«Дарую дуба з листом, щоб, як буде син, то був міністром». Весільні приповідки

Добавить новость

Вторник, 9 Февраля 2021 14:34  |  Просмотров: 6482

Різдвяний піст позаду (закінчився 6 січня), до Великого — ще півтора місяці (почнеться 15 березня). Якраз час женитись і заміж виходити. Зимою добре: наречена у білій сукні серед запорошених снігом (якщо пощастить) дерев позує для фото наготовані страви, котрі не поміщаються в холодильник, можна винести на мороз, не пропадуть. А щоб гучніше та радісніше відгуляти весілля, потрібні примовки. їх багато знають у Бірківці Менської громади. Там, хто б що не дарував, на весіллі ще й примовкою вітання «приправляють».



1. Останнє — чотири роки назад

— Уже й призабулося, що там бажали, коли вітали, — зізнається 53-річна Любов Харченко, керівник клубу за інтересами «Чебреці» Бірківського будинку культури. — До усіх приповідок додається спеціальний подарунок. Як уже говориш про «вінок цибулі», то й дарувати його бажано. Так же веселіше. Останнє весілля по селу, таке пам’ятаю, — чотири роки тому. Зараз уже яскраво і з розмахом не часто гуляють, бо дорого.

Колись розписували молодих у будинку культури. А тепер вже в Мені, у громаді. А в нас же був свій гармоніст, вітальна група. Не те, що зараз — зібралися у кафе, поїли, у повзунки накидали та й розійшлися. Як так святкувати, то й навіщо.

Пам’ятаю, мені казали на свадьбі:

«Ой, на чарку сіла муха,
Щоб була ласкава свекруха».

Сестричка бажала:

«Ось вам віночок:
Скільки квітів,
Стільки синів і дочок».



Любов Харченко

Із пригаданих Любов'ю Харченко:

Дарую вінок цибулі,
Щоб не давала свекрусі дулі.
Дарую мішок пуху,
Щоб невістка поцілувала свекруху.
Дарую кирпич,
Щоб за ніч розвалили піч.

Дарую корзину квіточок,
Щоб було багато діточок.

Дарую молодого дуба,
Щоб стояв руба.
Дарую дві троячки,

Щоб давала стоячи й рачки.

Дарую вам хатинку,
А в придане — скотинку (ключами від хати треба трясти над тарілкою).

Ось дядечко приїхав до вас,
Дарує фінський унітаз (такий подарунок був у хрещениці Любові Харченко).

А бабуся сплете мережки
І дарує золоті сережки.

2. Піч примовками обдирали до самої цегли

— Колись, як у селі весілля, то моя робота, — обпирається на стіл правою рукою, а лівою розтирає спину 73-річна Марія Обловацька. Вона на фермі працювала, від важкої роботи міжхребцеві диски повипадали. — Я писарем була, стільки тих весіль відгуляли!

— Хто такий писар? — перепитую.

Марія Василівна кидає на мене здивований погляд:

— Ну, як хто? Той, хто піч обписує. Усі оці примовки, котрі треба говорить гостям, вітаючи молодих, видряпували на печі, щоб не забути. Печі ж були не такі, як оце в мене зараз (показує на обкладену плиткою), а глиною помазані і побілені. На них було гарно побажання дряпати кочергою. Та так пишеш, що намазь здираєш до самого киприча. А після кожного весілля треба мазать і білить наново.

Гості вітали «на короваї». Молодих садили на кожух, дружки гостям наливали по чарці. Гість на тарілку клав подарунок. І що-небудь бажав. «Щастя-здоров’я» — то скучно.

А ще варили у горщику чорний кисіль, із сушки, ягід. Як закінчився коровай з привітаннями, треба поставити крапку. Береш горщик — і бах об піч! Розлітається усе! Хто близько сидить і на них летить. Хто знає, той обкривається чим-небудь, щоб одяг зберегти.



Дочка у мене заміж вийшла на Коропщину. Хрещеник наречену собі з Радичева на Коропщині вибрав. То і там, і там я писарем була. Поїхали туди — я нікого не знаю, мене ніхто не знає, що хочу те й кажу: з матюком, так з матюком.

Пам’ятаю, як дітей женила, то літо було. У садку гуляли. То всі ворота примовками крейдою посписувала.

Колись, як весілля у селі, то свято для всіх. Три дні гуляли. Зараз попробуй так відгулять, скільки тисяч витратять молодята! Не вигідно, не окупиться. Із популярних колись подарунків: посуд, постільна білизна, рушники. А зараз кожен гроші хоче, щоб борги за весілля повіддавати.

— Лізуть у голову ті примовки, або як з голкою, або як хустки на нитки розпускаєш, бо нитки для вишивки дуже дорогі, то я по тридцятці хустки купую і розплутую, вони яскраві і дешеві.

Колись кум сина женив, підійшов до мене, просить: «Кума, подаруєш поліно». Кажу: «Навіщо?». — А він:

«Дарую поліно,
Щоб сват сваху
Поцілував у коліно», — сміється Марія Обловацька.

Зі згаданого Марією Василівною:

Дарую кролицю з кроленятьми,
Щоб молода була з близнятьми.

Дарую дуба з листом,
Щоб, як буде син,
То був міністром.

Дарую голівку часнику,
Щоб цілувались до смаку.

Дарую пару карасів,
Щоб молода лягала
Спати без трусів.

Дарую троячку,
Щоб молодий молодій
Заглядав у розкарачку.

Дарую торбу сала,
Щоб у молодого
Ніколи не в’яло.

Опісля — трусити маківку

— На столі стоїть графин з горілкою, у нього встиркнуті гілки калини і маку. Під кінець гулянь «трусили маківку» на щастя. Гості ставали на лавки-ослони. Баби танцювали на ослонах. Графином стукали об стіл, це і називалось «трусити маківку». А потім розпивали ту горілку.

Обрядовий казус

... — Була я дружкою, — розказує Марія Обловацька крізь сміх. — Продали молоду. Узамін — літру горілки і в’язку бубликів. Я відкрила горілку пробувати, а вона керосином смердить! Певно, після нього пляшку не помили і горілки насипали. Кричу: «Що це ти, молодий, керосину приніс?». А мати молодої на припічку сидить. Він до неї!: «Дайте пів літра горілки, мамо, я вам віддам».

3. І старосту втягнули

— Я сам блистівський, а дружина (Наталія Боюн — екс-голова Менської районної ради. — Авт.) — з Бірківки. То за їхніми традиціями весілля справляли з примовками, — пригадує бірківський староста Роман Боюн. — Це був 2003 рік. Так життя склалося, що дружину з Бірківки забрав у Блистову, а сам старостою там став. Їжджу з Блистови щодня.


Роман Боюн

Весільні анекдоти:

— Я був справжнім дурнем, коли одружився з тобою.
— Твоя правда, любий, я даремно сподівалася, що ти виправишся.

* * *

Жінка каже чоловікові:
— Якщо молодий чоловік попросить руки нашої дочки, достатньо просто сказати йому: «Так», а не падати перед ним на коліна, цілувати руки і примовляти: «Ти наш рятівник».

* * *

Приїхали молодята в глухе село, аби провести медовий місяць. Винайняли кімнату в бабусі. Зачинились і, відповідно, не виходять. І так день, другий, третій. Бабця, зрозуміло, хвилюється, стукає до них у двері, питається, як справи. Ті відповідають — нормально.

— Ви хоча б пішли поїли, — каже бабця.

— Ні, ми ситі, — відповідають молодята, — харчуємося плодами кохання.

— А, ну харчуйтесь, харчуйтесь, — заспокоюється бабця, — тільки шкірки від плодів у вікно не викидайте, а то гуси давляться!

* * *

— Мені тут заміж запропонували вийти. Сказали, буду жити, як у раю!
— Я соромлюся спитати, а це як? Гола, боса й яблука жерти?

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №5 (1812), 4 лютого 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: