончиками «Марс», везли їх у Київ. У день ДТП ніщо не віщувало біди. Ми вранці розмитнилися у Новгороді-Сіверському, вдень відіспалися, а після обіду рушили в дорогу. їхали зі швидкістю 70-80 кілометрів на годину. Я їхав за ним ззаду на відстані метрів 80. Було близько 18 години, видимість хороша, асфальт сухий, автомобілів на трасі немає. Раптом, бачу, машину Віктора кинуло на ямці, і вона миттю пішла вбік. Я зупинився, вискочив з машини, кинувся до його авто. Ще й добігти не встиг, а Вітя мені назустріч. Біжить, блідий, за голову руками тримається і кричить: «Що я наробив? Що я наробив? Я людей побив...». Я питаю: «Що сталося?» — розповідає Ярослав Бабій. — А Вітя каже: «В мене руль заклинило, і машину повело, а назустріч несеться маршрутка. Бачу обличчя водія маршрутки. Він дивиться широко розплющеними очима. Я тисну на гальма, та вдіяти нічого не можу. Удар...» Він був у шоці.
Від удару у машині Віктора заклинило ліві дверцята, праві — вирвало. Він вилетів через лобове скло. Причіп зірвало з рами. Я побачив чоловіка, що вилетів з маршрутки. Мужчина був мертвий. Ще жінка лежала у кущах. У маршрутці була купа побитих, пом'ятих тіл. Навкруги валялися речі, продукти, гроші, купюри по 5-10 гривень. Я жахнувся побаченого і набрав «103». Все було, як у тумані, їхали машини, зупинялися. Медики приїхали найпершими.
Рульову колонку не засудять, а от Віктора жалко, — каже Ярослав Бабій. — Хіба він хотів того... Порядний хлопець. Шоферував уже років шість. А оце два, як став далекобійником. І батько у нього далекобійник. Мати в Італії. Вітя жонатий, дитинці всього кілька місяців. Від пережитого не можу оговтатися. І валідол, і заспокійливе пив.

Зникли 7,5 тисячі $

Усмон Баратов з дружиною Мариною і майбутнім зятем Віталієм Зименком їхали з Чернігова у село Майське Менського району.
— Ми зі Славутича. Тато працював монтажником у Чорнобилі. Мама — домогосподарка. Віталик у минулому підприємець. Ми з ним зустрічалися вже шість років. Мого сина він любив. Даня навіть звав його татом, — розповідає 21-річна Пола Баратова. — Віталик розлучився з дружиною, залишив їй трикімнатну квартиру з євроремонтом і салон краси. Йому дісталися піцерія і джип «Ніссан». Піцерію він закрив. Ми жили у моїх батьків. У газеті вичитали оголошення, що у Майському продається хата. Вирішили: купимо, відкриємо у селі магазин, розведемо свиней. На такому бізнесі Віталик розумівся. За хату віддали задаток, 2400 доларів, взяли розписку, решту повинні були віддати під час оформлення договору купівлі-продажу. Грошей не було — вирішили продати джип. Та покупець ніяк не знаходився. Тим часом у купленій хаті ми зробили ремонт, і я з сином переїхала у Майське. Даня пішов у перший клас.
Покупець Віталику підвернувся, і 8 вересня він продав джип за 7,5 тисячі доларів. Він подзвонив і сказав, що поміняв їх і везе гроші — 5 тисяч євро та 2 тисячі гривень. Я йому ще телефоном казала: «Не вези їх, скинь мені на «швидку копійку». Не захотів. Я так скучила за Віталиком і батьками, що попросила: «Скоріше приїздіть». Тато не хотів їхати. Він вже й рюкзак на рибалку зібрав. Та ми його переконали, що краще зібратися сім'єю. Насмажимо шашликів, покличемо сусідів. Рідні набрали кілька пакетів усякої смакоти на застілля, малому — цукерок. Мама купила мені мобільний телефон. Подзвонили, що виїхали з Чернігова. Вже і маршрутка мала прийти. Чекаю, а їх немає. Набираю на мобілку. Виклик іде, та ніхто не бере. Я десь сто разів подзвонила Віталію і мамі, і тату. Зрозуміла, щось сталося, адже хоча б один із трьох та відповів. Тоді я подзвонила у міліцію. Так дізналася: тато і Віталя загинули, а мама — скалічена.

Наступного дня подзвонила Римма Логви-ненко, жінка, в якої ми хотіли купляти будинок, і сказала, щоб я вибиралася, у неї є інший покупець. Я по-людськи її попросила: віддайте завдаток. «Нічого повертати не буду. Завдаток не повертається». У мене батько загинув і чоловік, мама в лікарні, я з дитиною і ні копійки грошей. Вона не зжалилася. Я прошу— хоча б половину.
— Лоло, а де ж ті гроші, що віз Віталій?
— Я й сама це хотіла б знати. Вони пропали. Рідні Віталія думають, що я їх взяла, але ж я цього зробити не могла. Купівлю-продаж він оформляв того дня, що і їхав до мене в Майське. Ми мали віддати ті гроші за будинок. Його рідні навіть біля моргу мене до Віталія не підпустили, бо вважають, що всі його проблеми через мене.
Його поховали у Неданчичах Ріпкинського району. Тата — на батьківщині, у селі Високинь Ріпкинського району. Мамі я так і не наважилася сказати, що тато загинув. Про Віталика розповіла. Брату Максиму за два тижні йти до армії. Скільки мама пробуде в лікарні, невідомо. Грошей ні копійки. Щоб знайти роботу, треба час. А ще мені треба сина перевозити з Майського у Славутич, шукати нову школу. Мамі на лікування щодня потрібно 400 гривень. Я в розпачі.
Біда одна не ходить. Від тієї страшної поїздки у мами залишилося лише три квитки.

* * *

Водій фури Віктор Пиріг у Менській райлікарні. У нього перелом у колінному суглобі, рана на нозі, садна. Лежить він у заґратованій палаті з металевими дверима, прикутий наручником до ліжка. Охороняють його три міліціонери. У цій же палаті лежить і зек з_Макошинської колонії. Його теж охороняють троє охоронників.
Міліція порушила кримінальну справу. Якщо слідство і експертиза доведуть вину водія, йому світить від 7 до 12 років ув'язнення за порушення Правил безпеки дорожнього руху, що призвело до загибелі кількох осіб.

Родичі загиблих у автокатастрофі отримають по 102 тисячі гривень

102 тисячі гривень — це 6 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Така сума передбачена законодавством (постанова «Про затвердження Положення про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті»).
Пасажири мікроавтобуса маршруту «Київ - Короп» були застраховані страховим товариством «Гарантія».
— Ми почнемо виплату, не чекаючи, доки спадкоємці підготують повний пакет документів, — обіцяє генеральний директор страхового товариства «Гарантія» Олексій Ногач. — Оформлення свідоцтва про спадщину може зайняти кілька місяців. Це процедура складна і довга. Ми розуміємо, у якій важкій ситуації опинилися родичі загиблих. Почнемо виплачувати по 10-20 тисяч. Документи, які необхідно надати, це свідоцтво про смерть і квиток. Це не стане проблемою, бо всі квитки збереглися.
Марина Баратова із с. Максаки Менського району, котра вижила, теж отримає страхову виплату. Яку, ще не підрахували. Законодавством передбачений механізм компенсації за кожен день лікування.

Геннадій Гнип, Валентина Остерська, Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №37 (1323)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.