Бабусі-сестри, яким волонтери відбудували розбомблений будинок розповіли, як обживаються на новому місці

Добавить новость

Суббота, 17 Декабря 2022 19:49  |  Просмотров: 2242

Історія цих двох бабусь, будинок яких російські окупанти знищили за день до свого відступу, 30-го березня, без перебільшення, облетіла не ли­ше нашу область, а й, мабуть, всю Україну. У квітні, після втечі окупан­тів, сестри повернулися на своє дво­рище й оселилися в курнику - туди ледь-ледь помістилося два невели­ких ліжка їсти готували на вогнищі у дворі і з сумом дивилися на залишки чималого будинку. Але тільки до того часу, як «у гості» до них вперше навідалися активісти «Бо можемо». По­чали хлопці та дівчата, як і зазвичай, із розбирання завалів.



Фото - "Суспільне Чернігів"

- Якщо чесно, спочатку я не дуже хотіла, щоб валяли стіни будинку, що ще залишилися стояти. - зізнається Віра Койдан. - Усе думала, що тут ще щось можна буде зробити і жити в ньому. Але... Хто б його добудовував, ко­ли ми вже в такому ві­ці, що тільки й дожива­ти. До того ж на ділі ви­явилося, що все це па­дає, тільки торкнися.

Важко було дивитися, як зникає твоя домівка, хай і зруйнована. Та що до зими у нас з 'явиться новий будинок, ми на­віть не розраховували.

Із самого почат­ку не думали про це і волонтери, чи, як їх називають сестри, лантар’єри (до ре­чі, це слово міцно причепилося до активістів «Бо можемо» і тепер саме так їх на­зивають десятки людей). Після того ж як обидві бабусі категорично за­явили, що виїжджати зі свого дво­ру не збираються, «лантар’єри» ви­рішили ризикнути. За основу взяли дві вцілілі стіни хліва і почали. Кіль­ка місяців щовечора біля будинку №20 на вулиці Волкова кипіла ро­бота - із будівництвом активісти по­спішали, щоб встигнути виконати хо­ча б основні роботи до морозів. І їм це вдалося!

Зараз невеликий (на 24 ква­дратних метри) будиночок, куди переселилися дві Андріївни, сто­їть на подвір’ї неначе рідний. Хто не знає, той навряд чи здогадається, що йому всього кілька місяців, - до порога протоптана доріжка, із тру­би в’ється веселий димок, стіни роз­мальовані яскравими візерунками. Всередині також все як у звичайно­му сільському будиночку - ліжка з вишитими подушками, білі фіранки, на грубі киплять каструлі, у кутку сто­їть телевізор. Єдине - усе це в одній великій кімнаті.

- Та навезли нам тут усякого! - каже Парасковія Андріївна Атрощенко. - І не­обхідні меблі, і речі, і запаси їжі та дров. Ось навіть килими корюківські активісти подарували.

- До речі, нас запрошували в гості у Корюківку, казали, що там про нас уже всі знають і дуже чекають. Навіть сам мер зустрічати буде! - сміється Віра Андріївна. Хіба ж ду­мали, що колись таке буде! Я ж іще Другу світову війну пам'ятаю. Через неї у школі жодного класу не вчила­ся.

Переживаємо за хлоп­ців, які на фронті. Ось у мене вну­ки - два Володі - зараз воюють за Україну, а внук Параски Максим за­гинув... А який же ловкий був!

- Спочатку сина війна забрала, а тепер й онука, - зітхає Параско­вія Андріївна. - Михайло, син мій в Афганістані був. Повернувся пора­нений, контужений, часто в госпіталі лежав. 23 роки вже, як його немає... А Максим у лютому добровольцем пішов у тероборону. Був на Подусівці в одній зі шкіл, яку росіяни розбом­били Також зазнав поранення, кон­тузії... Довго після цього не прожив. 30 років усього йому було...

Отак війна страшно змінила жит­тя сестер - забрала домівку, усе ми­нуле життя... Та разом із тим подару­вала нових друзів, знайомих і поміч­ників.

- Господи, які ж ми вдячні цим діткам-лантар'єрам! - сплескує ру­ками Віра Андріївна. - Які ж вони мо­лодці! Так тяжко працювали і все це безкоштовно! Вони нам тепер як рідні! До кінця життя молитимемось, щоб у них все добре було!
Запитуємо, чи не потрібна се­страм іще якась допомога.

- Та що ви! - махає рукою Па­расковія Андріївна. - У нас тепер є все, навіть із лишком. Краще нехай тепер люди іншим допоможуть, хто отак, як ми, через росіян без нічого залишився! Нехай приєднуються ба­жаючі до наших лантар'єрів, вони ж стільком людям добро зробили. За­раз уже мороз, а вони і досі дахи пе­рекривають, вікна ставлять, стіни ремонтують... І знаєте, ці хлопці та ді­вчата дарують іншим не лише свій час і сили, а й надію! Тепер ми розуміємо, що в будь-якій ситуації треба мати саме надію це і вря­тує. Поряд-бо стільки хороших людей!

- Здавалось би, що в такому віці, як наш, треба - доживати свої роки та й усе, але ж ні... Тепер у нас ще купа планів! - додає Віра Андріївна. - По-перше, нам ще треба відсвяткувати справ­жнє новосілля. Воло­го в нас було, тільки та­ке. маленьке. А навес­ні буде вже повноцін­не - зберемося з усіма нашими помічниками у двері, смажитимемо шашлик, радітимемо.
По-друге, ми ж таки збираємось поїхати в Корюківку. Ні я, ні сестра там жодного разу не бу­ли А після таких запрошень дуже ці­каво подивитись на це місто. Ну і, по- третє хочемо разом з усіма україн­цями відсвяткувати нашу Перемогу. Тож треба триматися, інакше — ніяк!

А тим часом волонтери «Бо можемо» продовжують працювали над відновленням інших пошко­джених будинків у Чернігові і не тільки. І для того, щоб зробити ще більше, їм потрібна наша допомо­га. Як фізична (ласкаво просимо до лав будівельних добровольців!), так і фінансова. Перерахувати свої внески у гривнях ви можете за та­кими реквізитами:

ЄДРПОУ: 44797180 IBAN: UA783052990000026005006305473

Приєднуйтесь до творців до­брих справ!

Джерело: газета “Гарт”, від 15.12.2022, Катерина ДРОЗДОВА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: