Два роки тому майно родини фермерів Дурицьких понищила війна, а тепер - вогонь

Добавить новость

Пятница, 23 Августа 2024 19:00  |  Просмотров: 1106

У 2022-му справу всього життя родини Дурицьких із Бакланової Муравійки (Куликівщина) поруйнували ворожі обстріли. На від­новлення їхнього фермерського господарства “Полісся-Агро 2009” пішло понад два роки. Восени планували закінчити. Але 16 серпня сталася нова біда — пожежа а по­вному худоби сараї...

18 серпня на згарищі гудуть трактор і вантажівка. Після гасіння пожежі все залито водою, стоять величез­ні калюжі. Роботи дуже багато. Працівники навантажують і вивозять гній, обгорілі сіно й солому.



На фото родина Дурицьких

Власник ферми, 45-річний Олександр Дурицький, поїхав у справах до Мени. А його дружина, 44-річна Оксана, саме примчала з Чернігова.
— Мотаємося, щоб унайкоротші терміни дістати найнеобхідніше. У першу чергу - холодильних, бо влітку ви­доєне молоко дуже швидко скисає. Он, бачите, — пока­зує, — лежить холодильник на тонну двісті. То побитий ві­йною. А ось ці два, — веде ближче до входу в сарай, — згоріли. Не знаю, чи їх можна буде відремонтувати, чи доведеться купувати нові.

- 30 серпня буде 27 років, як ми з Олександром у парі. Я з Прилук, він з Чернігова. Разом навчалися у сільськогосподарському технікумі в Бобровиці. Чолові­ка за розподілом направили сюди в Бакланову, він пра­цював тут зоотехніком. Батьки нам подарували будинок як дачу, ніхто не думав жити в селі постійно. А так склало­ся. У 1997-му народився син Діма

...Часи були важкі — зар­плати не давали, заробити бу­ло ніде. Мали якось вижива­ти. Чоловіку на зарплату дали корову. Він привів її додому, а доїти ніхто не вміє — ми обоє з міста. Але таки впоралися з нашою Зорькою. Вона про­жила 17 чи 18 років і помер­ла своєю смертю, Саша не міг її здати — так прикипів душею. Коли Зорьки не стало, у нас було вже багато корів. То ба­буся подарувала, то самі пої­хали взяли. Три, п’ять, десять — помалу господарство роз­ширювалося. Будинку не облаштовували, а от сараї вдо­ма будували.
Потім орендували один сарай на колишній фермі, по­тім другий — оцей, згодом ви­купили його (чоловік пови­плачував людям за майно­ві паї), добудували. Сюди по­ставили корів.

Перед війною в нас бу­ло 35 дійних, і ще телиці, те­лята, бики — усіх 56 голів. У нас уже 7 років працює сім’я з Лосинівки — Наталія і Сер­гій. Ми надали їм для прожи­вання будинок Сашиної бабу­сі. Наталія доїть корів, Сер­гій доглядає за ними. Я переробляю молочку на масло, бринзу, пробувала тверді си­ри робити. Щоп’ятниці виво­жу в центр села молоко, сме­тану, вершки, бринзу. Не ду­мала цього робити, але люди просять, бо корови в селі ма­ло в кого є.

Тут, у другому сараї, на початок війни було вже все модернізовано: окрім холо­дильника, стояло багато різ­ного приладдя — сучасні кор­морізки, бурякорізки, мли­нок тощо. Навіть душова кабі­на, щоб робітники, відпрацю­вавши, могли помитись, пе­ревдягтись і піти додому чис­тенькими.

ВІЙНА

Із наступом росіян Бакла­нова Муравійка була під по­стійним ворожим вогнем. Практично кожен будинок у селі постраждав, багато які зруйновані до фундаментів.

— Нас і з літаків бомбили, і з артилерії обстрілювали. Я із сином виїхала в Куликівку, а чоловік залишався тут. Ми до нього приїжджали практично щодня.

В один із днів, коли ми бу­ли тут, як стали бомбити фер­му з авіації! Люди, хто зали­шився в селі, допомагали нам виводити корів. Один ве­де, другий жене, воно бахкає, попадали, корова злякалась і втекла... Хлопці мотоциклом у люльці вивозили телят. Заби­рали всіх до нас додому. Але наш сарай біля будинку — ко­рів на 20 максимум. Тому за­городили електропастухом ділянку на полі, й вони днюва­ли і ночували там (добре, що вже була весна, хоч і холод­на). На доїння заганяли в са­рай партіями. Доїльну уста­новку розбомбило, то ми ку­пили малесенький апаратик на коліщатках і доїли парті­ями. Молоко роздавали лю­дям безкоштовно, я, скільки могла, робила бринзу і також роздавала. Решту молока з болем виливали під сарай.

Наталя із Сергієм якийсь час лишалися тут, порали­ся, а згодом виїхали до себе в Лосинівку, де менше стріля­ли. Тоді ми з чоловіком доїли самі, односельці приходили, допомагали нам. Біля нашого двору на вулиці ми поставили сепаратор на столику, і я пе­реганяла молоко на вершки, а люди приходили з баночка­ми, набирали. Виживали всім селом, бо харчі закінчували­ся і ніде було їх узяти, крім Куликівки. Але дорога туди бу­ла під постійними обстріла­ми, через це її навіть прозва­ли «дорогою життя». Пережи­ли страшенно важкі часи!

Розбомбило три наші са­раї і зерносклад. А ще - тех­ніку: два вантажних автомобі­лі і трактор. Добре, хоч вцілі­ли три трактори, вантажівка і комбайн, які стояли не тут, а вдома.

Слава Богу, жодна коро­ва від обстрілів не загинула, ми вчасно їх вивели. Лише дві постраждали. Одній пле­мінній дрібними осколка­ми побило грудину, мусили її здати. А ще одній ушкоди­ло ногу в стегні, Саші вдало­ся її вилікувати. Зараз у нас 30 дійних корів, 15 телиць, 2 бики, телята - загалом до 50 голів.

Ми відновили полови­ну цього сараю для худоби. Поставили холодильні уста­новки, нагрівачі, все інше. Оцієї першої половини від входу відновлювати не ста­ли, бо на все потрібно си­ла коштів. А ще ж є земля, яку треба обробляти, тех­ніка, яка постійно ламаєть­ся і потребує ремонту... Ду­мали восени доробити де­що в цьому сараї і поправи­ти зруйнований дах на зер­носкладі. А тепер не знаю, за що й братися...

ПОЖЕЖА

— У п’ятницю, 16-го, вранці я приїхала на ферму. Чоловік був іще вдома. На­талія із Сергієм (вони повер­нулися до нас) доїли. Я по­бачила, що загорівся тюк.
Крикнула: «Бігом давайте во­ду!» Але тут же до мене ді­йшло, що там електрика (не­далеко доїльна установка). Я — Сергієві: «Вимикай рубиль­ник!» Поки він збігав, солома вже горіла. Вогонь поширю­вався миттєво, охопив увесь дах. Я вибігла із сараю, викли­кала пожежників і набрала чо­ловікові: «Швидко їдь сюди!» Минуло буквально три хвили­ни, та зайти в сарай знову я вже не змогла. Крикнула Сер­гієві з Наташею:«Відв'язуйте корів!» Вони їх виводили, а я тут, на виході, забирала. На­таша, бідна, обпекла шию і трохи обличчя. Усе горіло, во­рота горіли. Корови бояли­ся проходити крізь полум'я, ревли. Таке ревище стояло, страшне!.. Пообпікалися ба­гато корів. Але всіх врятували.

У кінці сараю ще стояли коні — кобила Зорька і жере­бець (її син) Петрик. То чоло­вік, примчавши з дому, намо­чив футболку та штани і в мо­крому поліз у полум 'я, щоб їх вивести з протилежного бо­ку. Коли вивів, на ньому все було сухе і футболка трохи обгоріла — така була темпе­ратура. І маленьке телятко (корова за два дні до поже­жі привела) хлопці на руках винесли. Ми думали, не жи­тиме, бо надихалося диму, а воно за день відійшло.

Підходимо до загорожі в сараї, де лежить врятоване, і воно піднімається на ніжки, починає лизькати мою руку й мукати. Йому тут нудно само­му, бо вся інша худоба, як і у війну, знову живе у полі. Корів заганяють сюди тільки доїти.

— Дуже бояться заходити, особливо та, яка стояла отут, біля місця займання. Доїльні відра врятували, повикидав­ши /з сараю, а установка зго­ріла, замовляли нову.



На сайті Департаменту з питань цивільного захисту та оборонної роботи Чер­нігівської ОДА вказано: «...о 8-й годині 16 серпня на тери­торії ФГ «Полісся-Агро» ста­лася пожежа господарчої бу­дівлі (21x72 м, стіни залізо­бетонні, покрівля шиферна). Вогнем знищено 25 т. грубих кормів, пошкоджено покрів­лю та перекриття на площі 400 кв, м і обладнання. При­чина — коротке замикання електромережі».

— Причину пожежі слідчі ще встановлюють. Електро­проводка тут була дуже хоро­ша, повністю нова. Працював фахівець, робив на совість, встановив на все окремі ав­томати — на доїльну установ­ку свій, на холодильну інший.

ПОДЯКА

Після пожежі багато хто прийшов нам на виручку. Попомагали і грошима і силою. Учора я поїхала в Куликівкуі по бензин для вантажівки, аж дзвонить Саша: «Треба хлопців погодувати на фермі». Я приїхала, а тут трудяться чо­ловік двадцять! Ми й не кли­кали — самі поприходили розбирати дах. Я була і зди­вована, і зворушена.

Цього разу бринзи зро­била трохи більше, ніж за­вжди, — кілограмів 30, бо 19 серпня в нас храмове свято. Після пожежі Саша каже: «Ну що ти тут стоятимеш, тушать, а ти нічим не допоможеш, їдь продавай, бо куди нам те все дівати». То багато людей про­сто несли мені гроші. Жодна копійка не буде зайвою. Ми підрахували: щоб відновити цей сарай, потрібно до міль­йона гривень. Від нашої сім’ї величезна влучність всім, хто прийшов нам на допомогу!

Якщо й ви, шановні на­ші читачі, хочете і можете до­лучитися до допомоги тру­дівникам, які вже вдруге по­страждали, ось картка сина Олександра і Оксани Дмитра 4441 1111 5594 2703

— Два роки тому нас по­нищила війна, а тепер - во­гонь... Уже просто руки опус­каються, немає сил знову по­чинати все з нуля. Я б усе вці­ліле розпродала — та й годі.
Але чоловік не хоче, він жи­ве цією справою цілком і по­вністю. Каже: «Хочу залиши­ти спадщину синові, майбут­нім онукам».

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: