Ягідне помалу оживає

Під час російської окупації Чернігівщини в Ягідному Іванівської громади, що за 15 км. від обласного цен­тру, відбувалися таю страхіття що й уявити важко. Там на початку березня 2022-го рашисти зігнали у підвал школи 366 місцевих мешканців і майже місяць утриму­вали їх у полоні — у темряві, тисняві, холоді, напівголо­дними, майже без води. Спали сидячи. Нужду справ­ляли у відра на очах у всіх. Через задуху і нелюдські умови 11 бранців померло. Та навіть поховати їх оку­панти дозволили не зразу. А зі 180 будинків 148 зазна­ли пошкоджень і 17 повністю були знищені.







30 березня, перша річниця з дня визволен­ня села. Тож ми поїхали в Ягідне, щоб особисто почути роз­повіді тих, хто пережив полон, і побачити, чим сьогодні жи­ве село.



Рашисти зайшли до нас 3 березня. Тоді ж у підвал школи почали сходитися перші люди ті, хто не мав погре­ба. А впродовж наступних двох днів окупанти насильно зі­гнали туди мало не все село, — розповідає 63-річний Іван Польгуй. - Із собою дозволяли взяти лише теплі речі, тро­хи їжі. Мобілки та ноутбуки зразу відбирали.

В Ягідному стояла 55-та мотострілецька бригада з Ту­ви. У школі окупанти облаштували свій штаб, а до і підвалу загнали 299 дорослих і 67 дітей. Ними прикривалися, як живим щитом. Наймолодшій заручниці було всього півтора мі­сяця, а найстаршому - 93 роки. Підвал мав кілька приміщень. У найбільшому (площею 76 кв.м.) перебувало 136 лю­дей. Решта були в менших кімнатах - по 20-35 чоловік. - Місця було так мало, що фактично сиділи одне на од­ному і спали сидячи. Лише для дітей було кілька ліжечок, які рашисти викинули з дитсадка (він в одній будівлі зі школою - Авт.)

У кожній кімнаті люди почали вести на стінах календар. А ще записували на дверях кількість дітей і дорослих, щоб знати, на скількох ділити їжу. Спершу їли те, що було із со­бою, а також сухпайки, які іноді давали рашисти. Пізніше окупанти дозволили людям узяти з дитсадка каструлі і трохи продуктів із холодильників. А ще дали мішок крупи. Їжу селя­ни варили у дворі на вогнищі, коли їх випускали у двір.

- Їли ми раз на день, бувало, двічі. А мо­гли взагалі добу без їжі просидіти. В серед­ньому виходив один стаканчик бурди (200 гр.) на двох. Та все залежало від того, ви­пустять надвір чи ні, продовжує Іван Пе­трович — Теж саме було і з водою. Коли нас випускали, то ми її гріли на вогнищі. А наби­рати давали спершу з колодязя, а потім зі свердловини у дворі (хоч та вода і годиться лише для технічних потреб). У підвалі най­більше дошкуляла сильна задуха. А ще си­рість. Досидшися до того, що в багатьох по­чали набрякати ноги, гноїтися. Від нелюд­ських умов невдовзі стали вмирати люди похилого віку (крім 11 померлих у підвалі, іще 7 селян підірвалися на мінах або були розстрі­ляні окупантами. — Авт.). Ми записували їх прізвища і дату смерті на стіні. Трупи могли пролежати в підвалі і пів доби. А коли росія­ни таки дозволяли їх винести, то спочатку ми складали тіла в сусідній котельні. І лише ко­ли там збиралося по 3-4 трупи, нам давали 2 години, щоб поховати їх у братській моги­лі на кладовищі.

- Після визволення більшість виїха­ли із села?
- Так, тут зосталося чоловік 130, не біль­ше. Воно й зрозуміло, бо село було не схоже на себе - кругом зруйновані хати, попалена техніка. Та з часом люди почали потроху по­вертатися, відбудовуватися. Спасибі волон­терам. які привозили гуманітарку, ставили вікна, двері, робили дахи, помагали будма­теріалами. Ягідне відходить від нещасть і потроху відбудовується. Аби ж іще війна скін­чилася.
- Село помалу оживає, - підтверджує староста Количівського старостинського округу (куди входить Ягідне) Ольга Ляховець. — Газопостачання відновили ще на по­чатку квітня минулого року, світло - у трав­ні. На сьогодні більшість мешканців уже по­вернулися. Зараз у селі близько 300 чоло­вік (до вторгнення було 386). Що стосуєть­ся відбудови, то завдяки 11 мільйонам гри­вень, які виділила ОВА, вже на двох вулицях (Дружби і Лісовій) майже повністю відновили пошкоджені помешкання. А загалом у Ягідному вже відбудували 67 квартир у багатоквартирних будинках і 34 хати. Втім здебіль­шого йдеться про зовнішні роботи: зроблено дахи, встановлено нові вікна, двері, а внутрішні ще тривають або ж заплановані. Крім того, треба відбудувати й решту пошкоджених та зруйнованих будинків Тож допомога селу дуже потрібна.

Із 17 вщент зруйнованих і дотла згорілих будинків сім відновлять коштом Латвійської Республіки. Хату 65-річної Тамари Климчук уже частково відбудували.

- Зробили новий дах, дерев'яну підло­гу і перекриття будинку, утеплили їх, а та­кож поставили вікна, — радіє жінка. — Зараз укріплюють стіни, штукатурять їх Потім іще підводитимуть каналізацію, електрику. Ко­ли згорів дім, я точно й не скажу, бо разом з усіма була тоді в підвалі школи. Але десь у 20-х числах. Кажуть, що влучили в російську машину з боєприпасами, ті стали детонува­ти, й одна з ракет прилетіла в дах мого бу­динку. Він вигорів повністю. Зосталися лише стіни і перегородки.

- Коли вас загнали в шкільний підвал?
- Увечері 5-го. Ми з племінником, його дружиною і їхніми дітьми ховалися в мене у погребі. Тувинці нам наказали: “Две минуты на сборы. Забирайте вещи и идите в без­опасное место - в подвал школы». Там бу­ла страшна задуха. І дуже важко було спати сидячи. Ноги набрякли, зробилися аж чер­воні, а ще почався свербіж. Плюс до всього ми завжди були напівголодні. Чесно кажучи, ще кілька днів там, і я просто не витримала б. Місяць, проведений у тому підвалі, зараз дасться взнаки - у мене часто болять голо­ва і серце.

За кількадесят метрів від будинку Тама­ри Борисівни ми зустріли чоловіка, що ста­вив новий дерев’яний паркан. Підійшли до нього.

Рашисти повалили технікою, ось і від­новлюю, — пояснює 55-річний Василь Недашковський. — По хаті, слава богу, прямих влучань не було. Але снаряд розірвався не­подалік - на городі. Вибуховою хвилею зне­сло дах, вікна, їх волонтери замінили на нові. Спасибі їм! Вони багатьом допомогли з від­будовою. А гуманітарки скільки привозили — ого-го!

Також ми поспілкувалися з подружжям Міненків — Віталієм (йому 58) і Світланою (52 роки), чия півторамісячна онука Аліса була наймолодшою серед заручників.

— Коли рашисти вигнали нас із дому і по­вели в підвал школи, то сказали: “Пройдёт бомбёжка — и назад вернетесь”. Тож ми із собою ні їжі ні води не взяли. Лише тро­хи підгузків, дитячої суміші і ковдру для ди­тини. Сидіти місяць із таким малим дитям у підвалі було неймовірно важко, каже Світ­лана. — Уявіть: підгузок поміняли, а помити Апісу нічим. Навіть її пляшечки для харчуван­ня мили лише раз на добу. Добре, хоч люди дали нам іще один термос. То ми в нього на­бирали кип'яченої води, а в другий — холод­ної, щоб розбавляти суміш. А коли виносили онучку з підвалу у двір, то вона навіть оченят не могла розплющити, бо ми весь час сиді­ли в напівтемряві (у великій кімнаті були світлодіодні лампочки від акумулятора, а в інших лише свічки і ліхтарики. — Авт.). Та, на щас­тя, все обійшлося. З Алісою все добре. За­раз вони з невісткою в Польщі.

Повернувшись додому, Міненки побачи­ли типову для села картину: вибиті двері, у хаті «смітник», побиті машини (рашисти на­віть вирізали шкіру, якою були оббиті сидіння). Крім того, окупанти «під чисту» вигребли харчі з продуктового магазинчика родини (він у дворі їхнього будинку) і з їхнього погре­ба. Порізали свиней для себе. А ще поцупи­ли “сховок” з усіма грошима і золотом. Піс­ля визволення, пригадує Світлана, вони на­віть не мали за що закупити товар для сво­го магазину.

— Виручили друзі, які позичили нам гро­шей. Тоді Віталій мопедом поїхав на базу з ящиком з-під бананів і рюкзаком. Якраз пе­ред Пасхою. Привіз найнеобхіднішого по­троху. З часом ми відремонтували свій бусик, стали ним раз на тиждень мотатися в Чернігів.

За рік життя в селі помалу відновилося, бо той. хто до окупації працював, і після неї взявся до роботи.

Джерело: газета “Гарт” від 30.03.2023, Олексій ПРИЩЕПА, фото "Добробат"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: