Черниговская Епархия

СОБОР 1147 р. І РОЛЬ НА НЬОМУ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ЄПИСКОПА ОНУФРІЯ
П. П. ТОЛОЧКО (Київ)
     У 1147 р. в житті Руської православної церкви сталася незвичайна подія. Церковний Собор в святій Софії Київській обрав митрополитом русина Клима Смолятича. Це другий випадок за всю історію християнства на Русі, коли митрополичу кафедру в Києві посів не грек.
     Ініціатива проведення Собору і його рішення виходила від великого київського князя Ізяслава Мстиславича. Це добре видно із слідуючої фрази літопису: "В то же лето постави Изяславъ митрополитомъ Клима Смолятича, виведе изъ Заруба" (ПСРЛ, т. II, стб. 340). Його найближчим дорадником і помічником у цій справі став чернігівський єпископ Онуфрій. Після від'їзду митрополита Михаїла до Константинополя він виконував функції глави Руської церкви і мав право на скликання Собору руських єпископів.
     "Азь сведе, яко достоить еьшедшеся епископомь митрополита поставити" (ПСРЛ, т. II, стб. 340). На послання Онуфрія відгукнулись шість єпископів: білгородський Федір, переяславський Єфімій, юр'євський Дем'ян, володимир-волинський Федір, новгородський Ніфонт і смоленський Мануїл. Літопис не пояснює причин відсутності на Соборі інших єпископів, але вони цілком зрозумілі. Акція Ізяслава і Онуфрія не була безумовною і загальної підтримки не знайшла. її бойкотували, насамперед, єпископи тих земель, князі яких перебували в активній опозиції до великого київського князя.
     Конфліктність ситуації, яка виявилась уже в процесі підготовки Церковного Собору, дала себе знати і під час його роботи. Два єпископи - Ніфонт і Мануїл висловили рішуче заперечення проти поставлення в митрополити Клима Смолятича. "Несть того в законе, - заявили вони, - яко ставити єпископомъ митрополита безъ патриарха, но ставить патриархъ митрополита" (ПСРЛ, т. II, стб. 341). Вони ж нагадали єпископам про "Рукописання" митрополита Михаїла, згідно з яким "не достоить намъ безъ митрополита вь святеи Софьи служити" (ПСРЛ, т. II, стб. 341).
     Отже, цілком природно постало питання про канонічність поставлення митрополита і правомочність рішень Собору руських єпископів. З огляду на традицію візантійсько-руських церковних відносин все, що відбувалось в стінах Софії, не могло мати жодної юридичної сили. Позиція єпископів Ніфонта і Мануїла, яка, напевно, була несподіваною для Ізяслава і Онуфрія, виглядала бездоганною. Пізніше вони зазнають за неї гонінь з боку Ізяслава Мстиславича і митрополита Клима, але так і не відступляться від свого слова.
     У єпископа Онуфрія, як виявилось, були підготовлені контраргументи. Глава київського Церковного Собору заявив, що висвячення митрополита можна здійснити мощами святого Климента, які були одною з поважаних святинь Руської церкви. При цьому він провів аналогію з практикою поставлення патріархів, які висвячуються рукою святого Іоана Хрестителя1.
     Згідно з татищевським літописом, на Соборі виголосив промову і великий київський князь Ізяслав. Головним аргументом на користь обрання митрополитом руського було те, що від митрополитів-греків на Русі чиняться великі збитки і через них царі грецькі шукають влади над нею, "что противно нашей чести и пользе".
     Більшості присутніх єпископів аргументи Онуфрія і Ізяслава здалися переконливими, і в Софії відбувся урочистий акт посвячення митрополита Клима Смолятича мощами св. папи Климента.
     Дослідники неодноразово звертались до цієї неординарної події в церковно-політичному житті Русі, але оцінювали її по-різному. Одні вбачали в ній (як і в поставленні митрополита Іларіона) намагання досягти більшої самостійності Руської православної церкви і націоналізації її ієрархії, інші, посилаючись на поодинокість подібних поставлень, не поділяли такого висновку. В літературі має місце і більш радикальна точка зору. Згідно з нею, Собор 1147 р. продемонстрував фактично незалежність Руської церкви від візантійського патріархату і підкреслив вселенськість руського християнства через визнання першого місця в Христовій церкві римського папи.
     Треба сказати, що джерела, які є в нашому розпорядженні, не уповноважують дослідників на такий відповідальний висновок. Ні Ізяслав, ні єпископ Онуфрій не ставили перед Собором 1147 р. таких далекосяжних завдань. На ньому жодним словом не йшлося про якийсь розрив Руської церкви з візантійською, або про визнання першості римського папи. Навпаки, посилання єпископа Онуфрія на прецендент з висвяченням патріархів рукою св. Іоана Хрестителя засвідчувало канонічну єдність двох православних церков. Використання ж мощей папи Климента в обрядовому дійстві поставлення митрополита вказує, очевидно, на те, що на Русі церковний розкол між Константинополем і Римом ще не мав принципового значення.
     Заперечуючи мету конфесійної переорієнтації, яка начеб-то переслідувалась собором 1147 р., слід визнати цілком реальним бажання Ізяслава і єпископів південних центрів Русі вивести Руську церкву з-під політичної залежності від імператорського двору і націоналізувати церковне управління.
     Доводиться констатувати, що церковно-політична акція Ізяслава-Онуфрія не принесла бажаного успіху. У Візантії рішення Собору 1147 р. не знайшли визнання, на Русі вони призвели, фактично, до церковного розколу. Повноваження Клима Смолятича визнавались тільки єпископами Південної Русі і то лише в той час, коли київський великокнязівський стіл займав Ізяслав Мстиславич. При втраті ним Києва змушений був щоразу йти з нього і митрополит Клим. Зі смертю Ізяслава він був зміщений з митрополичої кафедри.
     Із Константинополя на Русь прийшов новий митрополит Костянтин Церковні служби, заведені Климом Смолятичем, були відмінені, з усіх його посвячень визнані тільки дияконські і ті лише після того, як диякони дали Костянтину якісь "Рукописання" проти Клима.
     Зі слів сина Ізяслава Мстислава довідуємось, що митрополит-грек прокляв його батька. Як повівся він з ідейним однодумцем великого князя єпископом Онуфрієм? В літописі про це жодної згадки, як, до речі, і про самого Онуфрія. Під 1158 р. єпископом Чернігова названий Антоній, грек за походженням. Це дає підстави припускати насильницьке усунення Онуфрія з єпископії, яку він посідав близько 14-15 років.
     Оцінюючи спробу Ізяслава Мстиславича і чернігівського єпископа Онуфрія досягти незалежності в управлінні Руською православною церквою, слід визнати, що вона не знайшла широкої підтримки ні в церковних, ні в політичних колах. Можна сказати, що вона не була на часі. Умови роздрібленості і державно-політичної нестабільності Русі не сприяли перетворенню цієї прогресивної ідеї в загальнонаціональну.

Версия для печати