Юрій Котов голіруч намагався зупинити рашистів і загинув

Добавить новость

Вторник, 12 Марта 2024 16:23  |  Просмотров: 2817

27 лютого минула дру­га річниця з дня заги­белі 39-річного Юрія Котова з Кувечичів Новобілоуської громади Чернігівського району. Він не був військовим. Працював обліковцем, цікавився програму­ванням. Мав дружину і чотирьох малолітніх дітей. Та коли в перші дні великої війни через їхнє село пішли воро­жі танки й БТРи, Юрій не злякався окупантів, і спробував їх спинити. Самотужки. Без зброї. Вірив, що окупанти не посміють задави­ти мирного мешканця. Однак ворожа колона не зупинилася...



НА ФРОНТ РВАВСЯ ЩЕ У 2014-МУ

Юрій народився в роси, куди його мати поїхала пра­цювати після навчання. Але його дитинство і юність ми­нули в Жовтневому (нині Рождественське) на Коропщині. Туди, на мамину батьківщину, сім'я переїха­ла, коли Юрі не було й двох років. Він закінчив місцеву школу, відслужив строкову. Потім вступив до київського інституту на бухгалтера. Та не довчився, бо сільгосппід­приємство, яке оплачувало його навчання, збанкрутува­ло. А для молодої родини (на той час Юрій уже був одру­жений) плата за навчання виявилася непідйомною.

— Я сама із Чернівців. У Жовтневе приїхала з ма­мою після її розлучення з батьком. Тут і познайоми­лася з Юрою, а у 2004-му ми побралися, - розказує 38-річна Ірина Котова. — Якийсь час я працювала бух­галтером у сільраді, а Юра — обліковцем у колгоспі. Та ко­ли почалися перебої із зарп­латою, ми перебралися в Кувечичі. Тут удвох влашту­валися в місцевий сільсько­господарський виробни­чий кооператив. Отримали від нього кредит на купівлю житла, тож, по суті, переїха­ли зразу у власний дім. Зго­дом мене запросили пра­цювати бухгалтером у міс­цеву сільраду, а після утво­рення громади перевели в бухгалтерію Новобілоуської ТГ.

Юра ж і далі трудив­ся в сільгоспкооперативі об­ліковцем.

Коли у 2014-му на Схо­ді України спалахнула війна, у Котових уже було троє ді­тей: семирічний Денис, трирічна Вероніка і одно­річний Данил. Ірина прига­дує:
— Юрі прийшла пові­стка, і він твердо вирішив: «Піду на фронт!» Дуже хо­тів захищати Україну. Та на медкомісії його «списали» через слабкий зір. Бо ж без окулярів майже нічого не бачив...
Із часом Юрій захопився комп'ютерним програмуван­ням, а ще вправно розбирав­ся у фінансах. Односельці знали про це і часто зверта­лися до нього, щоб допоміг підрахувати розмір пенсії. А в квітні 2020-го в подружжя народилася донечка Вікто­рія, і коли їй було десять мі­сяців, Ірина вийшла на робо­ту, а Юра взяв відпустку з до­гляду за дитиною.



— Справлявся на відмін­но. Діти завжди були наго­довані, а хазяйство (корова, коза, свині, кролі, кури) — попоране, — говорить Іри­на. — Про те, що скоро буде велика війна, Юра говорив заздалегідь. Та мені не вірилося. Аж поки вранці 24 лю­того ми не прокинулися від вибухів. Весь день чоловік не міг придумати, чим себе зайняти, ходив туди-сюди. А наступного ранку склав речі в сумку і заявив ме­ні: «Іду воювати! Запишусь у чернігівську тероборону». Я відмовляла. Казала, що в місто вже не прорватися, бо кругом бої, обстріли (Куве­чичі — за 30 км. від Черніго­ва, як їхати в бік Любеча. — Авт ). Та він все одно рвав­ся. А потім нам подзвонили зі старостату і сказали, що організовуватимуть щось на кшталт загону самообо­рони для патрулювання се­ла. Тож Юра записався ту­ди і таки зостався в селі. У ті дні він передивлявся в інтернеті всі новини про ві­йну. Бачив і відео з Бахмача та інших міст, де люди голі­руч зупиняли танки. Навіть сказав мені: «Якщо їх зу­пиняти, то ці боягузи ста­нуть. Бо за ними командир їде і жене вперед, а самі во­ни навіть не знають, де зна­ходяться».

«ПІДУ РОЗДИВЛЮСЬ»

27 лютого через Куве­чичі йшли російські війська. У селі вони не зупинялися — рухалися в бік Чернігова.

— Техніка їхала через по­ле з боку сусіднього Трудо­вого. Видно, окупантів до­рогою обстріляли, ось вони
й завернули до нашого се­ла. Ми бачили їх здалеку. Йшли дві колони — десь по 20 одиниць техніки в кож­ній. Що саме (танки, БТРи чи щось інше), було важко розпізнати. А коли показа­лася третя колона (уній бу­ло близько 60 машин). Юра сказав мені: «Піду роз­дивлюсь» — і побіг. Я хут­ко спустила дітей у погріб і побігла за ним. Бачила, як посеред колони він ви­скочив на дорогу перед бронетехнікою. Я в ній не розбираюся, але там була різна: і колісна, і гусенич­на. Розмахуючи руками, Юра перебіг дорогу, а на­зад тільки-но ступив крок і мені здалося, що відскочив убік. Коли колона проїхала, я підійшла ближче, дивлюсь — на узбіччі лежить мій чо­ловік. Тіло ціле, а замість голови суцільне місиво. Кругом кров. Не знаю, як так вийшло. Можливо, тіло між гусеницями пройшло, а на голову наїхали. Чи, мо­же, танк хотів об’їхати Юру, а той, що рухався слідом, задавив.

Від побаченого ме­ні зробилося зле. Усе бу­ло наче в тумані. Пам’ятаю, що посходилися люди, да­ли мені купу таблеток, за­спокійливого. Юру поклали на якийсь дерев’яний щит і понесли додому. На півдорозі хтось похопився — вдома ж діти! Тож кума за­брала їх до себе. Тіло спер­шу залишили у дворі. Та по­тім я попросила, щоб його занесли в дім. Ночувати в хаті я побоялася. Забрала в куми дітей, і ми пішли на ніч до хресної баби (у неї було більше місця, щоб нам роз­міститися).

ХОВАЛИ В ЗАКРИТІЙ ТРУНІ

До свого 40-річчя Юрій не дожив 23 дні. Поховали його 28 лютого на місцево му кладовищі. Машину ви­ділив сільгосл кооператив. Там же зробили і труну.

— Чоловіки, котрі при­везли домовину, перекла­ли туди тіло і зразу її заби­ли. В останню путь Юру про­воджали тільки я й куми, — зітхає Ірина. — Односельці побоялися вийти на вулицю, бо знову могла з'явитися ро­сійська колона. Через це я й дітей на похорон не взяла. Ми й самі боялися, тож по­ставили на перехресті одно­го чоловіка, який у разі чого мав попередити нас про рух рашистів...

До 40 днів Юра мені снився щоночі і раз за разом заспокоював уві сні: «Все буде добре».

— Важко самій справлятися з дітьми?
— Попервах було дуже непросто. Корову й козу до­велося збути, а свиней пус­тити на м'ясо. Бо розуміла, що сама я великого хазяй­ства не потягну. А ще, щоб прогодувати родину, прийшлось навчитися працю­вати на нашому тракторі. Я попросила сусіда, щоб по­казав, як він заводиться. А вже потім сама виорала го­род, закультивувала. Уро­жай збирали гуртом із ді­тьми. Зараз уже легше у мене тепер другий чоловік — Едуард. Він місцевий. Має сина від першого шлю­бу — Кирила (він ровесник мого Дениса). Зійшлися ми з Едуардом минулого літа.

А недавно в нас народила­ся донечка Віолетта. Життя триває...

Джерело: газета “Гарт”, Олексій Прищепа, фото Олени Гобанової з сайту texty.org.ua

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: