«Автомат вперше взяв до рук у 30 років»

Добавить новость

Вторник, 19 Октября 2021 16:18  |  Просмотров: 1862

Війна



— У Збройних силах не служив. На війну пішов за мобілізацією, в третю хвилю. Попав разом з кумом Олександром Макоїдом, — розповідає 36-річний Павло Петрикей, родом з села Тютюниці Корюківського району. Років двадцять тому родина переїхала на мамину батьківщину — у Киселівку на Меншині.

— Його доньку похрестив напередодні воєнних дій. Він мене і підбив іти служити. У мами істерика була. Але десь у підсвідомості розумів, що хто, як не я, це зробить. Адже половина хлопців ховалась від повісток. Як тільки все почалося у 2014 році, я дружині сказав: «Добровольцем не піду. А як принесуть повістку, я збираю свої речі і їду». І вона була до цього готова. Ховатись не збирався. Для того ж мужики і существують, щоб вас захищать, правда? — звертається до мене Павло.

Навчання проходив у Десні в лютому 2015 року.

— Були там 26 днів. Три дні дали на освоєння і відразу — на полігон. Автомат вперше взяв до рук у 30 років. Так, було спочатку страшно. Більшість з нас були такими, як я, молодими. Зброю і техніку бачили раніше тільки по телевізору. Не було поняття як чистити і розбирати автомат, а тим паче, стріляти з нього. Вчилися у старших, які відслужили строкову службу. Навіть і не здогадувався, що в Україні стільки техніки. Найбільше запам'яталась «тунгуска» (зенітний ракетно-гарматний комплекс). Як стріляє, не знаю, бачив тільки.

їхали хто в чому був. Сусід В’ячеслав Гальчук взагалі в шльопках поїхав. Інший, Сашко Тунда, розповідав, що два тижні військові на позиціях їли лише згущенку. Бо більше нічого не давали.

Грошей у батьків було небагато, тому по копійчині збирали на обмундирування серед друзів. Мамині друзі купили за 150 гривень дубльонку, китайські чоботи, зимовий одяг, рюкзак. Канадці давали тоді гуманітарку — форму і взуття. Тому під час навчань були в їх «зельонках». Хоч форма була і тоненька, але краще, ніж нічого. Канадки (берці армії Канади) до цих пір в мене стоять, ношу взимку, бо теплі. А от форму довелося повернути.

Перед відправкою в АТО нас вже зібрали і упакували більш-менш терпимо.

Попав у 27-ому бригаду у Сватовому Луганської області. Стояли кілометрів за двадцять від «нульовки».

Я стояв на «Ураганах». Реактивна система залпового вогню. Ракети вагою 260 кілограмів, товщиною, як стовп, 220 міліметрів і довжиною 4,8 метра. На кожній машині — по вісім таких ракет у два ряди. Літали на відстань до 70 кілометрів.

«Цілу ніч гатили на повну»

— 29 жовтня 2015 року нас добряче накрили. Виникла пожежа на польових складах сил АТО, де зберігалося близько трьох тисяч тонн боєприпасів. Внаслідок вибухів загинули троє військовослужбовців і один цивільний, було знищено чимало техніки. Залишилась одна броньована машина, 13 — розірвалися майже одночасно. Наш батальйон теж увесь розбили. Гатили, ймовірно, з мінометів. Я в цей час стояв на посту. Аж о восьмій вечора почалися перші спалахи, і ми були вимушені ховатися, як миші в норах. Спрацьовував адреналін. Страшно було потім, коли усвідомлювали, що насправді могло бути. Тоді, в жовтні, військові ходили вже в зимових куртках. Коли почали стріляти, декілька годин пролежав на землі в одному светрі. І навіть не замерз.

Мій телефон залишився на місці дислокації. Цілу ніч гатили на повну. Рідні знали, де саме я перебуваю. І коли почалися активні дії в Сватовому, надзвонювали. Бо по телевізору все це показували. Телефон забрав наступного дня. Сотня пропущених дзвінків.

Було також чимало дрібних диверсій. Місцеве населення нас проклинало, тим більше після вибуху складів боєприпасів. Казали, що в цьому винні українські військові. Мовляв, якби нас там не було, то жили б вони спокійно.

Прослужив 14 місяців, звільнився через закінчення терміну мобілізації. Періодично їздив на ротацію в частину, що в Сумській області. Першу заробітну плату в АТО отримав у розмірі шести тисяч гривень. Я був командиром взводу. У Десні, у навчальному центрі, платили трохи більше двох тисяч гривень. На щастя, жодної травми чи поранень не отримав. Найбільші втрати серед побратимів були через алкоголь. Хлопці спивалися, а потім вішалися або стрілялися. Були там такі, як малі діти. Спивалися навіть ті, хто до того ніколи не вживав алкоголь. Вирвалися з родини, відчули свободу. Через деякий час дивлюсь — в них носи посиніли.

— А ви за компанію не пили?

— Ні, я був суперправильним.

Принцеска

— Найважче мені було там без родини. Нещодавно одружився, доньці Мілені тільки виповнилось п'ять місяців. Моя принцеска. Багато цікавого з її дитинства пропустив. Добре, хоч комбат у нас був хороший, тому у відпустку раз на два місяці на декілька днів відпускав.

З Оксаною, дружиною, розійшлися півтора роки тому. Не притерлися, — опускає очі чоловік. — Перший рік після АТО трохи їй нерви потрепав, звичайно. Постраждав і сусідський великий собака. Коли моя дружина їхала велосипедом на роботу, собака хапнув її за ногу. Тварина була велика, мисливська. Постійно гуляла не прив’язана і не у вольєрі. Хоча я неодноразово попереджав, щоб її прикрили. Я взяв пневматичну зброю і пішов стріляти. Але пес залишився живим.

37-річна Оксана, старша сестра, відчим, племінниця — зараз на заробітках у Польщі. 21 -річний Ярослав, молодший брат, теж збирається туди поїхати.

— Чому з ними не їдете?

— Мене вдома все влаштовує. Я вчився в шостому класі, коли переїхали до Киселівки. У 2002 році закінчив місцеву школу, вступив до чернігівського педагогічного інституту на фізичне виховання. На що хватило розуму, — жартує чоловік. — Бо розумні люди тоді вступали на істориків або географів. Після закінчення працював рік тренером з дзюдо і самбо в ДЮСШ «Колос» у Мені. Потім поїхав в Київ на заробітки.

Маю фермерське господарство. Раніше тримав вісім корівок. Гроші заробляв на заробітках в Києві. Працював два роки різноробочим. Збирав колійку до копійки. Купив необхідну техніку, трактор. Але в один день плюнув, і всі корови поїхали на бойню. Останні три роки скуповую молоко в сусідніх селах. Здаю на молокозаводи в області. Там з нього роблять масло, бринзу, сулугуні, моцарелу. Здебільшого продукцію продають у торгових точках столиці.

— Повертатися в армію не хочете?

— Ні. Хоча постійно дзвонять, пишуть, передають привіти. Запитують, чи не передумав. Я така людина, що не можу працювати за статутом. Мені потрібна свобода.

Зараз до військових зневажливо відносяться. Пишалися ними на початку воєнних дій. Пам’ятаю, яку Чернігові після «Іловайського котла» (у серпні 2014 року під містом Іловайськом розгорнулась одна з найстрашніших битв для української армії у війні на Донбасі. Бої тривали майже місяць, з 6 по 29 серпня, і увійшли в історію під назвою «Іловайський котел». Українська армія втратила 366 воїнів, 429 отримали поранення різного ступеня тяжкості, 300 потрапили в полон) і коли починалась битва в Дебальцевому, нас всюди радо зустрічали, віталися за руку. А зараз вже не так.

На військових часто кажуть, мовляв, пішли в АТО, щоб отримати великі заробітні плати та пільги. Але ж ніхто не заважає іншим туди піти і все це собі заробити. Це ж так просто, деякі думають. Але чомусь тоді багато хто ховався. І зараз більшість тільки засуджує. Деякі поза очі казали, що через пільги і пішов служити. Але на той час ніхто не задумувався про це.

* * *

Всього в Киселівці Корюківського району в АТО/ООС брали участь 26 чоловіків. На жаль двоє з них — добровольці 43-річний Олександр Уткін і 32-річний Олександр Шумейко — загинули, захищаючи українську землю.

— Станом на 1 жовтня, в області зареєстровано 15116 учасників АТО/ООС: 14377 чоловіків і 739 жінок, — повідомила Оксана Петренко, головний спеціаліст відділу в Чернігівській області Міністерства у справах ветеранів України.

«ВісникЧ» №41 (1848) від 14 жовтня 2021, Ольга Самсоненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: