Сестри Віра та Параска, завдяки волонтерам переберуться з курника у новий будиночок

 

Їхній будинок російські окупанти знищили за день до свого відступу — 30-го бе­резня. З того часу рідні се­стри — 87-річна Віра Кой­дан і 79-річна Парасковія Атрощенко з Чернігова — живуть у маленькому кур­нику й виїжджати звідти не збираються. Говорити про те, що жодних побуто­вих вигод там немає, ма­буть, зайве. Саме тому до­помогти сестрам виріши­ло Об’єднання доброволь­ців «Бо можемо»: власни­ми силами добровільні по­мічники мешканців мікро­району Бобровиця почали будувати на згарищі неве­ликий будинок.



Щовечора біля будинку №20 на вулиці Волкова ки­пить робота — активісти «Бо можемо» поспішають із бу­дівництвом, адже до Покро­ви в будиночок на 24 ква­дратних метри мають пе­реселитися сестри Віра і Парасковія.
— Принаймні ми так пла­нуємо. — посміхаються во­лонтери Віктор Кардаш і Михайло Ковальов, яких ми застаємо за роботою.

Вони ж і розповідають, як за­родилася така ідея:
— Бабусі категорично відмовилися виїжджати зі свого дворища. Зрозуміти їх можна — скільки років во­ни тут жили, дбали про дім, і раптом таке... Стати на схилі літ безхатьками і жити у при­ймах - хто ж цього хоче? А від їхнього будинку, на жаль, практично нічого не лишилося. Він повністю згорів. Уявіть: на те, щоб повалити стіни, нам знадобило­ся всього 20 хвилин. Але... Поряд із будинком був хлів, отут дві стіни вціліли. Ось їх ми й вирішили взяти за основу майбутнього будиночка. Звісно, були вони далеко не в ідеальному стані. Спочатку ми укріпили їх, а потім уже почали будувати інші. Із чого було. Щось узяли з розібра­ного будинку, щось дали люди, щось виділила влада, щось купили за ко­шти «Бо можемо». Спільними зу­силлями продумували і планування. Отут ми вставимо вікно, отут - двері, а отут буде пічка, — показують акти­вісти. — Працює над цим будинком чимало людей, міняємось в залеж­ності від виду робіт. Мета ж в усіх од­на — щоб до холодів бабусі засели­лися в тепле і затишне приміщення.

Майбутні власниці нового житла не нахваляться роботою волонтерів «Бо можемо».

— Разом із хазяїном оцими рука­ми ліпили свій будинок. Хіба могла я тоді подумати, що колись побачу йо­го руїни? — зітхає Віра Койдан. Її чоловік до цього не дожив — помер понад 30 років тому. Тоді ж до Віри Андріївни переселила­ся сестра Парасковія, чоловік якої помер раніше.

- Ще коли була жива мама, просила, щоб ми ніколи не роз­лучалися. — згадає Віра Андріїв­на. — То ми завжди й були разом із сестрою. Коли жили окремо, по­стійно ходили одна до одної - то я до неї, то вона до мене, а потім і зо­всім зійшлися жити в одну хату. І ко­ли в лютому окупанти почали об­стрілювати місто, ми були тут. Зга­дувати той час страшно! Вибухи лу­нали і справа, і зліва. А на початку березня рідні вирішили вивезти нас (в них теж пошкоджене житло). Ме­не забрали в Улянівку, а Параску — в укриття Обласної лікарні.

- Якщо чесно, думали, що жи­вими ми звідси не виберемось, — долучається до розмови Параско­вія Андріївна. — Так сюди били, що страх! Ліс он повністю побитий. Що вже говорити про будинки... Хлопці-військові, в яких ми цікавились, що там у нашій частині міста робиться, сказали, що рашисти всю Новоселівку розбили. І від нашої Кукушанки (так місцеві називають цей ра­йон) майже нічого не зосталося. То вже тоді я підозрювала, що нашо­го будинку немає, а потім зателе­фонувала сусідка і повідомила, що він згорів. Коли приїхала сюди, Ві­ра сиділа на попелищі і плакала... Вона першою і сказала, що ніку­ди звідси не поїде, а буде жити в курнику. Залишити її я не могла.

Так ми й залишились тут. Місця мало, ледь на два ліжка вистачає, зате своє. їжу нам да­ють у церкві — Віра ту­ди ходить і приносить додому. Якщо ж тре­ба щось самим приго­тувати, варимо на вог­нищі у дворі. І нічого — смачно, з димком.
— Та ми так би й жили і нікого не турбу­вали б, якби не холо­ди, - додає Віра Ан­дріївна. — А на те, що в нас до зими з'явиться новий будинок, ми на­віть не розраховува­ли. Якісь хлопці і ді­вчата розбирали руї­ни по сусідству, поди­вились на нашу хату і пообіцяли допомогти. Спочатку я дуже не хо­тіла, щоб валяли сті­ни будинку, думала, що ще можна буде щось зробити і жити в домі, та виявилося, що ні. А тоді волон­тери взялися і за будівництво. Як ми їм вдячні, словами навіть опи­сати не можна! Які ж навколо нас хороші люди! Добрі, чесні, спів­чутливі. Переживаємо тільки, щоб оці синочки наші і дівчата-красочки свого здоров 'я тут не вбили. Я ж бо знаю, що це таке. Пам'ятаю ще Другу світову війну. Через неї в школі жодного класу не вчилася. У колгосп на роботу взяли. Усе життя важкі бідони на собі тягала, пра­вої руки на роботі позбулася. Хочу, щоб ці дітки жили краще. І що б ми робили без них, просто не знаю...

Будинок сестер Віри і Парасковіі не єдиний, який волонтери «Бо можемо» зібралися відновити. Та для того, щоб зробити більше до­брих справ, їм потрібна ваша до­помога. Хто готовий попрацювати фізично, ласкаво просимо — вас завжди чекають на локаціях, за­значених на сторінці об’єднання у фейсбуці. Якщо ж ви хочете допо­могти матеріально, можете пере­рахувати свої внески у гривнях за такими реквізитами:

ЄДРПОУ: 44797180 IBAN: UA 783052990000026005006305473

Джерело: газета “Гарт” від 29.09.2022,  Катерина ДРОЗДОВА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.