14-річного Артема оперували всю ніч, після того, як йому пробило голову гілками дерева. Бабусі потрібна допомога
Аллі Василівні — 62, Артемові у вересні виповнилося 14. Живуть удвох у Розльотах на Коропщині. Вона — його бабуся.
— А він усе «мама» та «мама». Скільки разів казала: не треба, всі ж знають. Погоджується: добре, на людях не буду. А потім забуває, і знову — «мама». При всіх, — розказує жінка.
Вона ростила Артема з 6 місяців — відтоді, як його привезли з Києва син із невісткою.
— Володя закінчив педагогічний, а працює у «Водоканалі». Марина — медсестра. Познайомилися, коли він травмував на роботі руку і потрапив у лікарню. Одружилися. Спочатку все було добре. Потім до Марини повернулася її біда.
Ця біда сталася ще раніше. У Марини був наречений. Збиралися побратися. Та перед самим весіллям він кинув її, нічого не пояснюючи. Це був страшний удар.
Знаю, бо сама таке пережила. Мій, правда, втік не з-під вінця, а через рік після одруження. Поїхав на заробітки і знайшов іншу. Минуло майже 40 років, але й зараз буває боляче, як згадаю. А як тоді було — не передати.
Та якось пережила. У селі страждати не дає робота. Втомишся — дійти б до ліжка. До того ж дитину треба було ростити.
А Марина — киянка. Виросла в тепличних умовах. І тут таке потрясіння. Потрапила в лікарню. Не зразу, та все ж таки почала приходити до тями. Потім Володю зустріла. Нові враження, почуття. Хотіла почати життя заново. Та після народження Артемка її недуга повернулася. Доглядати за дитиною невістка не могла. Так онучок опинився у мене.
Аллі Василівні тоді було 48. Працювала вчителькою початкових класів. Тримала чимале господарство.
— Три корови, кобила, город великий. Із дитиною це стало неможливим. Спочатку наймала людей навіть, щоб відпасти череду, та згодом усе позбувала. Залишила тільки птицю. А замість корів купила козу, щоб онуку було молоко.
Коли початкову школу в селі закрили, пішла на вислугу — стажу вистачало.
Так ми з Артемком і жили. Завжди удвох. Тому в нього і народилося оте «мама». Я виправляла. Розказувала про Марину. І вона, коли хвороба трохи відступала, дзвонила. Але малим треба, щоб мама була поряд завжди. Щоб і в дитсадок приходила забирати, і в школу проводжала, і з уроками допомагала.
Вони все робили разом: саджали город, збирали врожай, заготовляли корм для кози. Радощі і печалі теж були спільними.
Зараз землі залишилося тільки 7 соток. Обробляють самі. Є плужок-розпашник. А сіно для Машки косять мотокосою. Аллі Василівні нелегко, та вона ні на що не нарікає. Не переймається тим, що могла б влаштувати особисте життя чи просто пожити для себе. Каже: так склалося, що вдієш. Тільки б не стало гірше.
На жаль стало. Горе прийшло цьогорічного 7 червня. Впало як сніг на голову — не було ні тривоги, ні передчуттів, ні поганих снів. Вранці Артем подався до лісу розвідати, чи не пора по гриби. А після обіду поїхав із хлопцями кататися велосипедом.
— Гляди ж обережно там, — за звичкою попередила бабуся.
— Добре, не хвилюйся, — прокричав уже з вулиці.
Та не минуло й години, як на город до Алли Василівни прибігли перелякані діти:
— Усі білі, як полотно. Кажуть: Артем убився. До мене не зразу дійшло. Потім наче паралізувало. Подумки лечу з усіх ніг, а сама стою як укопана. Коли відпустило, кинулася на гору, де каталися хлопці.
Нічого перед собою не бачила. І досі в голові тільки одна картина: на землі лежить мій закривавлений хлопчик, а з голови у нього стирчать гілки кленів. Кози обгризли на них верхівки, а стирчаки залишились.
На них Артем налетів з розгону, коли мчав з гори. Колесо потрапило в пісок, і велосипед різко розвернуло, чи було погано закріплене кермо — це тільки припущення. Усе сталося миттєво. Хлопці нічого не встигли розгледіти.
— Я сама злякалася свого крику. Збіглися люди. Микола Трухан зняв Тьому з тих стирчаків. Ще зовсім недавно онук був жвавий і веселий. А зараз — як мертвий: голова висить, очі вилізли з орбіт (проптоз — сильне зміщення очних яблук вперед з кісткової орбіти, виникає через сильну травму голови. — Авт.).
Алла Василівна не може говорити про це без сліз. Згадує: «швидка» їхала розбитими дорогами так швидко, наскільки це було можливо. Тіло онука гойдалося на подушках на кожній вибоїні. Потім, біля Мени, його перенесли в реанімобіль, який прибув на виклик.
Потім була Чернігівська обласна дитяча лікарня, операція, яка тривала всю ніч, нескінченне очікування одного-єдиного слова, заради якого вона б віддала все на світі: «Живий». Хай покалічений, зранений — тільки б дихав! А далі вона виходить, виняньчить, поставить на ноги.
Слава Богу, Артема врятували. Перші дні він лежав у реанімації нерухомо. Прогресом було, що почав заплющувати очі. Скільки ще так буде, чого чекати далі? — на ці запитання відповіді не було. Була тільки надія на одужання. І на допомогу вищих сил.
Вона, надія, зміцніла, коли Алла Василівна приїхала додому (хоча б перевдягнутися, бо везла онука в старому халаті, у якому була на городі — у лікарні її змінила Артемова хрещена) і побачила у дворі лелеку.
— У мене аж серце затріпотіло. Це був дуже добрий знак. Минулого літа ми з Тьомою врятували трьох лелек. А цей тепер наче прилетів на поміч нам.
Розказує: тоді була страшна буря, вивалило димар, повалило паркан, зламало березу. Птахи сильно постраждали — в одного була перебита нога. Бабуся з онуком лелек прихистили, доглядали, ловили для них рибу. Добилися навіть, щоб волонтери забрали калічку на реабілітацію.
І дійсно, з того дня стан Артема почав поліпшуватися. В кінці місяця його виписали. Правда, потім Артем ще два тижні лікувався в Коропі, деякий час ходив хитаючись, але першого вересня разом з іншими школярами пішов до школи.
— Йому треба більше відпочивати, тож уроки доводиться пропускати. Болять травмовані руки, ноги, а особливо голова — там ямки ще не позаростали як слід. Ми замовили спеціальний кашкет, у якому над ними не тканина, а пластик. Бо, не дай Бог, хтось випадково м’ячем попаде чи сніжкою взимку.
Постійно їздимо до стоматолога, бо зуби теж сильно пошкоджені.
Артем дуже хоче швидше відновити сили ще й щоб здійснити свою мрію — стати військовим і захищати Україну.
Витрати зросли, а зі статків — тільки її пенсія та фінансова допомога від сина. У невістки — копійчана пенсія. Їй самій потрібен догляд. З нею постійно батько. А йому вже 80.
— Як ти? — запитую Артема.
— Нормально. Удвох з мамою справляємось, — відповідає, знову забувши про обіцянку при сторонніх називати бабусю бабусею.
Для всіх, хто захоче підтримати цю мужню родину, повідомляємо номер банківської карти бабусі - 4731 2196 4502 1555 (Безрученко Алла Василівна)
Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко, с. Розльоти Новгород-Сіверського району
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.