Двоє військових з Чернігова і Одеси зустрілись через 11 місяців після порятунку

Добавить новость

Четверг, 18 Января 2024 19:50  |  Просмотров: 1368

Їх обох звуть Дмитро. Один із Півночі України, другий із Півдня. А зустрілися під Бахмутом, у смертельній не­безпеці 5 лютого 2023 року. Одному снайперська куля в голову й довге очікування на морозі майже не лишили шансів вижити. А другий не­реальними зусиллями нама­гався його врятувати...



І ось рівно через 11 місяців, 5 січня 2024-го, вони зустрі­лися в Чернігові...

ПОЗИВНИЙ МАЛИШ

Лариса і Дмитро Жукови з Ніжина разом понад 20 років. У них двоє дітей і онук. Вдома за майже рік вони були від сили два тижні. Не розлучаються практично ні на хвилину — Лариса покладає всі сили на відновлення здоров'я чоловіка після поранення.

Їхні реабілітаційні дні проходять однаково, і в день особливої зустрічі тренування Дмитрові ніхто не відмі­няв, тож спілкуємося, поки Лариса надіває чоловікові на ногу фіксаційний ортез і всіляко допомагає зібра­тися на заняття з фізичним терапевтом. Паралельно вона розказує:

— Діма — залізничник, працював у воєнізованій охороні на залізничному транспорті. Його мобілізу­вали у 2014-му в першу ж хвилю і відправили в са­ме пекло — у Щастя. Він — учасник бойових дій, наго­роджений знаком «Золотий хрест». Демобілізувався у червні 2015-го, а в березні 2022 року його знову призвали. У нього спеціальність — заряджальник САУ. Тоді він служив у 1-й танковій бригаді, ми думали, що й цього разу туди потрапить. Але його, на наш по­див, відправили... в штурмовики. З його-то комплек­цією! Це зараз він схуд і має 135 кг, а тоді важив усі 160 кг. плюс амуніція!
До речі, Лариса не знала, й тільки коли я поцікави­лась, спитала у чоловіка про його позивний.
— Малиш, уявляєте? — розсміялася. — Військові не втрачають почуття гумору навіть на війні...т

— У складі роти охорони Діму відправили у Дніпро, а потім — під Бахмут. 4 лютого 2023 року він подзвонив і сказав, що його дві до­би не буде на зв’язку. Та коли й на третю добу не подзвонив, я поча­ла добиватися до його командирів. Увечері 6 лютого мені зателефо­нував бойовий медик Тимур і сказав, що у Діми — кульове поранен­ня в голову і що він у Дніпрі, в ре­анімації лікарні імені Мечникова. Там йому спочатку зробили опера­цію — витягли кулю. Вона прошила каску наскрізь. Чомусь він був у чу­жій касці, не у своїй. Його каска ли­шилася ціла.
Зранку ж я виїхала у Дніпро. Те, що я там у реанімації побачила... Це було дуже тяжко! Ідеш коридо­ром, і на всіх каталках лежать хлоп­ці. Стільки їх!.. Коли я зайшла до Діми, він був у комі. Почала до ньо­го говорити, і він... стиснув мою ру­ку своєю, причому правою — неру­хомою (у нього паралізувало праву частину тіла).

Після Дніпра Діму мали пере­везти у Київський військовий гос­піталь, але завдяки волонтерці з Ніжина та двом народним депута­там 8 лютого нам вдалося потра­пити до лікарні «Феофанія». Там Діма вийшов із коми, у якій був із 5 до 18 лютого.

У київській клініці «Оберіг» Дімі поставили титанову пласти­ну в голову. До слова, виявилося, що в постанові Кабміну протезу­вання черепа... не прописане! Там ідеться лише про відшкодування від держави за протезування кін­цівок. Тобто встановлення пласти­ни в голову треба або оплачувати з власних коштів, або шукати якийсь благодійний фонд. Я звернулась із цією проблемою до народного де­путата України Валерія Зуба, він подав відповідну пропозицію про зміни в постанові на профільний комітет. Надіюся, зміни внесуть як­найшвидше, адже війна триває і мій чоловік не один із таким поранен­ням! Ми, звісно, чекати не стали. Титанову пластину й операцію нам оплатили два благодійних фонди.

Коли постало питання подаль­шої реабілітації Діми, ми вийшли на Чернігівську міську лікарню №4. Зараз тут уже вшосте. Також бу­ваємо в інших медзакладах, де ін­ші підходи й методи, і комплексно проходимо реабілітацію. Майже рік «мандруємо» лікарнями. Реабіліта­ція в чернігівській 4-й — одна з най­кращих, не поступається дорогим приватним клінікам. Хоч це й зви­чайна міська лікарня.

Нашу розмову, перервав фі­зичний терапевт Максим Васянін — забрав Дмитра на заняття. Тим часом лікар фізичної та реа­білітаційної медицини ЧМЛ №4 Олександр Лантух розповів:
— Дмитро потрапив до нас у травні 2023 року у важкому стані внаслідок кульового поранення го­ловного мозку: не міг сам себе об­слуговувати, пересуватися. Уся на­ша мультидисциплінарна коман­да його оглянула й поставила цілі: короткотривалі — на два-три тижні і довгострокові — на пів року і біль­ше. Усі вони майже досягнуті за­вдяки нашій команді та фахівцям із реабілітації інших закладів. А та­кож завдяки його дружині, яка ак­тивно бере участь у його реабіліта­ції. Участь і підтримка родичів у ре­абілітації поранених дуже важлива!

На сьогодні Дмитро вже са­мостійно (з деякою допомогою) пересувається. Є ще порушення мовлення: він поки що не говорить повноцінно, але якщо брати в ди­наміці, то прогрес помітний.

Реабілітація у нього тривати­ме все життя, однак прогноз опти­містичний: він максимально адап­тується до середовища й себе об­слуговуватиме, потихеньку пере­суватиметься.

ЗУСТРІЧ

Історію поранення чоловіка Ла­риса приблизно знала зі слів його командира.
— Мені розказали, що 5 люто­го його «зняв» снайпер. Розказа­ли і ще деякі деталі. Аж 3 січня їде­мо сюди, в лікарню, й мені телефо­нує подруга: там у марафоні «Єди­ні новини» показували військово­го, який розповідав про порятунок твого чоловіка. Я показала відео Дімі. Він навіть не знав свого рятів­ника в обличчя, бо той працював у балаклаві. А тут побачив, почув, як він про нього розказує і передає йому вітання... Ми обоє плакали...

Через Аллу Скорик (шеф-редакторку «Суспільне Чернігів») я розшукала телефон того військо­вого, написала йому, подякувала. Завдяки його наполегливості й то­му, що він не кинув мого чоловіка під обстрілом, мій Діма взагалі жи­вий! І мені так захотілося, щоб вони зустрілися. Алла допомогла це ор­ганізувати.
5 січня Дмитро Поляк приї­хав із Києва до Дмитра Жукова в лі­карню. Зайшов, коли той якраз за­ймався з фізичним терапевтом. Зу­стріч була стримана, але зворушли­ва: Поляк підійшов, доторкнувся до правої руки Жукова з привітанням, у того виступили сльози. Видно було хвилювання обох — і не стільки че­рез присутність телекамер і журна­лістів, скільки через спогади про пе­режите...

ПОЗИВНИЙ ГРЕК

47-річний Дмитро Поляк ро­дом з Одеси. Там керував вироб­ництвом.

— Я наполовину (по тату) ет­нічний грек, тому й такий позив­ний. Після строкової служби (яку, до речі, проходив на Чернігівщині — у «Десні») зарікся, що військової форми більше не надіну. Але ко­ли почалась повномасштабна ві­йна, зрозумів, що рано чи пізно во­ювати доведеться всім. Став готу­ватися: скупляв амуніцію, переда­вав справи заступникам. І в серпні 2022 року пішов добровольцем у 210-й окремий спеціальний батальйон ЗСУ «Берлінго».

Розповідаючи про той день, сержант Поляк час від часу перепитував Жукова: «Так, Дімо?» Той ствердно кивав. Описати все почуте не вистачить і цілої сторінки. Нам, цивільним, неможливо навіть уявити, настільки тяжкі кожна хвилина і кожен крок на передовій!

Ми потрапили в оточення. На той момент із «Берлінго» нас залишилось двоє: я і мій напарник Олександр Ступак, позивний Орбіт (на жаль, зараз його вже немає). Нас обох контузило. Із нами працювала група з роти охорони — 26 чоловік, серед них і Дмитро. Хлопці молоді, необстріляні, Дмитро був найдосвідченішим із них. Вони навіть не знали, що з Дніпра їдуть у Бахмут. Я всіх їх бачив уперше. Всю дорогу до місця виконан­ня бойового завдання проводив ін­структаж, аж охрип.
Того дня нас почали штурмува­ти, із сьомої до одинадцятої ран­ку ми чотири штурми відбили. Нам дали «добро» прориватися з ото­чення. Ми зайняли кругову оборо­ну. Я прикривав і чекав, поки хлопці вийдуть, мій напарник з кулеметом ззаду їх усіх збирав. Я почув крик і зрозумів, що трьохсотий. Один Дмитро зголосився піти зі мною, прикривав мене справа, щоб я міг підійти до хлопця. Мене чимось за­чепило теж — попало в бочину, за­вдяки броніку лише перекрило дихалку. Однак хлопця пораненого витягли. Коли ми з Дмитром відхо­дили, один хлопчик вистрибнув із окопу і його «зняли». Із групи це то­ді був один двохсотий.

Ми зібрали докупи всіх хлопців, вийшли з тієї посадки, але метрів за п’ятдесят нарвались на засід­ку. По нас відкрили стрілянину. Ми прийняли бій. У цей час група ро­сійської десантури зайняла ту по­садку, звідки ми вийшли. І вони теж почали нас крити. Ми також скіль­кись їх покосили. Виявивши дистанцію і напрям, де перебуває про­тивник, я вийшов в ефір, хоч і знав, що нас будуть прослуховувати, на­звав координати. Наша мобільна група підтримки накрила обидві ворожі. Плюс ті почали косити од­ні одних, бо ця група із засідки не знала, що ми з тих позицій вийшли, а їхні зайшли. За ці буквально се­кунди нам вдалося вийти.
Нас «вів» їхній дрон, по нам по­стійно працював міномет, тільки ми сідали перевести дух. Кілометри два-два з половиною ми пройшли, знайшли іншу позицію, і я дав ко­манду залягти, а сам із напарни­ком пішов у розвідку. Як саме Дми­тра поранило, я не бачив.

— Хлопці казали, що, коли во­ни перепочивали, у нього ноги за­німіли, він трішечки припіднявся, і в нього поцілив снайпер, — додає Лариса.

— Мабуть, так і було. Інші хлоп­ці були недосвідчені, вони вперше побачили зблизька таку картину, розгубились, кинулись врозсипну. Вернувшись, я почув, що Дми­тро стогне. Поповз до нього. З га­рячки спробував його потягти, але зрозумів, що не вийде. Позрізав із нього амуніцію, та він лежав голо­вою до дерева, яке заважало його витягти. Спробував не тягти, а пе­рекотити. Теж не вийшло. Покли­кав напарника, з ним намагалися тягти, бо треба було забрати Дми­тра з лінії вогню. Хоч нам і була ко­манда на евакуацію самим, я мо­лодим хлопцям сказав: «Без Дми­тра звідси не підемо». Вони нама­галися наламати деревини, щоб зробити ноші. Але ніяк не вдава­лося, у хлопців паніка... Я розумів, що якщо ми довго будемо на цьо­му місці копатися, то покосять нас усіх. Ми мусили Дмитра залишити. Там був молодий медик Сергій, він увів його в медикаментозну кому.

Я добрався до суміжного підроз­ділу, через їхній штаб запросив евакуацію для Дмитра. Однак мені відпо­віли, що будь-яка техніка, яка підійде близько, буде підірвана ворогом.

Чотири години Грек чекав ева­куації Дмитра, наполягав на ній.
— Коли нам на зміну піді­йшли хлопці, я попросив їх, щоб у будь-якому разі витягли Дмитра. Врешті-решт вже наш командир зв’язався з іншими підрозділами, і нам дали гарантію, що по нього ви­їде техніка, коли стемніє.

Із кулею в голові й на моро­зі Дмитро Жуков пролежав десь дев’ять годин.

— Коли я йшов, то сказав йому: «Дімончику, до зустрічі». Хоча, чесно кажучи, розумів, що надії мало. Най­більше я турбувався, що буде гіпо­термія (переохолодження. — Авт.).

— У документах написано, що чоловік зазнав поранення о 12-й дня, а в перший медичний пункт по­трапив аж о 22.30! — уточнює Ла­риса. — Та, слава Богу, жодного об­мороження у нього не було. Он де його комплекція стала у пригоді.

— Уже коли мене забрали в госпіталь, там розказали: твій клі­єнт живий, у реанімації. О, думаю, ще один плюсик у карму, — попри все пережите усміхається Грек. До слова, плюсик навіть не один, адже лише в ту добу, ще до оточен­ня, йому вдалося витягти й відпра­вити на евакуацію всіх сімох поранених і вивести з оточення 18 чо­ловік, включаючи Дмитра. — Коли згодом я побачив його по телеба­ченню (про Жукових робило сюжет «Суспільне Чернігів». — Авт.), ще більше порадів його успіхам.

На марафон «Єдині новини», де Дмитро Поляк розказав про поряту­нок Дмитра Жукова, він прийшов із метою зібрати гроші на так званий логістично-евакуаційний дрон, що коштує 200-250 тисяч гривень.

— Якби тоді, коли з Дмитром таке трапилося, був цей дрон, то була б зовсім інша історія. Дуже багато наших хлопців лишається там, ми навіть тіл не можемо витяг­ти. Противник спеціально не до­биває поранених, бо чекає, поки по них прийде евакуаційна група, і тоді накриває уже всіх. А цей дрон низький, він не боїться РЕБІв, опе­ратор керує ним дистанційно.

Тоді глядачі настільки перейня­лися історією нашого земляка і йо­го рятівника, що протягом переда­чі зібрали навіть не на один, а на два таких дрони.

ПІСЛЯ ЗУСТРІЧІ

Попри контузію, часткову втра­ту слуху і зору Дмитро Поляк слу­жить далі. Зараз на ротації в Києві. Його дружина з маленьким сином — у Чорноморську на Одещині.
— За весь цей час бачив їх усього двічі. Старший мій син теж уже служить, військовий офіцер, заступник по тилу.

А Дмитро Жуков продовжує свою боротьбу.

— Діма налаштований працю­вати і дуже позитивний, — гово­рить Лариса. — Якби він жалівся, нив, що все погано, що життя скін­чилося, то і в мене був би такий на­стрій. Але в нього постійно якісь приколи, жарти, тож і я не розсла­бляюся, — сміється Лариса. - Ще є кілька медзакладів, куди ми пла­нуємо поїхати. До вересня у нас все розписано. Поки Дімина пра­ва рука не почне працювати так, як має, ми з лікарень не підемо. За мовлення я переживаю не так, по­ступово відновимо і його. Він і рані­ше віршів мені не читав, переживе­мо й надалі без них. Головне — що ходить і аби запрацювала рука.

10 березня Дмитрові буде 45. Я сказала, що приїду на ювілей, і взяла з нього обіцянку, що тоді він мені все розкаже сам.

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: