Мати Героя України Олександра Мацієвського розповіла про життя і смерть свого сина

Добавить новость

Четверг, 30 Марта 2023 10:10  |  Просмотров: 3287

Весь світ облетіло відео, на якому по­лоненого українського військового впритул розстріляли рашисти за те, що безстрашно сказав їм у вічі: «Сла­ва Україні». Усього за кілька годин цей запис подивились сотні тисяч разів, а люди в один голос назвали загибло­го Героя справжнім символом укра­їнської незламності. Ним виявився наш земляк, боєць 163-го батальйо­ну тероборони Ніжина 119-ї окремої бригади сил ТрО Чернігівщини Олек­сандр Мацієвський. 12 березня Прези­дент України посмертно присвоїв йому звання Героя України.



ПІШОВ ДОБРОВОЛЬЦЕМ

Олександрові Мацієвському було 42. Він народився на Черні­гівщині, але дитинство і юність провів у Молдові, куди його мама, Парасковія Михайлівна (вона родом із Малої Кошелівки на Ніжинщині), потрапила за направленням як молодий спеціаліст.

— Я працювала на взуттєвій фабриці в Кишиневі. Там же Саша закінчив школу та електротехнічний технікум. Вивчився на електро­монтера, — розказує мама Героя 67-річна Парасковія Демчук - Саша трохи попрацював у Молдові, а влітку 2001-го у складі бри­гади будівельників поїхав на відбудову російського міста Ленськ (це в Якутії), яке тоді сильно затопило. Ми з чоловіком думали, що всього на три місяці, а він там прижився. Познайомився з дівчиною з Ніжина Юлією. Вони одружилися, у них народився син Михай­ло (зараз йому 18 років). Уявіть, яка доля: переїхати з Молдови на другий кінець світу, щоби там знайти наречену з рідного краю. В Якутії вони мешкали до 2008-го. Річ у тім, що після смерті чолові­ка я зосталася сама. З часом стала наполягати, щоб Саша (він мій єдиний син) із родиною переїхав до мене в Кишинів. Та син запе­речив: "Юля не знає молдовської, їй буде важко влаштуватися на роботу. Якщо й переїжджати, то тільки в Ніжин". На цьому і поріши­ли. Восени 2007-го я купила собі тут хату і перебралася, а на Різд­во до мене переїхали діти. До російського вторгнення Саша пра­цював за фахом у Києві. Мотався туди доба через три. Та коли почалася повномасштабна війна то першого ж дня добровільно пішов до ніжинського військкомату Тільки його зразу не взяли. Мабуть, через те, що не служив. Щоб не сидіти без діла, син разом із товаришами взялися самостійно чергувати на перехресті на ви­їзді з міста. Облаштували там блокпост, приготували пляшки із за­палювальною сумішшю. При цьому Саша раз за разом просився в тероборону. І 11 березня його таки мобілізували. Я тоді запитала, чому ж він так рветься до війська. На що син мені відповів: «А хто, як не я? У нас в роду всі козаки були. І всі мої діди воювали». Я зрозуміла, що інакше він просто не міг вчинити.



«ПОВЕРНУСЬ У ЛЮТОМУ...»

У складі 163-го батальйону тероборони Олександр навесні боро­нив Чернігівщину. Разом із побрати­мами визволяв Ягідне, де рашисти майже місяць утримували в підвалі понад 350 чоловік. Потім пройшов навчання і став снайпером. До зи­ми зі своїм підрозділом залишався в Чернігівській області. Та на початку грудня їх перекинули на Донеччину - на Бахмутський напрямок.

— Саша намагався вберегти мене, тож так і не сказав, що їде туди, де йдуть запеклі бої. Перед самим від'їздом (не було в перших числах грудня) він прийшов додо­му, зібрав речі, обняв мене. А то­ді перехрестився, перехрестив хату і промовив: «Мамо, ти так по­старіла...» «Час такий, — кажу йо­му. - Що ж поробиш. - А тоді він не­мов попрощався: Мамочко, спа­сибі тобі за життя. Раптом зі мною щось станеться, то попіклуйся про Мишка, купи йому квартирку». Я запідозрила., що син іде на фронт. Та буквально через день Саша пе­редзвонив: “Я нікуди не поїхав. За­раз неподалік Чернігова”. І я по­вірила, була спокійна за нього. Він дзвонив мені вранці й увече­рі. Сердився, коли я не брала слу­хавки. Бо, бувало, піду на город чи курей погодувати, а мобілку дома зоставлю. Я ж не знала, що їм до­водиться відходити на спеціальне місце, щоб подзвонити. І на дзві­нок є всього кілька хвилин. Під час розмови син завжди цікавився: «Як твоє дорогоцінне здоров 'я?» Од­ного разу я проговорилася, що за­била руку То він тоді сказав: «Ма­мочко, тримайся! Я аж у лютому повернуся». І повернувся в лютому, та хто знав, що так...



Олександр із 4-річним сином Мишею, Ніжин, 2008-й рік

ОСТАННЯ РОЗМОВА, ТРИВОГИ І СНИ

Мати до останнього не знала, що син на Донбасі. Востаннє гово­рила із ним 29 грудня.

- Саша тоді подзвонив із те­лефона товариша: “Мамо, мій мобільний під броніком, дзвоню з Льошиного”. Як завжди, запи­тав про здоров'я, а тоді обмовив­ся: «Ти тільки збережи своє жит­тя». я немов відчула, що насувається біда. Пустила сльозу, відпо­віла: «Ти себе бережи, синку; а я виживу». Після цієї розмови я була сама не своя. Душу охопила триво­га за сина. Я вирішила зайняти се­бе роботою, 29 і 30 грудня наводи­ла порядок у домі, а в голові кру­тилося: «Не дай бог щось станеть­ся!» 1 січня містом уже пішли чутки, що 119-та бригада зазнала втрат на фронті. Я спробувала додзво­нитися синові - марно. Побратими теж не відповідали. Ні на другий, ні на третій день. Тоді я пішла до от­ця Сергія із Всіхсвятської церк­ви, який часто їздить до бійців на передову. Там якраз був похорон військового. Розговорилася з одні­єю жіночкою-блогеркою, розказа­ла їй про свого сина і лишила свій номер. Тільки-но прийшла додому, аж вона дзвонить:«Ви тільки при­сядьте. Хлопці сказали, що Са­ша загинув» Потім я ще перего­ворила з отцем Сергієм. Він ска­зав: «Олександр або загинув, або його підібрали танки». Я ще надія­лася, що син поранений, десь у лі­карні.

Знову і знову набирала йо­го командиру, побратимам, але ні до кого не могла додзвонитися. А ще бачила погані сни. В одному з них були навстіж відчинені воро­та нашого двору і на весь двір ле­жали кілька повалених електрич­них стовпів. Кругом ходили люди, а я ніяк не могла зачинити ворота. Потім іще снилося, що син вихо­дить із двору, а я якраз повертаюся додому. Кричу йому:«Сашо, зачи­ни хвіртку! Собака вибіжить». А він відчинив ту хвіртку навстіж, пес вибіг. І син пройшов повз мене, так і не сказавши ні слова.

Кілька днів мати жила надією, аж поки в ніч на 7 січня їй не на­снився сон, після якого зрозуміла: сина немає в живих.

- Уві сні я шукала Сашу. Захо­джу в якусь кімнату, а там він ле­жить. Чи то в труні, чи то в ліжку. Очі заплющені. І тут син повільно їх розплющує, немов оживаючи. Ми мовчки одне на одного подивилися, і я прокинулася. Того ж вечора, на Різдво, мені прийшло повідо­млення від синового товариша про те, що він знову на зв'язку. Я зразу ж передзвонила йому, питаю: «Са­ша загинув?» А у відповідь страш­не: «Так, його більше немає...».

Розказують, що 163-й батальйон у грудні виконував бойові за­вдання поблизу Бахмута. Та коли фронт під Соледаром було про­рвано, то бійців направили ту­ди. Вранці 30 грудня роту вогне­вої підтримки (зокрема й Олексан­дра) перекинули на нові позиції. Вони мали закріпитись і втримати лісопосадку. При цьому точної ін­формації про те, де перебуває во­рог не мали. На крайньому флан­зі розмістилися 5 бійців, серед них і Олександр Мацієвський. По­тім був бій. Ніжинська тероборона втримала всі позиції, крім однієї. Якраз тієї, де був Саша з побрати­мами. Зв’язок із ними було втраче­но. А коли побратими спробували добратись до них, то потрапили під ворожий вогонь. Як з’ясувалося згодом, саме того дня рашисти і розстріляли Олександра. Та його тіло повернули лише в лютому - під час обміну. 14 числа бійця похова­ли в Ніжині.

— Перш ніж нам віддали тіло, я їздила в Київ на впізнання. Це був найстрашніший день мого жит­тя. У мене земля втекла з-під ніг. Я побачила дві глибокі кульові рани біля правого плеча. Такі ж з другого боку... Голови практично не було, вона була немов провалена. Видно було тільки лоб і заклеєну пластиром брову. А на нозі був шеврон із прізвищем. Я знала, що в сина на нозі є родима пляма. Стали шукати - немає. Тоді працівник моргу про­тер ногу серветкою і показалася та пляма. Це й був для мене головний доказ того, що це мій син.

ПОБАЧИЛА ВІДЕО Й АЖ ЗАКРИЧАЛА: «САША!»

Обставини загибелі Олексан­дра Мацієвського залишалися не­відомими до 6 березня, аж поки в Інтернеті не з'явилися кадри з його розстрілом.
- Усі дні, аж до появи цього відео, я намагалася допитатися, як загинув мій син. Бо не знаходи­ла собі місця. І тут ввечері захо­джу у фейсбук, а там ці жахливі ка­дри — розстріл. Я аж закричала: «Саша!» Ще раз переглянула відео, вдивлялася в нього і зрозумі­ла, що це дійсно він, — зі сльозами пригадує мати. — Тоді подзвонила невістці, відправила їй відео. Во­на підтвердила. Миша теж сказав: "Бабусю, це тато! Я його впізнав... Як він курить, як він стоїть”. В онука була страшенна істерика. Він ридав у слухавку. Та я й сама ніч не спала, воно мені все ввижа­лося. Але на душі з 'явилася якась легкість від того, що я дізналася правду про загибель сина, побачи­ла його незламний характер. Хоча Саша із самого дитинства був дуже вольовий, із внутрішнім стрижнем. А ще мав добру, товариську вдачу, готовий був усе віддати ближньо­му і неабияк цінував друзів. Але ні­коли не терпів зради.



На тому відео по синових очах я прочитала, що, навіть будучи обез­зброєним, він думав: «Що ж тако­го зробити, щоб дістати цих орків, щоб нашкодити їм?» Полон для нього був немислимий, бо ще в од­ній з останніх розмов він сказав ме­ні: «Мамо, я ніколи не здамся в полон. Краще підірвусь на грана­ті і ще кількох із собою заберу». У тій ситуації фраза «Слава Україні!» - це був його крик душі. Що він міг іще зробити в останні секунди жит­тя? Лише - «Слава Україні!»
Підтвердити особу Героя допо­могли зібрані докази, а також судо­ва портретна експертиза. Її висно­вки оголосили 12 березня. Того ж дня у вечірньому зверненні до на­роду Президент України заявив: «Сьогодні я присвоїв звання Героя України Олександрові Мацієвському. Солдату. Людині, яку зна­тимуть всі українці. Людині, яку пам’ятатимуть вічно. За його хо­робрість, за його впевненість - в Україні і за його слова «Слава Україні!».



14 березня в Києві глава держави особисто передав Парасковїї Ми­хайлівні синову нагороду.

— Що для Вас значить ця від­знака?
— Я ще сповна не усвідомлюю цього. Утім син завжди говорив мені: «Мамо, ти ще пишатимеш­ся мною». І він дійсно заслужив цю нагороду. Бо щоб ось так дивитися смерті в очі і не здригнутися... Мені боляче, але я горда за свого си­на. І це відзнака не лише для Саші, а й для всіх наших хлопців, які заги­нули. Для всієї України за те, що стоїть, бореться. І особливо для тих, хто зараз в окопах і кожного дня так само дивиться в очі смерті.
На честь Героя України Олек­сандра Мацієвського в Ніжи­ні планують перейменувати од­ну з вулиць. Також хочуть назва­ти його іменем батальйон тероборони, в якому він служив. А ще — встановити меморіальну дошку і пам'ятник. Про це мамі Героя пові­домив мер Ніжина Олександр Кодола який днями приїжджав до неї. Вшанувати пам'ять бійця пла­нують і в Чернігові, теж перейме­нувавши на його честь вулицю.

Джерело: газета “Гарт” від 16.03.2023, Олексій ПРИЩЕПА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: