Будують українську церкву. Про те, як шкільний завгосп з однодумцями у селі на Чернігівщині храм зводять

Пятница, 21 Мая 2021 15:01 | Просмотров: 2517

У Смичині Городнянської територіальної громади будують дерев’яну церкву – Святої Трійці. За головного – 65-річний шкільний завгосп Микола Борсук, він же – очолив місцеву Свято-Троїцьку парафію Православної церкви України. А настоятель майбутнього нового храму – отець Тимон з Седнева, той самий, який опікується Свято-Георгіївською церквою, пам’яткою дерев’яної архітектури національного значення. Про те, що унікальний храм руйнується та про збір коштів на реконструкцію, неодноразово писала наша газета.

У Смичині роботи тривають п’ятий місяць. За цей час уже вдалося звести і утеплити стіни та наслати дах. Радості місцевих немає меж! Адже, як розповідають, у їхньому славному козацькому селі церкви не стало 85 років тому. Комуністичний режим був проти і в 1936-му храм повністю розібрали, а згодом із дерев’яного брусу колгосп спорудив Будинок культури в селі. Стіни, зроблені зі старої церкви, збереглися до нашого часу.

Задня стіна клубу, побудована з матеріалів старої церкви

Незвичний фундамент і вся з дерева

Місце під новий храм Микола Борсук обирав ретельно. Каже, де тільки не придивлявся місцину в селі, а все ж його привело до клубу, де колись неподалік діяла церква.

Святиню ці люди будують вперше.

– А таке враження, що я все життя це робив, – посміхається Микола Борсук – бородатий чоловік, якого, як сам розповідає, власні діти без бороди не знають. – У мене і бабусі, і мама дуже в Бога вірили. І не вірили в комунізм. У нас ніхто не визнавав отих свят, а День Перемоги мій батько називав – днем трагедії. Сам воював, і брат його на тій війні загинув. Скажіть, для кого це свято? Для моєї бабусі, в якої син з фронту не повернувся? То тільки комунякам був «праздник»…

І змінює тему:

– Роботи ще багато, але вона нас не лякає. Аби тільки ніхто не заважав, – каже це і присідає на лаву – навпіл розпиляну колоду.

Поряд примощуюсь і я. Біля мене – 68-річний Федір Масло, колишній механізатор: – Я ось поряд живу. Допомагаю будувати церкву із самого початку. Ще коли документи робили, то я возив Миколу до Городні. А так, як тракторист, все, що треба привезти чи відвезти, – з радістю доставляю. І на будівництво мене залучають. Усе роблю.

Вдячні жителі Смичина голові Городнянської територіальної громади Андрієві Богдану за допомогу з оформленням усіх потрібних дозволів та документів. Менш ніж за два місяці все було зроблено, як того вимагає законодавство.

Гуртом розповідають селяни, як ліс на пилораму за 10 кілометрів возили розпилювати, техніку для цього надавав місцевий фермер. Директор аграрного підприємства, яке орендує тутешні землі, виділив будівельні матеріали для покрівлі та обшивки фасаду. Люди ж трудяться безкоштовно, як кажуть, за покликом душі. На будівництві працюють до десятка активних жителів. Збираються, коли час є.

– Оце дах ми накривали у суботу, в понеділок та вчора цілий день трудилися і нарешті закінчили, – каже Микола Борсук.

– Щоб будувати – треба знавцем бути. Серед вас є будівельники? – цікавлюся.

– Є, Руслан атовець, Іван Мозоль, – відказує бородатий Микола. – Я, наприклад, колись зводив дитсадки, школи… у Чернігові, Городні, Бахмачі. А тепер не тільки будівельник, а ще й архітектор і виконроб. Словом, усі мене тут слухаються.

Храм зводять без звичного для нас фундаменту. Стоятиме на дерев’яних палях.

– Даємо гарантію на 200 років! А далі – а далі не знаємо, бо стільки не проживемо, – знову посміхається Микола Борсук.

Колір покрівлі церкви Святої Трійці обрали символічний – зелений. Купола ще немає, щоб його виготовити, потрібно не менше двох тисяч доларів.

– Для нас це ого-го, а для когось – копійки, тож будемо тільки раді, якщо знайдуться небайдужі люди і допоможуть нам з куполом, – додає очільник парафії. – Які у нас найближчі плани? Вікна поставити, стіни обшити металом, візерунок, ніби справжнє дерево. Доутепляти зсередини…

– Ходімо, покажемо, що вже зробили, – запрошують гуртом.

Без охорони

Площа споруди – близько 70 «квадратів», до стелі – метрів п’ять.

– Усередині стін – мінвата. Обіб’ємо все вагонкою. Бачите, стеля вже готова. Підлогу ось настелемо, матеріал у нас є, двері ще поставимо. А це тут буде вівтар. У центрі під майбутнім престолом викопаємо яму, забетонуємо її і місце для капсули приготуємо, – проводить екскурсію Микола Борсук. – Загалом усього вистачає, і матеріалів, і помічників. Часу мало. Я ж ще й працюю, завгоспом у школі.

Смичин будує церкву на відкритій території, немає поки ні огорожі, ні якихось господарських споруд, куди б можна було заховати будівельні матеріали. Тож вони лежать просто в церкві та поряд з нею.

– Не боїтеся все ось так залишати без охорони? – трохи дивуюся.

На те місцеві відповідають, що красти у них нікому, та й хто наважиться? Тож усе цілісіньке!

Серед активістів-будівельників – ветеран-атовець Руслан. Прізвище не називає. В Смичині років п’ять живе, обзавівся сім’єю. Його мала батьківщина – Кам’янець-Подільський.

– Я хоч і за освітою геолог, але на будівництві розуміюся, працював. У Смичині на підприємстві трудився головним механіком, а наразі храм будую, – каже з гордістю Руслан. – Вважаю це своїм святим обов’язком. У мене в родині так склалося, що дідусь усе життя був священником. Віру в Бога нам не нав’язував, ми просто цим жили. Я приїздив до нього, його дім був, як справжня церква. Дід розповідав, що коли храм розвалювали, то він ікони встиг врятувати й інші речі сховав.

Допомагають будувати храм подружжя Мозолів – Ніна й Іван. Вони також збирали підписи жителів щодо згоди спорудження в Смичині української церкви.

– У кожний двір заходили – і скрізь була підтримка. Бо ж церква – це оберіг села, – каже Ніна Мозоль. – Ми її будуємо для всього Смичина, для наступних поколінь. Я сама родом з села Конотоп, коли народилася – у нас церкви вже не було, тож з бабусею доводилося до храму ходити у Смяч...

– А мене малого, – долучається до розмови Микола Борсук, – мо’, років чотири мені тоді було, баба на собі несла на службу зі Смичина до Конотопа (тоді ще церква була) десять кілометрів тільки в один бік.

Знала б його бабуся, що її онук тепер церкву в селі будує!

Поки тривають будівельні роботи – отець Тимон проводить у селі богослужіння. На вулиці, поряд з майбутньою церквою. Всі пожертви спрямовують на зведення храму.

– Зазвичай на службу збирається півсотня людей, – розповідає священник. – І літні люди, і молоді, і діти. Староста приходить, у неї трійко діток.

Врятувала ікона

Коли збудували в Смичині церкву, Микола Борсук достеменно не знає. А ось рік її руйнації називає чітко – 1936-й.

– У селі церква діяла до 1936 року, а тоді її розвалили. Із розібраних матеріалів колгосп звів Будинок культури, повністю три стіни – задню і бічні. Його відкриття відбулося у травні 1941 року. Під час Другої світової Будинок культури загарбники не наважилися спалити. Гітлерівець підійшов ближче з палаючим факелом і побачив ікону, що висіла на вхідних дверях. А школу спалили.., – зазначає очільник Свято-Троїцької громади Микола Борсук. – На місці старої церкви більше двадцяти років тому я хреста закопав. Вона у Смичині була дуже велика, більша ніж у Дирчині. До речі, ми плануємо вирізати частинку дерев’яного брусу старої церкви і «вживити» її в стіну вівтаря вже нового храму.

Господарка місцевого осередку культури Смичина – дружина Миколи Борсука, Антоніна. І найперша помічниця у спільній благородній справі – зведенні церкви. Вона разом зі своїми дівчатами – учасницями ансамблю залюбки долучаються до прибирання території, інших робіт з благоустрою.

Як було відзначено, відкриття церкви парафія планує через рік, на свято Святої Трійці. Та спочатку, кажуть віряни, треба все по-людськи зробити. Хочуть, щоб і дзвіниця була, трапезна, скрізь зелена огорожа з декоративних дерев та кущів, квіткові клумби, лави…

Настоятель – на даху

Де ще побачиш священника, який на рівних з іншими церкву будує, покрівлю криє? У Смичині до цього вже всі звикли. Отець Тимон водночас ще й фіксує роботу на відеокамеру, щоб лишилася згадка про це в історії.

– Я висоти не боюся, ще до того, як стати священником, їздив на заробітки в Словаччину, в Братислав, будувати багатоповерхівки. Немає такої роботи, якої не вмію. Беру і виконую, – каже отець Тимон. – А щодо Миколи, то скажу так: він – унікальна людина. Добра, порядна, вимоглива і принципова. Але найголовніше – він великий патріот свого села. Настільки вмотивований, що був готовий навіть самотужки будувати храм. Люди його щиро підтримали, згуртувалися.

Священник каже, що вже котрий місяць править службу в Седневі та Смичині. Свято-Георгіївську церкву за будь-яких обставин залишати не збирається:

– Седнівська церква докорінно змінила моє життя – я став священником, прийшов до цього після 30 років. А Смичин буде просто доповненням. У цьому селі прихожан більше. Можливо, седнівці прочитають статтю про те, як Смичин храм будує, і теж підтягнуться до української Свято-Георгіївської церкви.

Хто бажає фінансово долучитися до будівництва церкви у Смичині, може скористатися реквізитами:

Ощадбанк, Свято-Троїцька парафія (код ЄДРПОУ 43602735) рахунок UA 883535530000026003300745768

Джерело: Газета "Деснянка", Лариса Галета