Наталія Малець розповіла, як відновлювали чернігівську школу №20 після воєнних бомбардувань

Добавить новость

Понедельник, 27 Марта 2023 14:37  |  Просмотров: 2464

6 березня, рівно за рік після обстрі­лу рашистів, Чернігівська ЗОШ №20 відчинила свої двері для школярів очного навчання — 10 класів почат­кової школи вперше цього навчаль­ного року нарешті сіли за парти рід­ної школи.

***
— Увечері 6 березня минулого року мені зателефонували колеги, які ночували в школі, і сказали, що її обстрілюють. Пер­шої миті я в це навіть не повірила, — зга­дує директорка ЗОШ №20 Наталія Малець. — По-перше, по життю я — оптиміст, тож думки про те, що наша школа може по­страждати, у принципі не допускала. По-друге, думала, що через те, що місто об­стрілюють з усіх боків, люди просто запа­нікували й обстріл школи — перебільшен­ня. Та коли мені сказали, що прилетіло кон­кретно по школі і стіни, де мій кабінет та ка­бінет НУШ, уже просто немає, уява почала малювати страшні картини.

Спати тієї ночі я, звісно ж, не могла. До цього бачила, що ста­лося зі школами №18 та №21, а тому уявля­ла найгірший варіант. Прямо вночі телефо­нувала в усі міські служби, друзям і знайо­мим, шукаючи допомоги. Треба було пере­вірити, чи немає після прильотів загорянь. Плюс майже одразу стало очевидно, що в спортивній залі пробита труба опалення, бо вода вже почала бігти у приміщення. Треба було терміново її перекрити. Я дуже бояла­ся, що рано чи пізно вода дійде до електро­мережі (світло в школі тоді ще було), може статися коротке замикання і, як наслідок, пожежа. А людей, які перебували на той час у школі, неначе паралізувало. Це й не див­но. Таке пережити!

Пощастило, що вночі під час комендантської години під обстріла­ми один із наших учителів фізкультури при­біг сюди і перекрив водопостачання. Сама я приїхала на роботу вранці, щойно закінчи­лася комендантська година. Із вулиці Коцю­бинського здавалося, що все добре — шко­ла ціла. Коли ж я зайшла у внутрішній двір, стало лячно. Стіни стояли майже цілі, але стекол у вікнах не було ніде, та що там сте­кол — понівечені віконні рами просто висі­ли. Два снаряди влучили безпосередньо в крило, де розміщується спортивна зала, два впали на подвір'я школи, один — поряд зі школою. Я зняла коротке відео. Для тих, хто вважав, що з 2014 року війни в нас не було. Пізніше пошкодувала, що зняла ма­ло. Треба було детально документувати ці злочини російської федерації проти мирно­го населення України, щоб ні в кого не ви­никало сумнівів у їх правдивості.

Того ж дня знайомі привезли плівку та утеплювач і ми з ними, іншими друзями та колегами поча­ли оббивати вікна першого поверху школи, щоб не було мародерства. Холод, поріза­ні склом руки... На те ніхто не зважав. Скла було дуже багато, але ми вирішили не змі­тати його, щоб у разі проникнення когось у приміщення охоронець почув тріск. Для са­мих же охоронців у коридорах попромітали доріжки. Також того дня рятували докумен­ти з мого кабінету — обмотували пакетами і виносили в підвал. Тоді навіть не розуміли, де краще все це зберігати. Вільних сейфів у нас вже не було. В одних зберігалися доку­менти вчителів, в інші ж я ще в перший день вторгнення заховала особові справи всіх учнів, а це чимала кількість — на той час у школі було 30 класів.

Та найбільша трагедія того дня полягала зовсім не в матеріальному...

Внаслідок обстрілу постраждала на­ша колега, яка жила в приватному будинку неподалік. Прилетіло прямо в її будинок. Во­на перебувала в нашій лікарні, пізніше ж її, слава богу, змогли вивезти на реабілітацію у Вінницю. А ось її діти й далі під час пові­тряної тривоги приходили в школу. Разом із колегами ми їх підтримували. Що там каза­ти. протягом лютого-березня минулого ро­ку кожен дорослий і кожна дитина пережили якісь стресові ситуації. Хтось був під обстрі­лами, хтось сидів у підвалах, хтось виїхав...

Тому, коли рашистів нарешті вибили з нашої області, я просила кожного вчителя обдзво­нити своїх учнів і бодай п'ять хвилин поспіл­куватися, щоб вони відчували наше співпе­реживання і турботу. Наша школа — одна ве­лика родина, і цього не змінить навіть війна!

***



Розмовляємо з Наталією Іванівною ми у класі зі свіжим ремонтом. Зараз навіть не віриться, що рік тому він був майже повністю зруйнований.

— Осколками побило стіни, стелю, ме­блі, — директорка обводить клас поглядом.

— Отут на стіні в нас висів годинник. Звіс­но, він теж був розбитий. Десь аж за місяць після прильоту я випадково глянула на ньо­го і побачила, що на циферблаті застиг час — 19.16. Так ми до хвилини дізналися час, коли рашисти обстріляли нашу школу... Бо, коли мені телефонували, я розгубилася і точного часу не запам'ятала. Звісно, це не найстрашніше. Стіни можна відремонтува­ти, нові меблі придбати, не повернути лише життя. А в місті у той період загинуло багато людей. У тих же школах №18 і №21... Ще 2 березня я саме була у 18-й із подругою ми допомагали волонтерам. 3-го, під час об­стрілу, подруга теж там була. Казала, що це було щось страшне! Я ж того дня приїхала у свою школу, щоб сховати комп'ютери...

Не розкисати в той складний період чернігівцям найбільше допомагала робота.

— Ми всі гуртувалися, ділили завдання, хто які міг ефективніше виконати, і так ви­живали, — каже Наталія Іванівна. — У шко­лі збирали ге, що було потрібно на той мо­мент, — штикові лопати, прапори, пляш­ки для “коктейлів Молотова", возили шини на облаштування блокпостів. Робота зна­чно полегшує переживання, саме працю­ючи відчуваєш себе потрібним. А коли ра­шистів в області вже не було, ми почали приводити свою школу до ладу — виміта­ли скло, разом із батьками виймали пошко­джені рами і забивали вікна плівкою, щоб дощ не заливав усередину, бо це була ре­альна проблема.

На третьому поверсі на­віть відра підставляли, коли дощило, ши­фер на даху дуже посікло осколками, тож вода затікала в приміщення, ми ж намагалися зберегти дерев’яну підлогу, бо розу­міли: витрат на ремонт і так вистачатиме. Вікна, дах, система опалення потребували капітальних ремонтів, а це величезні кошти (їх виділяли з міського бюджету). А ось вну­трішні роботи — це ініціатива благодійно­го фонду «savED» та колишнього міністра освіти і науки України Ганни Новосад. До речі, цей кабінет вона взяла під свою опіку. Влаштувала збір на свій день народження і всі кошти передала на його ремонт.

Попри таку активність, у шко­лі розуміли: очно навчальний рік тут не по­чнеться.

— Я проводила батьківські збори, по­яснювала, — говорить Наталія Іванівна. — Взагалі ми сподівалися, що відкриємось у листопаді. І хоч відновити повноцінне на­вчання до цього часу нам не вдалося, із жовтня у школі почав працювати освітній центр «Save the Children», який діти могли відвідувати, спілкуватися з учителями, одне з одним. Це було просто необхідно і рятува­ло в тій непростій ситуації. У грудні в нас бу­ло готове укриття, але ми все ніяк не могли запустити систему опалення. Замінили ду­же багато радіаторів, і щоразу, коли запус­кали тепло, ставався порив або протікання в новому місці. Доводилось знову зливати воду, усувати пошкодження і знову запуска­ти. Лише на початку лютого опалення по­чало нормально функціонувати. Залиши­лась остання проблема — відкоси, які треба було робити по теплу. Уже коли відмивали школу, готуючи її до приходу школярів, зро­зуміли, що відкриємось рівно за рік. Спеці­ально цієї дати ніхто не обирав.

І директорка, і вчителі зізнаються: після всієї цієї роботи втома (і фізична, і мораль­на) була страшна, та в той же час і приємна.

— Бо ми це таки зробили! — посміхаєть­ся Наталія Іванівна. — Дякую всім, хто до­клав до цього рук! Приємно, що, знаючи, в якому стані школа, батьки привели своїх ді­ток сюди. Цього року ми навіть три перших класи набрали, тож кількість учнів не змен­шується. Продовжуємо працювати на бла­го освіти й української армії. Як би не важ­ко було нам тут, а нашим захисникам на полі бою в рази важче. Тож ми просто не маємо права впадати в паніку чи сумувати, а маємо разом усіма можливими способами набли­жати Перемогу. Кожен на своєму фронті.

Джерело: газета “Гарт” від 23.03.2023, Катерина ДРОЗДОВА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: