21-річній Ірині Симончук з Наумівки обручку з діамантом подарував китаєць. - Готуються до весілля
У 2013 році на Корюківщині оселилися перші китайці. Здебільшого — у Наумівці. Обробляли землю, ростили худобу. Та не одружувались на місцевих. Говорили: не можна. Тепер пройшов поголос: партія дозволила китайцям укладати шлюби з іноземками, зокрема, і з українками. То, може, вже і заміж наші дівчата повиходили, і діток понароджували?
— Бігають Наумівкою маленькі китайчата?
— Та де там! Жодного шлюбу з нашою, уже й китайців тут мало, — заперечує Ігор Григор’єв, наумівський староста. — Наші за наших ідуть.
На самому підприємстві також відхрещуються: нема кохання між українками та китайцями. Та в селі не згодні: як-то — нема? А Іра Симончук заміж збирається ж за китайського начальника ТОВ «КУТО «ЛЕН ХЕ», на ім’я Куан Цзевень.
Біля двору Симончуків порається 49-річний Микола Симончук, батько Ірини. Зачувши, з чим приїхала, махає обома руками:
— Ідіть до хати, у дівчат питайте. Оксано, — прочиняє хатні двері і гукає дружину. — До тебе.
48-річна Оксана Симончук — біля газової плити на кухні. То тут, то там квіти у вазах: троянди, збірні букети.
21-річна Ірина — симпатична, з рожевим волоссям. Червоний манікюр. Усідаються з матір’ю за стіл. Запрошують і мене.
— Заміж збираєтесь? — я знову за своє.
— Збираюсь, — знизує плечима Іра. — Пропозицію зробив з місяць назад.... Подарував обручку з діамантом...
Поволі зав’язується розмова.
— У стосунках з Жуаном уже чотири роки, — каже Оксана Симончук.
— Як з майбутнім зятем спілкуєтесь?
— Він уже трохи по-нашому говорить, учить мову, — знизує плечима.
Познайомилась Ірина з Куаном випадково. Сестра Ірини на пилорамі в китайців робила. Дівчина заскочила до сестри на роботу. І припала іноземцю до душі.
— Квіти дарує просто так, майже щодня, зранку може злітати в Корюківку за кавою, привезти Ірі,—замріяно перераховує майбутня теща.
— Скільки років Куану?
— Ого, як в анекдоті: привела дочка до батьків кавалера знайомить. Батько аж заплакав: «25 років однокласника не бачив», — сміється Оксана. — Ми однолітки, по 48 років.
Оксана показує фото майбутнього зятя у телефоні:
— Високий і гарний чоловік, не скажеш, скільки йому років.
Симончуки говорять, що спочатку Куан пропонував Іру забрати до Китаю. Зараз і сам не дуже хоче туди повертатися. Купив у Наумівці двоповерховий будинок, планує придбати квартиру в Києві.
— Що в цій Наумівці ловити? Нехай би дочка світ побачила. Та ще з таким надійним, як Куан, — хоч на край світу. Претензій до нього немає, на руках Іру носить. Завдяки йому вона в Наумівці найкраще одягнена. Сорок пар взуття має. Доглянута.
— Оце кота мені подарував, — гладить висловухого британця Моцарта Іра. — Я такого дуже хотіла. Хурму любить, морозиво, огірки мариновані, гриби.
Куан згоден не тільки Іру заміж взяти, а й разом дочку Ірини, Мілену, виховувати. Малій четвертий рік.
— Мілену дочкою називає, вона його — папою,— пишається жінка. — Іра у шлюбі не була, просто з хлопцем зустрічалася. Завагітніла. Навіть думки про аборт не виникло. Тепер є прекрасна онука, у садочок ходить. Вагітною з Куаном і познайомилась, тільки в декрет пішла (на сьомому місяці). Якщо є кохання, то діти не заважають.
— Мені прйнесить квіти, малій — цукерки-іграшки, — долучається Іра. — Увагу їй приділяє.
— Грається з нею прекрасно, — гладить татуювання («Слухай. Дивись. Мовчи» латиницею) на своїй руці Оксана. — Він по-своєму їй щось белькоче, вона — по-своєму. Хто що кому сказав, незрозуміло.
— А як же, коли познайомились, говорили з Куаном?
— Через перекладача, — пригадує Ірина. — Він попросив мій номер телефону, дзвонив, зустрічалися. Розмови — через посередника.
У Куана з Іриною буде перший шлюб. Власних дітей не має.
— Спільних малят хочете? — звертаюсь до Ірини.
— Хай ще ця виросте, — говорить про Мілену.
— Як повиростають, так назад би позапихував, знаю, як мама трьох дітей, — не змовчує Оксана.
— Які вимоги в китайця до дружини? Удома сидіти має?
— Хочеш в бар — іди, — спокійна майбутня жінка китайця. — Він розуміє, що я молода. І на своєму прізвищі не наполягає. Можу взяти його після шлюбу, можу лишити своє. Поки ще в роздумах.
— Бабуся з малою підстрахує, поки мама з друзями, — про своє Оксана. — Тільки не хоче, щоб працювала. Є бажання — прийди на фабрику посиди. А на роботу ходити не треба. Кишенькові гроші дасть. Головне — їсти вдома приготуй.
— А що їсть?
— Іра його привчила до наших страв, харчами не перебирає, — киває на дочку Оксана.
— Іноді своє щось сам готує. Китайських приправ йому передадуть. Я такого не люблю, — морщиться співрозмовниця.
— Їздили в Київ до друзів, ходили до китайського ресторану. Казала, що можна їсти, а що — хоч під стіл плюнь — не проковтнеш, — пригадує доньчині розповіді Оксана.
— Як місцеві до стосунків з іноземцем ставляться?
— Трохи поговорили і звикли. Потім дім купив — знову розмови. Зате місця вистачить усім: і йому, і Ірі, і малій, — спокійна Оксана.
Із освіти в Ірини — школа. Бо дитину народила, не до навчання було.
— А мама по життю по світу никала, — сміється про себе Оксана. — Торгувала. То в Москві, то в Києві. Трохи й Іра в Києві за прилавком поробила.
— То коли ж весільні гуляння?
— Хочеться, як потепліє, карантин відступить, щоб відсвяткувати гарно. Та і брат із Польщі тільки весною приїде. Буде зелено і гарно, фото весільні яскраві матимемо.
— Як підкорити китайця?
— Бути собою, — загадково посміхається молода жінка.
— Ніхто ж його не шукав, сам знайшовся, — додає Оксана. — Спочатку не знайомилася з ним. І за дочку переживала трохи. Він під хату під’їде, передасть нам пакет гостинців. А потім став і до хати заходить. Спільну мову знайшли легко.
«ВісникЧ» №49 (1856) від 9 грудня 2021, Вкторія Товстоног
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Симончук, Наумівка, Корюківщина