Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст.

Розділ І

Землеволодіння

    Інколи великі землевласники самі йшли на деякі поступки селянам. Показовий у цьому плані факт обміну грунтів мешканцями згадуваного села Нижнього Кузьми Швейбенка, Власа Ігнатовича, Захара Карповича, Федора Ігнатовича, Кіндрата Супроновича, Супруна Євхимовича, Семена й Марка Жиденків із стародубський полковником Михайлом Миклашевським. Взамін за Борок (вотчинний маєток Миклашевського), "в тихь же Нижневскихь полосахь, при певннхь урочищахь лежачихь, близко прилеглнхь до млына Его Милости Пана Полковника", вони одержали урочище Істровщину. Гарантованість цієї акції засвідчував зроблений у "Книгах меских Стародубовских" запис, згідно з яким "помененнимъ особамь тыми замененними кгрунтами, тепер и в потомніе часи, спокойне владети и пожитковати, то єсть кому колвекъ дати продати зь кимь заменяти, и на який хотети власний свой найлепший пожытокь оборочати". Напевно, нижнівці дуже хотіли мати справу саме з Істровщиною (можливо, ці землі були кращої якості, зручнішими для користування або з якихось інших важливих причин), адже "маючіе особи, и по нихь поссессорове отчины Істровской" погоджувалися "давати Его Милости Пану Полковникови Стародубовскому по пуду меду".
    Визвольна війна змінила становище козаків. Багато з них перетворилися у землевласників. Так, наприклад, джерела свідчать про перехід до рук ніжинського козака Івана Борсука володінь у Пашківці і Врещівці "в межах и границах, з садами, полями розробленими и нерозробленими, займищами ... пастовниками, гаями, березниками, сеножатями...". Купив він їх "на вечніе часы" за 50 польських золотих. Козак же Ілько Авраменко за 15 золотих придбав земельні наділи в Бобрику, Синяках і за "Ніжином-Озером". Власником фільварку "зо всеми донего приналежностями, с полями ... сеножаттю, хатою, гумном, огородом, огорожею" став козак Дмитро Лисовченко. Фільварок "свой власний ... з хатою, садом, клунею" мав козак Дацько Веремієнко. Згодом він продав його за сто польських золотих панові Зражевському. Остерський козак Андрій Моцарський володів грунтом у хуторі Добруковому. За 150 золотих лічби литовської він продав його мешканцю Мотовилівки Григорію Половцю. Козакові Леону "Федоровичу Бруєнку почепськии сотник Овдій Рославченко у січні 1666 р. дозволяв "на грунте козацкомь, которій тоть Леонь масть на томь селище [Шмотове, Почепського повіту. - П.П.] спокойно селится и будинокь ставить". Козакові Івану Алексєєву полковник Миклашевський 12 листопада 1692 р. дозволив володіти "пустовскою пашнею, називаемою Сороквашинскою". Цікаво, що полковник вимагав за це від козака 10 золотих. Стародубському козаку Опанасу Зінченку вотчину Деревицю й "пашню прозиваемую Людвиковщину" надав у березні 1660 р. полковник Петро Рославець. А конотопські козаки "насильствомь" володіли землями путивльського боярина Никифора Яцина. У 1690 р. їх зобов'язували "никоею мерою силно пахать и ни вь какихь делахь входить, только за повеленьемь пановь боярь ... кому чего надобно и десятину давать".
    Отже, ці, а також інші приклади придбання козаками земель засвідчують факт існування на Чернігівщині протягом розглядуваного часу козацького землеволодіння.
    У містах землею наділялась передусім заможна частина їх мешканців - міський патриціат: війти, бурмистри. Навіть коли вони втрачали свою посаду, земельні володіння залишалися в їхніх руках. Досить яскраво свідчить про це листопадовий універсал Івана Мазепи 1688 р. Незважаючи на те, що війт Ісаак Ярмолович Дерев'янко пішов у відставку (замість нього став "пань Спиридонь"), гетьман не віддаляв його "для заслугь и певнихь респектовъ ... оть слободки на его кгрунте прозиваемой Антоновь Лубокь стоячой", а також від трьох його млинів на річці Десні, "подь селомь Демянками урочища Гумнича и вь селе Понуровце построенихь", і сіножатей, що розкинулись між річками Ревною і Товкачівкою, куплених, правда, "за власние свои гроше". Дерев'янку дозволялось "зь людей тяглихь тамошнихь наложити собе обирати послушенство". Всю власність Ісаака Ярмоловича Мазепа брав під охорону: "всехь техь вишеописанихъ добръ, аби нихто тамъ зъ старшини, яко и черни наименшой неважился чинить ... перешкоди, пилно варуемъ и рейментарско доказуемъ".
    Однак мало місце й землеволодіння міщан. Вивчений нами джерельний матеріал дає змогу констатувати, що найчастіше вони одержували землю шляхом купівлі. Доречно навести щодо цього приклади. Так, погарські "обиватели" Філон Корнійович Лобасов Коновал і Григорій Демешков купили "чвертку земли пашенной" "на вечные и непорушные часи" у мешканців с. Баринок Лавріна Отрохова і Сави Даниловича, заплативши "копт, пять грошей личбы литовской".
    Міщанин м. Стародуба Сітко Кононович мав землю, "купномь собе оть Ігната Караула набитую, в ограниченью на семь боце Тростянки лежачую, зодное сторони оть речки тоежь Тростянки, а з другеє оть леска, якь самь уживаль". 2 квітня 1690 р. третю частину своїх Розчининських грунтів він продав сотникові Волоському Єлисею Максимовичу за десять коп литовських "доброй монети". Міщанин Конотопа Костюк Кузьменко купив у 1677 р. "сеножать и лесокь на грунтахь Карабутовскихь". Володіли землею березинські міщани Іван Міх і Олексій Левоненко. Новгород-Сіверський міщанин Афанасій Архипович користувався батьківською землею: мав поле, "лежачое в единой измене два клинки к Путивскому перевозу, а третій клинь у Вязового колку" .Згодом за сорок золотих монет польської лічби він продав Цю землю міщанці цього ж міста Івановій Мандричисі. Роман і Ничипор Коробченки (Ропськ) користувалися городом, який їм дав "отець ихъ з ласки своей". Деякий час не могли досягти угоди при розподілі батьківського майна міщани Кролевця брати іикифор, Петро і Грицько Шмайдани. Питання вирішувалось червня 1686 (чи 1687) р. на місцевому уряді. Петрові дістався "фолварокъ з хатою з садомъ, и огородомъ з полемъ з сеножатми".
    Набуті землі міщани інколи вимушені були продавати, "немаючы чимъ) при убозтве своемъ поратоватися".
    Зустрічалися випадки, коли полкове начальство за певну провину могло позбавити міщан їх земельних володінь. Цікава в даному відношенні справа козелецького міщанина Степана Зубченка. Він заборгував Костянтину Солонині - "полковнику войска его царскаго пресветлаго величества Запорожскаго Кіевскому" 1200 золотих (напевно, брав у позику для купівлі землі). На міському уряді з участю козелецького війта Юрія Івановича 4 травня 1681 р. було накладено арешт на "дворь з усемь будинкомъ ... футоръ ... з лесомъ сеножатми и полями", які належали Зубченку, "в той сумме винной". Якщо "до року до пренесенія мощей Святого Николая, на который праздник обещался тую сумъму отдати... и отдасть Зубченко тую вьшъописанную сумму двенадцать сотъ золотихъ Пану Солонине, то повиненъ Пань Солонина тыхъ грунтовъ уступити". Якщо ж ні, то "тіе домъ, грунта, шацовати".Подібну практику відбирання дворів і "що до двора належить" підтверджують також інші джерела.
    Однак документи свідчать і про те, що міщанське землеволодіння захищалось гетьманатом. Так, наприклад, Іван Брюховецький 23 червня 1663 р. забороняв військам проходити через Ніжин, "а то для того же найменшая кривда бедным людем дееть в паханю хлеба и в розних роботах". Гетьман забороняв також "в полях людей займовати волов брати, зелезъ плугових" .
    У контексті порушеної проблеми виникає питання про общинне землеволодіння. Чи існувало воно взагалі на території Лівобережжя в досліджуваний час? І до сьогодні остаточна і однозначна відповідь на це в історичній літературі відсутня.
    О.І.Левицький, І.В.Лучицький, В.О.Мякотін (так звані "общинники") доводять общинні порядки в регіоні. Таку точку зору поділяє й відомий сучасний дослідник В.Й.Борисенко, зазначаючи, що "общинне землеволодіння існувало в усіх полках Лівобережної України". Зовсім іншої думки академік Слабченко. Подібні твердження він кваліфікує як абсурдні, антинаукові, заперечуючи сам факт наявності там общинних порядків. Це ж саме можна сказати і про Шиманова. О.М.Лазаревський не займав будь-якої чіткої позиції з цього питання. Вкрай суперечлива позиція вимальовується з досліджень М.П.Василенка.
    В одних випадках академік ратує за общинне землеволодіння, в інших же заперечує його.
    Питання, як бачимо, дуже складне. Але, як би там не було, впадати в ті чи інші крайнощі тут, як нам здається, не слід. Вся біда в тому, що дійсно немає аргументів, які б дали змогу робити якісь категоричні висновки. Дані джерел відносно цього або ж уривчасті, або суперечливі. Зупинимося на деяких з них, які стосуються безпосередньо Чернігівщини. Наведемо приклади на користь общинного землеволодіння в регіоні.
    Край багатий земельними просторами. У Березанській сотні "никаких ограниченій в свободном степу не бывало, но свободно бнло тот водній войсковій степь, где хотя кому косить". "Съ давнихь времень, начавши отъ с. Чарторейки аж до Воронежа было все пуща вольная, в якой пущи и села селились и всемъ было волно в тую пущу ездить и хати в оной пуще ставить". За містом Коропом вільним був так званий Козацький сінокіс, яким "козаки городовіе из давнихъ временъ... какъ предки ихъ такъ и они" володіли. Спільним володінням козаків був також степ за селом Фастівцями над річкою Гайворонкою у Івангородській сотні. У Конотопській сотні "свободний степъ" розкинувся за селом Семе-нівкою. Саме багатство земель, на думку деяких дослідників, позбавляло особистої власності на неї, адже в таких випадках відпадала необхідність її обгороджень.
    Про спільний обробіток землі може свідчити випадок із конотопцями, які "государеву землю распахали многую и хлеба сеяли оржаной и яровой и сена покосили и лесъ и бортння дерева посекли и межи и копцн перепахали". Напевно, в спільному користуванні перебувала в середині XVII ст. Мокрунська земля. В одному з документів вказувалось, що "своєю власною працою, и коштомъ на ономъ кгрунте ... роспахаль" Онанас Зінченко, "и пожни при ему... маеть зоставати". Водночас військове товариство (козаки) і міщани також "роспахали... тим же способомъ оное поле ихь працею и старанем". І "при нихь товариству, и мещанахь, мают ненарушене заставати также и пожни". "Опанась Зенченко немает и неповинень будет у оного товариства войскового и мещань жадное скупщини брати и нетурбовати", - зазначалося далі в Документі. Більшість же джерел свідчать про індивідуальний характер землеволодіння і землекористування в регіоні у досліджуваний період.

Версия для печати