Батьки вбитого чернігівського прокурора Розенка ходять на його могилу щодня

Добавить новость

Вторник, 7 Марта 2023 21:18  |  Просмотров: 6311

— Не минає і дня, аби ми не сходили на могилу сина. Душа болить, серце крається, — присідає на канапу 66-річний Олег Розенко з села Чудівка на Ріпкинщині, батько Дмитра Розенка.
— Син мав бронь і міг би не йти на війну, — наповню­ються сльозами очі 57-річної Вікторії Розенко, матері.



35-річний Дмитро Розенко був прокурором, а став бійцем 162-го окремого батальйону територіальної оборони ЗСУ Хоча у верес­ні 2020 року його кар'єра пішла вгору, отримав со­лідну посаду зі складною назвою: прокурор відділу
процесуального керівництва у кримінальних проваджен­нях слідчих територіально­го управління Державного бюро розслідувань Чернігів­ської обласної прокуратури.

— Куди не глянеш, спо­мин про Діму. Тут він май­стрував, отут любив сидіти. А тепер лише фотографії, — Вікторія Віталіївна дивиться на стіну, завішану фото, на яких син сам, із коханою, з племінником на купі сіна.

— Я працював директо­ром школи. Викладав біоло­гію та хімію. Дружина була вчителькою початкових кла­сів. Діму віддали до школи у п'ять років і п'ять місяців. Десь до нового року йому було важкувато. А коли на­вчився читати, все пішло як по маслу. Іноді син мені нага­дував: «Пам'ятаєш, тату, як рядок за рядком, стовпчик за стовпчиком, ти мене вчив». Він любив читати, у кварти­рі, де жив, зібрав бібліоте­ку — тисячу книжок. Він їх купував, замовляв поштою. Я якось приїхав, а в кварти­рі нові стоси книг. Діма жив у цивільної дружини. Кажу: «Сину, це ж стільки грошей».

А він: « Хтось кошти витра­чає на алкоголь та цигарки, а я на книги. Це ж краще», — згадує батько. Ми вмовля­ли його вступити на юрфак. Казали: «Сину, ти подивися, скільки заробляють вчите­лі. Ми ж у 90-х роках по 14 місяців не отримували зар­плату». Переконали. І син поїхав в Одесу. Там вступив до юридичної академії. Ви­вчився і відправили його аж у Талалаївську прокуратуру. З часом дослужився, запро­сили в обласну.

Коли в Діми з'являвся вільний час, летів до нас у село. Приїздив на таксі або попутною машиною. Свого автомобіля у нього не було. Заскочить, перевдягаєть­ся — і до роботи: дрова ру­бає, траву на сіно косить — ми кіз тримаємо, — щось лагодить. Усе бігом і пого­ворити ніколи. Зараз я так жалкую, що не набалакалися з сином.

— Майже 14 років у прокуратурі і не нажив ні машини, ні квартири?
— Він терпіти не міг, коли дають, чи беруть хабарі. Пам'ятаю, син здавав фі­нансове право, йому казали: «Заплати, і все». А він: «Я сам. Не вийде перший раз, перездам удруге, утретє, а платити не буду». І здавав. Коли працював у Талалаївці, принесли перший конверт. Син сказав: «Забери, бо за­раз же доповім прокурору».

Не підписував документи, якщо не бачив у справі судо­вої перспективи. За це його, бувало, не жалували.

Заробляв син добре,старався нам допомогти. При­їде, навезе всякої всячини, продуктів. У нас із дружиною проблеми зі здоров'ям, вона інвалід другої групи, та й я слабую. Лікування нам за­безпечував. Усе мріяв: «От назбираю грошей, куплю вам квартиру у Чернігові».

Історію Чудівки збирав, просиджував у архівах, біб­ліотеках. Вивчав родоводи односельців. Хто ким був, скільки мав землі, яку худо­бу, скільки, у кого яка була посада ще до Першої сві­тової війни. Сім'ї про своїх предків стільки не знають, скільки він накопав. Збирав факти червоного терору. Про жертви радянської влади.

Збирався книгу про Чудівку написати. (Нині у селі десь двадцять хат, з них половина нежилі. — Авт.).

Любив Карпати, Львів. Їз­див на захід України, бо дуже цікавився історією УПА, ви­звольною боротьбою.

У 2014 році чотири рази ходив до військкомату, а йому відмовляли. Записали у резерв. А у 2015 таки до­бився. Та його відправили не на Донбас, а на Яворівський полігон у Львівську область. Там він почав вести щоден­ник. Після загибелі його за­брала Юля, сестра Дмитра, наша дочка. Я б хотів почита­ти, та вона каже, що не час.

Місце у прокуратурі за ним зберігалося, отож, по­вернувся працювати. 24 лютого, десь о п'ятій ранку ми почули: щось гупає і гупає. А тут дзвінок Діми: «Папа, зби­райте сумки, я вас переправ­лю у Львів». А ми м'ялися, як це хату, хазяйство покинути. Я дотепер себе картаю, що не погодилися поїхати. Мож­ливо, син зайнявся б нашою відправкою і не загинув.

Ось фото, зроблене за кілька годин до його загибе­лі, — Олег Анатолійович бере зі столу фотографію. — Вос­таннє ми з сином говорили 25 лютого об 11:06. Я чув по­стріли. «Пап, ми під Халявином, я передзвоню пізніше». Об 11:43 у БМП, на якому він був, поцілив снаряд. На Дімі був срібний ланцюжок із хрестиком і срібна іконка, їх ось як осколками погнуло, — дістає з пакетика скручену, як сухий лист, іконку, погнутий у різні боки хрестик.



— Що сталося, знаю лише зі слів Андрія, який був із ним в одній групі, — про­довжує батько. — 25 лю­того їх підрозділ вступив у бій з росіянами. Під'їхала наша БМП, на неї заскочило 12-15 людей, серед них і Дмитро. Вони проїхали тро­хи і в БМП влучив снаряд — відразу шестеро загиблих, поранені, контужені. На тому місці ми встановили обеліск. Сина посікло осколками. Пробило горло.

Донька у той час була в Чернігові, боялася нам подзвонити. Ми дізналися 27 лютого.

— Загинув 25 лютого, а поховали аж 12 квітня. Чому?
— Не могли вивезти у Чудівку. Тіло ідентифікували за документами, при ньому був паспорт і службове по­свідчення. Опізнавав у морзі однокурсник Павло Гераси­менко, прокурор Чернігова. Тоді багатьох загиблих клали у чорний пакет і в ящик. А сина — у труну, навіть загри­мували. У нього щока була потерта, мабуть, трохи обго­ріла. Відспівували у Катерининській церкві. У нас в Гра­бові батюшка хороший, але церква московська. І щоб Діма з того світу не образив­ся, туди не понесли. Бо його слова, сказані ще до війни, засіли в голові: «Я не піду у московську церкву, ніколи».

— Діти у Дмитра лишилися?
— Ні. Він прожив з пер­шою дружиною менше року. З другою, Олею Гузєєвою, вона теж працює в прокура­турі, років три в цивільному шлюбі, планували дитину. Не встигли.

— За загибель захис­ника держава виплачує 15 мільйонів гривень.
— Гроші прийшли. Ми Олі хорошу суму виділили. Замовили сину гранітний пам'ятник. Матеріали — 140 тисяч гривень. А що за робо­ту візьмуть, невідомо. Ціни ж щодня ростуть.

— Сниться син?
— Що нам лишилося, сни і пам'ять, — батько показує дві коробочки з нагородами. Орден «За мужність» III сту­пеня посмертно та орден «За мужність та відвагу».

З великої кількості про­курорів Чернігівщини лише вісім пішли захищати країну. Одним із них був Дмитро Розенко.

Джерело: газета “Трибуна Хлібороба” від 02.02.2023, Валентина ОСТЕРСЬКА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: