Чернігівець Євген Смага повернувся з благодійного походу на Говерлу

Добавить новость

Пятница, 6 Октября 2023 18:25  |  Просмотров: 2315

П’ятеро українських бійців, котрі на війні втратили кінцівки, продемонстрували всьому світові, що таке незборимість духу, — на початку вересня вирушили в похід Карпатами і зійшли на найвищу вершину України — Говерлу — для того, щоб зібрати 10 мільйонів гривень для своїх побратимів із 30-ї механізова­ної, 1-ї танкової, 95-ї де­сантно-штурмової бри­гад, а також для Луган­ського і Краматорсько­го прикордонних заго­нів. Учасником цього по­ходу був і наш земляк — 36-річний Євген Смага з Чернігова.



На момент повномасштабного втор­гнення росії він працював водієм у сфері пасажирських перевезень. На ранок 24 люто­го 2022-го якраз мав запланований рейс із Києва в Семенівку Новгород-Сіверського району.

- І ми виїхали, правда до кінцевої точки так і не доїхали. Кілометрів за 20 до Семенівки зустріли рашистську колону, — розпові­дає Євген. - Щоб не наражати пасажирів на небезпеку, я розвернув маршрутку і поїхав у найближче село - Жадове. Звідти люди до­биралися своїм ходом, обхідними стежками, полем. Ну а я направився додому - в Чер­нігів. Мешкаю поблизу «Епіцентру», де вже першого ж вечора відбувся танковий бій.
Ко­ли він вщух, ми із сусідом Сашею пройшли­ся мікрорайоном. Кругом були пошкодже­ні будинки. Після побаченого ми вирішили долучитися до лав захисників України. На­ступного ранку пішли у військкомат, отрима­ли зброю і потрапили до новосформованого підрозділу 1-ї окремої танкової брига­ди.

Нас направили на першу лінію оборони в Новоселівку. Перед нами ще був “нуль", куди ми періодично заходили на підсилення, щоб стримати прориви ворожих військ і ДРГ. На позиціях було дуже гаряче. Орки постійно гатили по нас з артилерії...

Під час одного з таких обстрілів Євген і зазнав поранення. Сталося це по обіді 14 березня.

- Ми тільки-но перекусили і стали облаштовувати свій бліндаж, коли рашисти поча­ли накривати нас із мінометів. Обстріл три­вав десь дві години. І саме останнім по­стрілом орки влучили в наш бліндаж, де ра­зом зі мною було троє хлопців. Двоє заги­нули зразу, а мене і ще одного побрати­ма тяжко поранило. Що відбувалося після прильоту, я пам'ятаю уривками, бо то втра­чав свідомість, то знову приходив до тями.

Знаю, що пробував вилізти з бліндажа, але не міг. Як виявилося, мене по пояс прикидало землею. Вивільнили побратими. Вони ж занесли мене в евакуаційне авто і повезли у військовий госпіталь.

Та серед лікарів не було вільних рук, тож мене доправили в Об­ласну лікарню, де я пробув майже три тижні. Там мені зробили п’ять операцій (включно з ампутацією).

Іще три в київському шпи­талі, куди мене перевезли у квітні, після того, як окупантів вибили з нашої області. Лі­кування і реабілітація тривали 8 місяців. Я подавав заявки на протезування в Німеччи­ні й США, але там була черга на пів року.

Тож вирішив звернутися в протезний центр «Без обмежень» у Києві. Мене там прийняли як рідного і все зробили якнайкраще.

Десь із місяць я ходив на навчальному протезі, по­тім його замінили на постійний. Комплек­туючі іноземні. Наприклад, у мене стоїть гі­дравлічний колінний вузол із Великої Британії, а стопа — з Америки. Тут лише зробили куксоприймач і зібрали докупи всі деталі. У виділений бюджет я вклався (дер­жава оплачує військовим до 660 тисяч гри­вень на один протез, - Авт.).

Посттравматичної депресії, ка­же Євген, у нього не було. Бо зра­зу налаштував себе, що після про­тезування матиме повноцінне жит­тя. Так і сталося. Зараз він активно займається спортом, бере участь у різних змаганнях для ветеранів і навіть підробляємо водієм у таксі.

Я брав участь у національному відборі “Ігор нескорених”, у змаган­нях «Сильні України», які для вете­ранів влаштовує Федерація стронгмену України.

У Рівному взяв “зо­лото” із жиму лежачи, а в Жито­мирі — “срібло”. Мій рекорд - 125 кілограмів. Це поки що. А в пла­нах вижати 150! Іще пробував се­бе у веслуванні. Кілька разів посідав 4-те місце.

Похід у Карпати, в якому брав участь наш земляк, називався “Не втомилися!”. Бо мав на меті не лише зібрати гроші для ЗСУ, а й по­казати, що навіть попри тяжкі по­ранення бійці не стомлюються до­помагати своїм побратимам.

Ідея належить Олександрові Швецо­ву із Житомира, котрий теж втра­тив ногу на фронті. Із ним Євген по­знайомився в червні цього року.

- Саша роздобув мій номер у Вадима Свириденка (уповнова­женого Президента України з пи­тань реабілітації учасників бойових дій. — Авт.) і зв'язався зі мною. Розповів про себе й запропонував відправитися з ним в Ісландію, щоб повчитися ходити на проте­зах в екстремальних умовах. Я по­годився. За тиждень ми пройшли пішки 60 кілометрів! А наприкін­ці серпня він зателефонував мені знову: “Є задум піти в гори і піднятися на Говерлу, щоб зібрати гроші для наших бригад”. А мене двічі просити не треба. Я легкий на підйом, тож зразу погодився. Тим паче коли така мета допомогти своїм!

Крім Євгена га Олександра Швецова, участь у поході взя­ли ще троє протезованих бійців - Олексій Бурлаков із Шостки, Анатолій Кірда з Києва і Денис Шеренговський із Черкас.

Ми всі плюс-мінус одного ві­ку від 30 до 38 років. За винят­ком Анатолія - йому 59. Та йшов він нарівні з усіма.

Зібрати ми вирі­шили 10 мільйонів гривень, щоб кожен передав у свій підрозділ допомоги на 2 мільйони. Я мав честь іти за свою танкову бригаду, Са­ша — за 95-ту ОДШБр, Толя — за 30-ту ОМБр, Льоша і Ден - відповідно за Луганський і Краматорський прикордонні заго­ни.

Перед виїздом у гори ми зу­стрілися в Києві із Сергієм При­тулою. Його благодійний фонд ви­ступив гарантом нашого збору і зобов'язався закупити й достави­ти замовлення для наших підрозді­лів.

А ще фонд і особисто Пригула надали нам медійну підтримку, аби про похід дізналося якомога біль­ше людей. А щоб додатково стиму­лювати донати, ми придумали нести на вершину ще й по десять кі­лограмових мішків із піском і за
кожен зібраний мільйон скидати по одному мішку.

Похід стартував 4 вересня з села Дземброня в Карпатах і тривав шість днів. 

- Загалом ми пройшли 38 кілометрів Чорногірським хребтом і завершили похід сходженням на Говерлу.

Кожен із нашої п'ятірки ніс на плечах рюкзак вагою у 25 кілограмів, у якому крім мішка із піском, були наші намети, спаль­ники та особисті речі. Упродовж походу нас супроводжували кілька ветеранів, які додатково несли зарядні станції, продукти, похідний посуд.
Розпорядок дня був такий:

прокидалися ми о восьмій ранку, снідали, збирали речі і стартували.

Йшли, аж поки не стемніє. Зупини­лися лише на обід чи перепочинок. Перших два дні були проливні дощі. І попри це ми “лупонули” 8 кілометрів. І все це йдучи вгору!

До речі, вранці другого дня ми натрапили на будиночок у горах, тож вирішили зайти, щоб перечекати сильний дощ. Господар Петро виявився дуже гостинним. Пригостив нас кавою, чаєм. А коли ми розказали йому, для чого вирушили в похід, то він видзвонив свого товариша Славу (військового, який ненадовго приїхав додому у відпустку) і вони вдвох приєдналися до нашої команди.

Йшли з нами аж до фінальної точки! Щоправда, на вершину Говерли, на жаль, дійшли не всі. Анатолія Кірду підвів протез (вийшов з ладу електронний колінний вузол), тож у передостанній день він був вимушений «зійти з дистанції».

- Сильно стомилися?
- На третій день походу мені здавалося, що ще трохи - і права нога відмовить. Бо ж на неї йшло все навантаження. Та потім якось втягнувся. А вже після походу креатура ще кілька днів не давала спокою. Взагалі похід у гори потребує не лише фізичної підготов­ки, а й концентрації уваги. Я двічі мало не зірвався з крутосхилу.
Першого разу послизнувся, але хлопці схопили мене за рюкзак і втримали. А другого оступився на каменях і гепнувся на бік. Добре, хоч униз не полетів, бо до обриву залишалися лічені сантиметри.

— А як відбувався сам збір коштів?
— Щодня на своїх сторінках у соцмережах ми виставляли фо­то і відео з нашого походу, а лю­ди донатили гроші на спеціальні банківські рахунки, які відкрив фонд Сергія Притули.

Упродовж усього походу ми дивилися, скільки вже зібрано. По першому кілограмовому мішку з піском скинули вранці другого дня. Тоді глянули рахунки, а там... 1.2 мільйона. Ми були вражені. Потім, правда збір трохи загальмувався.

У цілому за шість днів ми зібрали понад п'ять мільйонів. Тож на Говерлу піднялися, маючи по 5 кілограмів піску в рюкзаках. Та оскільки свою місію ми виконали, то на вершині висипали той пісок і назад спускалися “на легку”.

Що важливо - після походу збір не припинився, тож станом на зараз на рахунках більш ніж 9 мільйонів гривень! Ще трохи, і ми доб'ємо всю суму.

Кожен учасник походу вже зв'язався зі своїм підрозділом і уточнив, що їм потрібно. Побратими із 1-ї танкової бригади попросили Євгена на всю суму придбати дронів. Тож відповідний запит він уже сформував. Наостанок ми запитали в Жені про його плани.

- Хочу наступного року піднятися на Говерлу, разом із сином і дочкою (Дарії 11 років, Олександрові 6, вони мешкають із матір'ю в Прилуках. Авт.). Діти бачили мої фото і відео з походу, телефонували: “Тату, ми теж хочемо!” Я їм сказав, щоб займалися спортом і готувалися до походу.

Є амбітні плани і в найближчій перспективі. Наприклад, 15 жовтня в Мадриді я братиму участь у встановлен­ні світового рекорду з перетягу­вання фур серед ветеранів. Ми увісьмох тягтимемо чотири вантажівки, загальною вагою 32 тонни!

А 24 жовтня поїду на забіг у Ва­шингтон (США). Там відбудуться світові змагання серед ветеранів. Участь візьмуть близько 60 тисяч учасників із майже 50-ти країн. Бігтимуть марафон, півмарафон і менші дистанції. На перший раз моя за­дача - пройти 10 кілометрів, ну а пробігти планую в майбутньому

Джерело: газета “Гарт”, Олексій Прищепа

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: