Олександр Красківський: «Герой не я, а все наше селище»

Добавить новость

Суббота, 20 Августа 2022 16:16  |  Просмотров: 1943

Коли в перші дні повномасштабного вторгнення окупанти спробували за­йти в Замглай Ріпкинської ТГ, місцеві мешканці зібралися гуртом і не пус­тили їх. Готові були навіть кидатися під танки. Опісля зразу ж спорудили барикади, щоб завадити повторним спробам росіян прорватися. Враже­ні таким шаленим спротивом, рашисти майже місяць не наважувалися за­ходити в селище. Другу спробу зро­били лише наприкінці березня. А щоб зламати опір людей, вивезли старо­сту в комендатуру, де півтори доби утримували в холодному підвалі, би­ли і погрожували розправою, якщо не видасть активістів і позицій ЗСУ. Та 55-річний Олександр Красківський нікого не здав. Додому повернувся синій від побоїв, але живий. Про те, що йому довелося пережити, розпо­вів нам під час зустрічі.










На фото Олександр Красківський наступного дня після катувань


Замглай усього за 30 кілометрів від Біло­русі. Незважаючи на близькість до кордону, вранці 24 лютого люди не побоялися прийти на сход села. Першим ділом вирішили створити загін місцевої самооборони. Усі, хто захотів до нього вступити, зібралися в кабінеті старости. Там визначили основні пріоритети, роботи: боротьбу з мародерством і забезпечення селища продуктами харчування.
— Ми стали збиратися щодня о 8.00 і обговорювати поточну ситуацію. Так було 25 і 26 лютого. А 27-го вперше зустрілися з оку­пантами. - розказує Олександр Сергійович.

- Наші хлопці, які наглядали за дорогою, повідомили, що в бік Замглая іде ворожа колона. Один із наших зумів повалити дерево на в'їзді в селище, ним виграв час. Зібравши, швидко людей, ми гуртом рушили назустріч колоні. Коли підійшли до попаленого дерева, росіяни крикнули: “Стійте!”. На перемовини пішов я і ще з десяток активістів. З боку росі­ян вийшов один військовий. Сказав, що говоритиме з головним. Тож я, як староста, взявся вести розмову.

Пояснив. що в нашому селищі багато людей похилого віку, с будинок-інтернат і що ми не хочемо бачити тут російські війська. На що окупант запитав: "Ви нам хо­ду не дасте?» Ми відповіли, що ні. І додали, що навіть готові ки­датися під танки. -Тоді я доповім своєму начальству. Що воно ви­рішить, те й робитимемо, - за­явив росіянин і пішов. Окупанти постояли ще хвилин 20, а то­ді розвернулися й поїхали назад.

Після цього випадку місцеві взялися барикадувати село. По­валили на дорогу ще кілька де­рев, встановили бетонні бло­ки, накидали шин, мішків із піском. У цен­трі селища облаштували дзвін (із киснево­го балона). щоб у разі чого швидко зібратися і знову зустріти окупантів живим щитом.

— Майже місяць росіяни навіть не нама­галися зайти в Замглай. Можливо, ще й тому, що я входив у переговорну групу, яка щодня зустрічалася на залізничному мосту в Ріпках з російським комендантом, — розмірковує староста. — Як звали того полковника, навіть не знаю. Він назвав лише свій позивний — “Закон”. Завжди був у балаклаві і на зустрічах ми домовлялися про те, щоб росіяни пропус­кали наш транспорт, який розвозив продо­вольство територією громади. Для цього що­разу записували на аркуші, якою машиною, хто і куди везтиме продукти. Із Замглая їзди­ли двоє: Сергій Сусло щодня возив молоко із сусідніх Буянок (власниця ферми Оксана Герасенко давала нам його безкоштовно), а Сергій Ручко - хліб із Ріпок. Потім одні во­лонтери роздавали молоко но базарі, а інші розносили людям по пів хлібинки по хатах. Принагідно хочу сказати величезне спасибі всім, хто брав участь у забезпеченні сели­ща продуктами.

23 березня окупанти знову спробува­ли прорватися в Замглай. Селищем зазвучав дзвін. Люди швидко зібралися біля старостату і рушили до барикад.

— Я йшов попереду, за мною - чоловіки, а за ними — жінки. Дійшовши до головної ба­рикади, я попросив односельців зупинитися, а сам пішов на перемовини. Як з’ясувалося згодом, біля барикад уже був Сергій Сус­ло, який випадково опинився на місці пер­шим. Він спробував заговорити з окупанта­ми, але його побили і завели за бронетехніку. Та я про цс не знав, — пригадує Олександр Красківський.

— Коли підійшов, то по світло-сірій формі зрозумів, що там стоять не військові, з ефесбешннки. Вони були я балаклавах. Я лише встиг сказати, що їх тут ніх­то не хоче бачити, після чого один як відрізав: “Забираємо!”

- Вони приставили мені до голо­ви автомат, накинули мішок на голову, а руки зв'язали пластиковою стяжкою. Потім поса­дили в автомобіль і кудись повезли. Коли за­вели в підвал, то я здогадався, що ми у шко­лі в сусідньому Вишневому. Бо їхали недов­го, а неподалік підвальне приміщення є лише там.

У школі росіяни облаштували комендату­ру, а підвал використовували для допитів і ка­тувань.

— Мене зразу почали бити по ногах. Коли я впав, то пластиковий “браслет” на руках ро­зірвався. Тож руки зв'язали скотчем, — про­довжує староста. — Лупцювали десь півго­дини. Я не міг зрозуміти, чому гатять тільки по ногах. Та коли вони так набрякли, що я не міг встати, все стало ясно. Потім почали допит: “Чому збираєтеся щоранку? Яку інформацію збираєте і кому передаєте? Де стоять ЗСУ?»

Я намагався запевнити їх, що ми ніко­му нічого не передаємо. Пояснював, що навіть немає зв’язку, щоб це ро­бити. Аж тут заходить інша група. Ці вже били й по ногах, і по печінці, і по нирках. А ще клали мої руки на стіл і лякали, що відріжуть пальці. Грозилися вбити рідних. В якусь мить мі­шок трохи зліз з очей і я побачив за­шморг на трубі. Видно, на ньому під­вішували бранців за руки. Обидві гру­пи били«професійно» - так, щоб і кісток не зламати і щоб сильно болі­ло. Після допиту мене під руки заве­ли в кімнатку і кинули на бушлат, який лежав на підлозі. Там я нарешті зняв мішок, перегриз скотч і звільнив руки. У кишенях бушлата знайшов гайковий ключ і коробку сірників. Коли запалив сірника, то роздивився кімнату: вона була всього півтора на півтора ме­тра і з єдиним виходом. У ній і провів ніч. Заснути в тій холоднечі було не­реально. Промерз до кісток. До того ж кожних пів години до мене приходили вій­ськові, гупали у двері й запитували, чи живий. І так до самого ранку.

Наступного дня старосту ще раз повели па допит. Знову наділи на голову мішок і гам­селили.

— Цього разу били по вухах. Казали: "Ти обов'язково маєш надати нам списки проукраїнських активістів”.

- Намагалися схилити до співпраці. Потім витягни на вулицю, заки­нули в бронеавтомобіль і повезли в Ріпки до мосту, де збиралася переговорна група. Там пересадили в машину до коменданта Той сказав: “Війна є війна. Але ви не хвилюйте­ся: ваша республіка як називалася Україна, так і називатиметься. І тризуб, і прапор бу­дуть. Тільки з іншою владою. Без бандерів­ців». Коли переговори скінчилися, мене витя­ти з машини і передали, нашим.

Олександрові Сергійовичу одразу запро­понували поїхати в лікарню, та він відмовив­ся.
— Я лікарів боюся більше, ніж ефесбешників, — віджартову­ється. — Тож повер­нувся додому. Там на­брав гарячу ванну, ві­дігрівся. А наступного дня взяв участь у збо­рах нашої самообо­рони. Хотів своїм при­кладом підбадьорити хлопців.

— Що з барика­дами? Рашисти їх розібрали?
— Ні. Того дня (23 березня) вони хотіли поїхати на територію нашого училища і пе­ревірити, що зберігається в ангарах. Тож піс­ля того як мене викрали, люди провезли кіль­кох росіян повз барикади, ті все перевірили і повернулися. А наступного дня, щоб не про­вокувати окупантів, ми розсунули барикади. Після цього рашисти кілька разів заїжджали до нас, але тут не зупинялися.

— Після пережитого люди називають Вас героєм...
—  Я себе героєм не вважаю. Героїчним є все наше селище, яке в такий час згур­тувалося і кожен допомагав чим міг. Ми не роз'їхалися хто куди, не допустили жодного випадку мародерства. Чернігову присвоїли звання “Місто-герой", а я назвав би Замглай селищем-героєм.

Джерело: газета “Гарт” від 18.08.2022,  Олексій ПРИЩЕПА, смт Замглай на Ріпкинщині. Фото з альбому Олександра Краківського

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: