Мобильная версия сайтаДержава не допомагає – нехай хоча б не заважає!
Пятница, 14 Июня 2019 10:46 | Просмотров: 2702
Сезон заготівлі сировинного торфу в розпалі! На «Смолинському торфозаводі» філії ДП «Чернігівторф» знову б’ють рекорди. Незважаючи на затяжні дощі, застарілу техніку, відсутність підтримки з боку держави, тут зібрали перші вісім тисяч тонн фрезерного торфу – сировини, з якої потім виготовлятимуть брикет. Із такими темпами, кажуть на підприємстві, сезон закінчать з кращими показниками за минулорічні. Тоді торфовидобувникам вдалося заготовити 30 тисяч тонн «фрезеру» – рекорд останніх 15-ти років. У ДП «Чернігівторф» відмічають зростання попиту на продукцію торфозаводів. Так, окрім популярного соціального палива – торфобрикету, за яким уже вишикувалися кілометрові черги, купують пиловидний торф або «сушонку», рослинний торф та торф для виготовлення компостів. Останні види продукції дозволяють заводам утримуватись на плаву в міжсезоння.
Хто працює на торфі – на каторгу не посилати
На болотах поблизу Смолина гудуть трактори. Стартував сезон, іде заготівля сировини.
«Цього поля, - показує на чорну, як вугілля, і рівну, немов дошка, землю головний інженер Смолинського тофозаводу Андрій Страхов, – вистачить на 30 років. Видобувати тут можна до глибини 6 метрів. Це з урахуванням того, що в нас тут валові та картові канали. А якщо їх докопати нормально, щоб виходила вода, то тут глибина залягання – 10-15 метрів, – пояснює тонкощі спеціаліст. – Торф – він же як губка. От іде техніка – витісняє воду, та виходить у канали. За збиральними машинами їде трактор із фрезерними барабанами. Потім – «ворушилка», яка ворушить торф, щоб він сохнув. Коли він повністю підсохне, то ми все збиваємо у валки і потім знову йдуть збиральні машини, висипають зібране у каравани».
За нормальної погоди валки сохнуть два дні. Тим часом техніка працює на іншому полі. Фрезерний торф видобувники збирають із вологістю до 40 відсотків, складають його у великі каравани, що нагадують терикони Донбасу, там він досушується природнім способом. Кінцевий продукт – брикет, вологість якого не повинна перевищувати 20 відсотків.
«Російський цар Петро І казав: «Хто працює на торфі, того на каторгу не посилати». Це – каторжна робота, – говорить головний інженер. – Техніка стара, спека, трактори просто не витримують навантаження. Справжнє пекло».
Трактористи Юрій Підласий та Микола Ожог у полі – з четвертої години ранку.
«Виходимо на роботу рано і працюємо до 12 години, бо далі – дуже важко, – каже Юрій. – Тракторам нашим по 30 років. От якби сюди нову техніку, то ми б по тисячі тонн за день заготовляли кожен, а на старих машинах виходить тонн по 250-270 щодня».
Обліковець Світлана Піддубна – півдня на палючому сонці. Її робота полягає у тому, щоб слідкувати і рахувати кубатуру.
«На бункерах збиральних машин стоять спеціальні прапорці, по них треба дивитись, скільки там кубів, – говорить жінка. – В одному бункері їх 17, в іншому – 19. Отриману величину в кінці дня ми множимо на питому вагу і переводимо в тонни. Так і визначається кількість заготовленої сировини».
«Якщо зробиш 40 тисяч тонн, ми тобі новий мопед купимо»
Начальник фрезерної дільниці (так називаються площі, де видобувають сировину) Дмитро Ступницький об’їжджає болото на власному мопеді.
«На цих полях ми вже третій рік працюємо, – зупиняється біля каравану. – Всього – три поля, загальною площею 51 гектар. Спочатку працюємо на одному, потім переходимо на інші, доки там сохне».
Дмитро Ступницький скаржиться на дощі. Каже, для заготівельників немає нічого гіршого.
«Якщо все буде нормально – не ламатиметься техніка і не буде проливних дощів, то в цьому році ми розраховуємо на показник в 30 тисяч тонн, – прогнозує він. – Минулого року ми побили 15-річний рекорд, хоча були і складності з соляркою та зарплатою. Сезон у нас – доки сухо, переважно – до вересня. Треба встигнути, щоб було з чого брикет робити».
«Якщо зробиш 40 тисяч тонн «фрезеру», ми тобі новий мопед купимо», – жартує Андрій Страхов.
«Не питання!», – відповідає Ступницький і рушає до трактористів.
Політика держави – знищення стратегічних підприємств!
Директор підприємства Валентина Огієнко не може натішитись з роботи трактористів. Хвалить їх і намагається всіляко стимулювати.
«Важка у них робота, – каже Валентина Володимирівна. – Ми тим, хто працює на болоті, безкоштовні обіди даємо і мінералку. Уявляєте, до нас щороку на сезон заготівлі на фрезерну машину приїздить чоловік із Черкас. Там завод угробили, так до нас люди звідти їдуть».
Директор заводу говорить, що з початком сезону підприємство вже заготовило 8 тисяч тонн сировини. Все – власними силами, без підтримки з боку держави!
«Раніше за розробку полів держава давала гроші, була ціла державна програма, а нині все лягло на наші плечі. Техніка самі бачите яка – постійно ламається, солярки немає, – бідкається директор. – Якщо держава не допомагає, то хай хоча б не заважає, не направляє нам сюди заїжджих директорів, не розхитує ситуацію».
«У нас сьогодні остання солярка закінчується, будемо шукати, де взяти в борг, – підключається Андрій Страхов. – Допомагати нам ніхто не хоче, а податки вимагають, щоб вчасно платили. У концерні «Укрторф» є такий директор Андрій Озерчук, який спить і мріє, щоб наше підприємство померло. Державна політика – недолуга і ворожа, – обурюється шахтар. – Посудіть самі: в Україні діяло 26 заводів, залишилося 5, два з них на Чернігівщині. Цього року два заводи закривають на Волині, тож залишиться два наших підприємства, які ми не даємо загарбати, і одне підприємство на Волині. А в сусідній Білорусі було 22 заводи, а сьогодні – 29! От вам і політика держави. Замість того, щоб подавати відповідні програми на міністерство і шукати кошти на оновлення виробничо-технічної бази, товариш Озерчук за бюджетні кошти їздить до Фінляндії та Прибалтики досвідом обмінюватись».
На капітальному ремонті
У ДП «Чернігівторф» відмічають, що не пригадують такого шаленого попиту на продукцію торфозаводів. Уже зараз, кажуть на підприємстві, військові частини та бюджетні установи області просто обривають телефони, просять поставити в чергу на брикет.
Зростає популярність й інших видів продукції.
«Ми тільки почали працювати із фірмою, що бере рослинний торф, – ділиться Валентина Огієнко. – Обіцяють купувати по дві тисяч тонн щомісяця. Окрім цього, сьогодні стає популярною «сушонка». Щодня «Ічнянський завод сухого молока та масла» закуповує в нас по 20 тонн пиловидного торфу. Там відмовились від опалення газом і перевели підприємство на котельні з піддувом, які працюють на «сушонці». Економія – у п’ять разів!»
Та все ж основним і найпопулярнішим видом продукції на заводі залишається торфобрикет. Виготовляють його у цеху, де стоїть 50-тонний прес. Інший прес давно не працює, а нещодавно зламався і цей. Втім, тут не складають рук і взялись за ремонт цеху.
«Плануємо повністю замінити вкладиші на пресі та приводний вал, поставити новий колінчатий вал, – ділиться планами начальник цеху Микола Мойсеєнко. – Он, бачите – зварювальники по-новому варять пневмосистему. Ми самі закупили листи, погнули їх і тепер варимо. Якби купували готові труби, то це обійшлося б нам тисяч в 140-150, а так вкладемося у 40 тисяч гривень».
Микола Миколайович каже, що це буде капітальний ремонт заводу.
«У нас часу немає довго стояти, за місяць все зробимо», – каже він.
Дивлячись на те, з яким ентузіазмом на заводі працюють люди, не виникає сумнівів – майбутнє у підприємства є! Однак, потрібно, щоб або держава повернулась до торф’яників обличчям, або не заважала працювати.
«Ми хочемо займатись підприємством і його розвитком, а не їздити по судах і перекривати дороги для того, щоб уберегти завод від рейдерів», – підсумовує Валентина Огієнко.
Віталій Назаренко, «Чернігвщина» №24 (737) від 13 червня 2019
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: «Чернігівторф», «Чернігвщина»
Экспорт новостей
