У Сеньківці через обстріли росіян залишилось лише 2 родини

Добавить новость

Пятница, 28 Октября 2022 20:10  |  Просмотров: 6767

До повномасштабного вторгнення Олексій Пильник волонтерством не займався взагалі. А з приходом рашистів йому довелось вирішувати стільки нагальних проблем, що дуже швидко він став організатором і координатором численних робіт і процесів на благо людей. Нині він також дуже зайнятий чоловік, тому про інтерв’ю домовлялися більше тижня – не вистачало часу.



Нарешті Олексій зателефонував й запропонував зустрітися в притаманному йому стилі:
— Їду евакуювати подружжя із Сеньківки. Хочете – поїхали разом, по дорозі буде час на інтерв’ю, разом й евакуантів розпитаєте як їм жилося в прикордонні.

Не скористатися такою нагодою було неможливо. Щоправда, військові та прикордонники на блок-постах, дізнавшись про маршрут й мету нашої подорож, і тільки хитали головами. Поїхали на колишньому реанімобілі, який тепер слугує волонтерам конспіративним транспортним засобом. А перед інтерв’ю Олексій люб’язно запропонував одягнути бронежилет, щоб зайве не випробовувати долю. Так і поїхали, ще й поговорили.

Волонтерська діяльність Олексія почалася із організації постачання молока жителям окупованої Городні з ферми у Травневому. Оскільки ринки збуту молока стали недоступними, бо навколо Києва та Чернігова тривали запеклі бої, фінансовий директор ПрАТ «Етнопродукт» прийняв рішення роздавати молоко городнянцям. Та те молоко треба було ще доставити у місто.

—У перший рейс ми поїхали удвох із підприємцем Олександром Зайцем, який задля цієї корисної справи задіяв власний молоковоз. На півдорозі у лісі зустріли колону рашистів. Головний танк навів гармату на кабіну вантажівки й, проїжджаючи повз, тримав нас на прицілі. Про всяк випадок ми зупинились й підняли руки. Російські ж солдати, які їхали на бронемашинах й вантажівках слідом, певно, подумали, що ми їх вітаємо й почали нам інтенсивно махати руками… І сміх, і гріх, — згадує Олексій.
Коли чоловіки вперше привезли молоко у місто, зіткнулися з наступною проблемою – юрбу людей, які лізли без черги чи не по головах, треба було якось вгамувати. Тут на допомогу прийшли товариші, з якими Олексій патрулював вулиці міста вночі. Швиденько всіх вишикували в чергу і за кілька днів таких «навчань» містяни вже отримували молоко дисципліновано. Щоправда, були й такі, які без міри брали його відрами.

Тільки-но налагодили цю справу, як громада лишилась без електрики. Корови ж на фермі у Травневому привчені виключно до машинного доїння, й доїти себе вручну просто не давали, ще й місцевий генератор, як на зло, зламався. Довелось Олексію з товаришами вирішувати й цю проблему. Віднайшли подібний законсервований генератор на колишньому молокозаводі, отримали від міської ради необхідні документи й разом із комунальниками доставили генератор на ферму.

Одразу після вторгнення ворожих військ чимало містян, наляканих військовими колонами, вибухами й польотами авіації, почали виїжджати до родичів у сусідню білорусь.

—Тепер це не дуже популярна тема й можна по-різному ставитись до таких рішень, але треба просто зрозуміти матерів, які будь-що намагалися врятувати своїх дітей від війни. Тому я й возив земляків-біженців до пропускних пунктів на кордоні з білоруссю. При цьому хочу акцентувати, що переважно це були таки жінки з дітьми або люди похилого віку, які прямували або до родичів, або через білорусь у Польщу.

Згодом ці ж біженці разом зі своїми родичами, які вже давно проживали у білорусі, налагодили постачання ліків, дитячого харчування, памперсів й інших речей першої необхідності для городнянців. Звичайно, хтось захоче обуритись — мовляв отримували допомогу від ворога, але таке твердження не буде правдою, бо отримували допомогу від людей, які не підтримували війну, а щиро допомагали родичам і землякам. Як зазначили самі волонтери – добре розумничати, якщо в твоєї дитини не закінчується суміш чи у хворого родича не лишилась остання ампула інсуліну.

Додатково доводилось забезпечувати харчуванням й наших місцевих військових із Городнянської частини, які разом із технікою ховались по лісах. Щоб не викликати підозр та зайвих запитань, придумали таку схему. Олексій завантажував хліб з хлібозаводу для кількох сусідніх вулиць, як то кажуть «на весь куток», доставляв цей хліб сусідам, а «під шумок» кількадесят буханок передавав військовим до лісу.

При цьому нашим волонтерам доводилося вирішувати чимало поточних проблем. Головною з них був бензин, який, хоч і був на заправках, але дуже обмежено. Дизельного палива вистачало, бо волонтери не соромилися зливати його з покинутої загарбниками техніки й інколи «приватизовували» бензовози, але бензину в них не було – сама соляра. Тож довелось шукати авто з дизельними двигунами.

Першу гуманітарну допомогу з нашої сторони довелось доставляти як в пригодницькому фільмі. Ящики з ліками й продовольством переправляли через Десну і Снов човнами, кожен раз перевантажуючи в мікроавтобуси, на яких доставляли до наступної перепони чи вже до місця призначення. Діяли злагоджено, тому гуманітарку Городня отримала однією з перших.

Розуміючи дефіцит спорядження у нашому війську, Олексій з товаришами замислились й над тим, як виготовити ефективний бронежилет в місцевих умовах. Вивчили тему й зрозуміли, що зі звичайних ресор можна зварити бронеплити.

— А для того, щоб зварені бронеплити тримали кулю, треба всього два фактори – правильні непідробні електроди певної марки й високопрофесійний зварювальник. Ми надавали свої бронежилети нашим військовим для випробувань, які стріляли по них із кулеметів та снайперських гвинтівок. Всі набої калібру 7,62 міліметри наш «бронік» тримає! – не без гордості заявив Олексій, який, за необхідності, сам носить такий бронежилет. У такій броні подорожували й ми в Сеньківку.

Евакуація в режимі реального часу

Тим часом, поки розмовляли, доїхали до Сеньківки. Подвір’я евакуантів було важко переплутати, бо біля хвіртки вже височіла купа краму, який подружжя збиралось забрати із собою.

—Я буду вантажити, а ви поки розпитуйте! Часу у нас небагато, бо затримуватись тут не варто – село регулярно обстрілюють! – розпорядився Олексій та й заходився вантажити ящики й клунки.



Подружжя Мельників збиралося виїхати ще після відходу окупантів, проте все відтягували та не наважувалися, аж доки Микола Іванович не вивихнув руку. Це й стало останнім поштовхом для прийняття рішення. Сам він все своє життя пожив у Сеньківці. Працював трактористом. Каже, за життя «з’їздив» кілька невеличких тракторів, ще й два Т-150. Дружина Ірина Вікторівна працювала в місцевому побуткомбінаті й у магазині. По виходу на пенсію жили спокійним, тихим життям. Природа навколо чудова – як у раю. Грибів у лісі – не зібрати. А тут війна…

—У перший день вторгнення по селу лупили з «градів», аж земля горіла! А наступного — рашисти прийшли. Щоправда, ненадовго. Пошорхались вулицями, ніби щось вишукували, та й пішли геть. Поки не відійшли назад, час від часу проїжджали селом на машинах, а так їх тут практично не було. А вже як відійшли – життя від тих обстрілів не стало! У свахи Тамари Дудко вибухом вбило корову, сусідка Світлана в ліс по гриби пішла – поряд міна впала й встромилася у землю, добре, що не вибухнула! – пригадав Микола Іванович. Його розповідь перервав звук пролітаючого дрона. Всі внутрішньо напружились, прислухаючись.

— Це наш, він як джмелик гуде, а їхній – як мопед! – зазначив дідусь, посміхаючись.

— Це не достовірно. Може бути чий завгодно. Речі я завантажив – давайте вже всідатися! – долучився до бесіди Олексій. Ірина Вікторівна замкнула хату й віднесла ключ до сусідки. На очах біженців з’явились зрадницькі сльози. З їхнім виїздом у Сеньківці залишилось всього дві родини, й то, певно, ненадовго, бо обстрілюють село чи не щодня.

Раптом господиня щось згадала й запитала:
— Хлопці, а вам газові балони не треба? Чула, що волонтери з них пічки роблять для наших воїнів. Заберіть пару!

— За балони, шановна, я вам до землі вклонюся! – зазначив Олексій й поспішив за бабусею у сарай. Внесли майбутні «буржуйки» у салон, та й поїхали у місто. У Городні батьків забрала донька Наталія й повезла у Чернігів, де відтепер вони житимуть разом. І хоч настрахалися обстрілів й скучили за донькою, Мельники в обласний центр збираються ненадовго – після перемоги обов’язково повернуться додому, у рідну Сеньківку.

Джерело: "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: