Родина чернігівського бігуна, який втратив сина через війну потребує допомоги

Пятница, 2 Сентября 2022 13:05 | Просмотров: 7976

17 липня 33-річний Максим і 36-річна Євгенія Уси із Чернігова відзначили 12-ту річницю свого весілля. Однак цей пам’ятний день був зовсім не схожим на ті радісні свята. які колись, до повномасштабно- го вторгнення росіян в Україну, влаштовували в цій родині, бо цього дня вже не було їхнього сина Дмитрика — він загинув у березні під час чергового обстрілу Чернігова.

Здається, ще зовсіфм недавно Максим посміхався читачам «Гарту» з першої сторінки. Мабуть, усі пам’ятають його передусім як особливого ультрамарафонця — маючи діагноз - «ДЦП», Максим здолав 100-кілометрову бігову дистанцію і завдяки цьому ввійшов до Книги рекордів України У біговій кар'єрі його підтримували дружина і син. Разом вони відвідували тренування, разом приходили на змагання, разом будували плани на майбутнє... Усе зруйнувала війна.

— Із першого ж дня, коли москалі вторгнися на територію нашої області, ми почали збирати «тривожні валізи» на випадок виїзду. Однак усе чогось чекали, хоча знайомі виїжджали з Чернігова щодня, - згадує Максим. — Поки в місті ще було світло, ми уважно слухали новини, стежили за повітряними тривогами. Потім робити це стало важче - сирени вже не працювали, тож, якщо постійно не заглядати в телефон (який доволі важко було зарядити), тривогу мо - жеш пропустити. У мене була своя думка щодо пересиджування повітряної тривоги вдома. Я постійно боявся, що якась із бомб впаде нам прямо на голови, а тому вмовляв своїх шукати якийсь варіант виїзду з міста. Проте мене ніхто не слухав, мовляв, наш будинок - не військовий об'єкт, тож його не чіпатимуть, а десь за межами України ми навряд чи комусь потрібні. Та в середині березня всім стало очевидно, що залишатися в Чернігові не можна. Але й виїхати на той час було практично нереально — шанси залишитися живими складали 50 на 50. Ми чекали на «зелений коридор*...

Того дня ні Максимові, ні Євгенії не забути вже ніколи, бо, як би це банально не звучало, він поділив іхнє життя на «до» і «після».

— 16 березня... Було дуже тихо. — задумливо промовляє Максим. — На прогулянці я сказав родині, що це дуже дивно, а тому лякає. Масований артобстріл почався о 16.30. Ми швиденько забігли в наш будинок, тільки не у свій під'їзд, а в сусідній. Там були люди, тож поряд з ними ми почувалися безпечніше. Захистом же нам слугували металеві вхідні двері, які ми зачинили. Перечекавши, поки вщухне стрілянина, ми пішли додому. Дмитрик тільки-но заснув, коли знову почався артобстріл. Вибухи лунали десь поряд, за вікном блимало. Як виявилося, один зі снарядів влучив у приватний будинок неподалік. Далі був суцільний жах.

Розуміючи, що залишатися у квартирі небезпечно, ми розбудили Діму і, взявши із собою «тривожні валізи», побігли на перший поверх. Разом із нами бігла сусідка. Там і вирішили перечекати. Минуло з пів години, а свист снарядів не стихав - десь за дверима вони прилітали з інтервалом в одну хвилину. Раптом у голові в мене зашуміло, повіяло холодом, і я почув крик Жені: «Нога, нога...»На голові в мене був налобний ліхтарик, я ввімкнув його і побачив картину, якої не забуду ніколи, - Діма лежав на підлозі, а навколо нього розтікалася пляма крові... Сусідка перелякано дивилася на нього і підтримувала свою поранену руку. А трохи далі лежала Женя.

Артобстріл тривав, та Максиму було вже байдуже — він стрімголов кинувся на вулицю. Бігав поміж найближчими укриттями, де були люди, і прохав про допомогу. Кілька чоловіків зголосилися перенести Женю з Дмитриком в укриття. Далі були швидка допомога і болісне очікування вердикту лікарів Обласної лікарні.

- Женю (у неї виявили відкритий перелом нижче коліна) поклали в урологію, бо у відділенні ортопедії і травматології вже не було місць, Дмитрик лежав у реанімації, — говорити Максимові важко. — У нього були осколкові поранення голови та ніг. Переконавшись, що мої рідні живі, я неначе уві сні побрів додому. Робити нічого не хотілося... Із допомогою сусідів закрив фанерою розбиті вікна, прибрав у квартирі, але руки опускалися... Тривожне передчули не відпускало, і не дарма...

Щодня Максим їздив у лікарню. Спочатку заходив до лікаря свого сина, де постійно чув одне й те ж саме: «Стан тяжкий, без змін», а потім заглядав до Жені, передавав їй новини про Дмитрика, щоразу закінчуючи, що з ним усе буде добре. І мріяв, що всі разом вони нарешті переїдуть у безпечне місце. Усі ці сподівання обірвалися 24 березня.

Уранці я, як завжди, сів на велосипед і поїхав у лікарню. Однак звичного «без змін» не почув, лікар сказав, що Дімчика немає - напередодні ввечері він помер... Я просто не знав, як іти до Жені. Було дике бажання повернутися і втекти звідти, та якось зібрався й пішов до неї в палату. Такого плачу я не чув. мабуть, ніколи... Кляті, кляті орки! Ну навіщо вони вбивають цивільних людей? Ну що їм заподіяла десятирічна дитина? — Максим не може стримати сліз. - Ніколи їм цього не пробачимо! Ніколи!

• • •

...Почалася важка боротьба вже за Женине здоров’я — як фізичне, так і психічне За допомогою керівництва мережі магазинів «Аврора», де Максим до війни працював помічником продавця-консультанта. 4 квітня тільки-но росіян вибили з території області, його дружину вдалося вивезти до Києва. А вже за три дні їй нарешті зробили першу операцію.

- Операція (її робили в клініці хірургії «МедСІіnіс») тривала чотири години. Жені видалили 12 сантиметрів кістки, поставили на ногу апарат Ілізарова Минулого тижня доволі успішно пройшла друга операція, проте з апаратом вона ходитиме ще пів року. Потім буде третя операція і нарешті реабілітація, — розповідає Максим. — Спасибі генеральному директорові «Аврори» Тарасу Панасенку, який оплатив першу операцію і пообіцяв оплатити дві наступні. Самі б ми точно не впоралися. Головне ж зараз якось відволікти Женю від сумних думок. Я намагаюся забутися в роботі (Максим працює в Аврорі» тепер уже в Києві. — Авт.), бігаю, час від часу зустрічаюся з друзями Женя ж переживає все дуже важко. Це й зрозуміло - вона дев'ять місяців носила Дмитрика під серцем, усі 10 років постійно була поряд (у Дмитрика був аутизм. і Женя перебувала у відпустці з догляду за дитиною. — Авт.). Крім того, в історії нашої родини вже була схожа трагічна історія: у 2017 році в нас народився другий синочок Владик, який мав ваду серця і прожив лише два місяці і шість днів...

Зараз душа Максима розривається між Черніговом і Києвом — він не знає, де буде краще його дружині.

— Тут, у Києві, в нас величезна підтримка, серед бігової спільноти в мене постійно з'являються нові друзі, але як же тягне додому в Чернігів! Там усі давні друзі, там мої колеги, там просто рідні місця... З іншого ж боку, жити в нашій квартирі ми не зможемо — щодня проходити там, де все сталося, згадувати той жах... Нас із Женею і так постійно накривають спогади — і уві сні, і наяву ми знову й знову бачимо те, що пережили: постійні артобстріли, скинуті авіабомби і найжахливіше — як наша поранена дитина лежить без свідомості... Тому, якщо вже і їхати в Чернігів, треба змінювати житло. А це доволі складне питання - фінансової змоги купити чи винайняти іншу квартиру я не маю, просити ж у когось допомоги, коли сотні людей у місті залишилися взагалі без житла, незручно. Що робити, навіть не знаємо... Зрозуміло одне - наше життя вже ніколи не буде таким, як до війни. Зараз ми намагаємось якось відтворити те, що було раніше, та, на жаль, без Дмитрика це неможливо...
• * •
Якщо ви хочете підтримати Максима та Женю і допомогти їм вийти зі скрутної ситуації (а вона таки дійсно скрутна!), свої посильні пожертви можете перерахувати на картку ПриватБанку №4149 4991 5635 7277 (Ус Максим Геннадійович). Подружжя буде вам безмежно вдячне! Підтримаймо своїх!

Джерело: газета “Гарт” від 01.09.2022, Катерина ДРОЗДОВА, фото з альбому родини Усів