АТОвця Дмитра Балабуху, що сидів за вбивство відпустили з колонії на фронт

Добавить новость

Воскресенье, 4 Декабря 2022 15:11  |  Просмотров: 6698 | Обновлено 5 Декабря 2022 14:01

У перші дні повномасштабного російського вторгнення Президент Володимир Зеленський заявив, що учас­ників бойових дій, українців із реальним бойовим досві­дом, які перебувають у міс­цях позбавлення волі, звіль­нять з-під варти, давши їм можливість спокутувати ви­ну на фронті. Один із тих, хто скористався цим шансом, - 32-річний прилучанин Дми­тро Балабуха (позивний Тан­кіст), який відбував у колонії 8-річний строк за вбивство.



У мої плани ніколи не входи­ло ставати військовим До 2014 ро­ку працював експертом із прода­жів продуктів роздрібного бізнесу в одному зі столичних банків, і мене це влаштовувало Проте все зміни­ла війна. — говорять Дмитро. - Не­вдовзі и отримав повістку, та. як не дивно, до війська потрапив не зра­зу Кілька разів приходив у війсь­ккомат. але весь час отримував од­ну й ту ж відповідь: "Чекайте!» Ли­ше восени мене мобілізували. На підготовку направили в навчаль­ний центр “Десна”. Запропонува­ли вчитися на командира БМП або на командира танка. Я обрав друге і ще в «учебці» підписав контракт.

Після 45 днів підготовки Дми­тро за розподілом потрапив у 72- гу механізовану бригаду і вже 4 лютого 2015-го був у Волновасі на Донеччині.
- Попервах найскладнішим бу­ло звикнути до надважких умов. — каже Дмитро. - Кругом сніг, гря­зюка Приходиш у бліндаж весь мокрий, брудний Перевдягнувся, а за три-чотири години - знову на бойове завдання.

За два з половиною роки на фронті Дмитро пройшов шлях від командира танка до командира танкового взводу. Встиг повоюва­ти в Гранітному, у Старогнатівці, в Новотроїцькому і на Світлодарській дузі, аж поки 30 липня 2017-го не зазнав тяжкого пора­нення голови.

- Це сталося біля авдіївської промзони. Ми вирушили на під­могу нашим і почали «відпрацьо­вувати» по окупантах Вгатили сім разів, а на восьмий різкий спа­лах - і все... Як з’ясувалося, через несправність казенника (задньої частини ствола, де розміще­ний затвор) вихлоп від снаряда пішов усередину башти й улам­ками піддона мені розсікло го­лову (я сидів на міст навідника, а він на моєму, командирському, бо мав замало досвіду).
Коли Дмитра оглянула параме­дик, то запропонувала йому поїха­ти в госпіталь. Він відмовився.
— Я не хотів їхати з передової Та й рани мені здалися несерйоз­ними, тож я просто попросив їх за­шити. А десь за два тижні почали­ся нестерпні головні болі Зне­болювальне не допомагало. Зре­штою я опинився в шпиталі Там у мене діагностували відкриту черепно-мозкову травму із вдав­леним переломом кісток черепа (кілька їх уламків застрягли в че­репній тканині). Лікарі були здиво­вані, що я й досі ходжу, і терміно­во направили мене в Київ. Там зро­били операцію і вставили в голо­ву пластину.

Після того як Дмитра випи­сали з лікарні, він повернувся у свою частину в Білій Церкві і став Оформляти інвалідність. Потім мав їхати в Польщу на реабілітацію. Та замість цього потрапив... у коло­нію. Трагедія що докорінно зміни­ла його життя, сталася 10 лютого 2018 року на зупинці біля станції метро «Чернігівська» в Києві. Про події того злощасного ранку Дми­тро розказує таке:
Я збирався провідати ма­му в Прилуках Завжди добирав­ся додому машиною з BlaBlaCar. Проте дорогою до Києва в ме­не розрядився телефон ї замови­ти авто я не зміг. Приїхавши у сто­лицю, побачив, що на маршрутку до Прилук зібралася чимала чер­га. Тож вирішив: автобусом не по­їду. краше десь підзаряджу мобілку і замовлю машину. Тільки спер­шу перекушу. Купив шаурму, пляш­ку води і став біля сміттєвого бака метрів за п’ять-шість від черги Раптом якийсь чоловік (35-річний Руслан Юрченко. Авт.) крик­нув мені: «Якщо надумаєш про­йти без черги, то поламаю ноги".
Я відповів, що можу вчинити аналогічно. Ми перекинулися кіль­кома словами, а тоді я сказав, що я учасник бойових дій, взагалі-то маю на проїзд поза чергою. Видно це його з спровокувало. Він підійшов і двічі вдарив мене по голові. Я впав, а коли спробував підвестися, він завдав іще кількох ударів. Потім схопив мене за капюшон куртки і бив по потили­ці, аж поки той не відірвався. Із цієї секунди для мене все відбувалася немов у німому кіно. Я не чув жод­них звуків, просто забіг у найближ­чий магазин, купив ножа і повер­нувся до Юрченка. Ми з ним знову зустрілися поглядами. Він іще раз спробував мене ударити, проте я ухилився І завдав йому удару ножем між шостим і сьомим ребром, прямо в аорту...

На судах Дмитро просив виба­чення в родини загиблого, пояс­нював судцям, що не хотів убивати і був у стані афекту. Деснянський райсуд Києва присудив йому 8 років колонії з позбавленням звання молодшого лейтенанта. Потім був Апеляційний суд. Він пом’якшив вирок на один рік і повернув офі­церське звання. Останню крапку поставив Верховний Суд, який за­лишив рішення апеляційної інстан­ції без змін — 8 років позбавлен­ня волі. Відбувати покарання Дми­тра доправили в Менську коло­нію, що в Макошиному.

Він і до­сі мав би бути на «зоні», однак ві­йна знову перевернула його життя. На другий день повномасштабного російської о вторгнення всі атовці, що були в колонії, написали заяви на помилування на ім'я начальника колонії і Президента. А надвечір 26 лютого Дмитра і ще 43-х колишніх військових випустили.

- Ситуація була непроста. Уранці 26-го ми побачили з вікон камери, як у селище заходять ро­сійські колони. Окупанти стали га­тити із самоходок «Мста-С» у бік Чернігова. Почалася паніка, - пригадує Дмитро. Справа в то­му. що учасники АТО числяться в базі російського сайта «Трибунал» як вороги, яким світить смертна кара. Якби орки зайшли в колонію, то розстріляли б нас. І хоча на рівні Президента щодо атовців уже було прийняте рішення, та докумен­тальне підтвердження ще не при­йшло. Я вдячний начальству коло­нії. яке на свій страх і ризик випус­тило нас. Крім того, адміністрація дала нам контакти чоловіка з Мени який організував у місті тероборону.

На ранок ми малими гру­пами добралися до нього. Звід­ти більшість колишніх ув’язнених об'їзними шляхами місцева само­оборона повезла на Чернігів, а я з п'ятьма товаришами зостався допомогти теробороні. Нам вида­ли два автомати.

Першим завдан­ням було розвідати обстановку на аеродромі між Меною і Сосницею. Від місцевих була інфор­мація, що там стоїть російська техніка. На місці ми виявили два по­кинутих «Гради», чотири КамАЗи з боєприпасами і станцію РЛС. Усе спалили, щоб не дісталось ворогу. Наступних кілька днів займа­лися розвідкою біля Покровського та Макошиного.

Потім вирішили прориватися з Чернігів. Хотіли про­братися через підірваний міст у Киселівці, але там були посилені во­рожі блокпости. Тому добиралися через Десну. Два дні чекали, поки зійде лід, а тоді човнами переплив­ли на другий берет і опинилися в Ковчині. Звідти куликівською тра­сою (в обхід Количівки, де точилися сильні бої) добралися в Чернігів. Та у військкоматі нам заявили, що такі воїни - їм не потрібні... Добре, що в нас були знайомі серед вій­ськових. Тож ми прибилися до бій­ців з ОУН.

Два дні чергували з ни­ми на блокпосту біля готелю “Градецький”, а потім знайомий запро­понував мені приєднатися до спецпідроздшу «Кліщі», який був у про­титанковому резерві. Я погодився і вранці 8 березня разом із «Кліща­ми” - вирушив у Количівку на поси­лення позицій Нацгвардії.

Таких обстрілів, як там, я ще не бачив. По нас безперестанку гатили з арти­лерії. мінометів, танків. Над наши­ми головами постійно літали безпілотники. Кілька разів росіяни йшли на штурм, та ми відбили всі атаки
У Количівці Дмитро з побра­тимами три дні тримали оборону, а коли спроби ворожого штурму припинилися. Їхній підрозділ пе­рекинули на більш гарячий напря­мок у чернігівський мікрора­йон Бобровиця
— Згодом нам поставили нову задачу — прокласти дорогу для евакуації цивільних. Бо Лукашіва вже була окупована і куликівська траса стала прострілюватися. Об'їзний шлях ми знайшли бі­ля Анисова і Підгірного. Букваль­но по метру запам'ятовували до­рогу, вішали пластикові пляшки на дерева, щоб орієнтуватися в тем­ряві, оскільки вивозити людей до­водилося вночі, при вимкнених фа­рах. Ми їхали попереду колони, а за нами - автобуси з жінками, ді­тьми, пораненими. Удень ми мота­лися цим же шляхом по боєприпа­си в Куликівку.
Після визволення Чернігівщини від окупантів Танкіст із побратима­ми кілька місяців допомагали роз­міновувати деокуповані села. За­раз вони виконують інші завдання на території області.

- Дмитро, як гадаєте, війна скоро закінчиться?
Якщо під тиском партнерів не здасться змусити росію при­йняти політичне рішення про виве­дення військ, то, боюсь війна затягнеться на роки. Та в будь-якому разі на окупантів тут чекає один на­прямок - під землю.

Джерело: газета "Гарт" від 01.12.2022, Олексій ПРИЩЕПА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: