Поиск в разделе "Для туриста":

расширенный поиск

Чернігівщина incognita

Духовні скарби

АНТОН ШТЕПА

       Я родився 1903 року 9 листопада за старим стилем, і мені здається, що усе знаю, як я родився, бо вже в 3 годи в мене був ніж у руках і я вже в 5 років робив млинки, дерев'яні ружжя і багато всього. В 10 років я задумався зробити дерев'яний велосипед, бо я хоч із сідла не доставав педалей, то крізь раму ногу на той бік - і їхав стоячи. До школи пішов у 9 років і знав азбуку, і гарно читав. Але приучали і до всякої роботи, то я пас волів, і була корова, то після школи була моя робота пасти волів і корову. Я дістав із прядок двоє коліс у людей, задумав зробити сам дерев'яний самокат і почав робити. Розпиляв криву деревину уздовж для рами і став робить. У мене все виходило, зробив я і сів. Дітвори багато збіглось до мене, я став їхать, а дітвора за мною біжить. Я об'їхав усе село і приїхав додому, але батько мене зустрів із сокирою і каже: "А скот дома голодний, хто пожене пасти? А ти мотаєшся на дурному самокаті, то давай я тобі поможу кончить". Узяв у мене з рук, підняв сокиру і став рубать колеса й раму, і руля. Я стою і плачу на увесь голос. А мати вийшла та стала його лаять і каже:
       "Ти б поміг би йому". А він каже: "Ось я йому й помагаю доробить".
       Я і кіномеханіком був у ічнянській кіномережі. І на машинно-тракторній станції робив. Сам брав двигуна і молотарку і по колгоспах молотив. Усім роботам давав толк і заробляв славу. Мене називали щасливим, і я думав, що щасливий, але не зовсім. Уже маю 99 років, і до мене бандити приходять і щось заберуть, ножа підносять до горла, і заберуть нещасну пенсію (горе).
       Як я трудився усе життя своє і думав, що у старості буду жить добре, але ошибся, а жаль. Коли я вирізував із дерева, то втоми не знав день і ніч. Вирізував все для України, і я ніколи не думав, щоб мою нещасну пенсію якийсь ледар забере, а я буду сидіть без хліба і не спать. Ой до чого я дожився, а я ж трудівник великий, який віддав увесь труд Україні.
       Антон Штепа
       У листопаді 2003 року Антону Гнатовичу Штепі, заслуженому майстрові народної творчості, лауреату премії ім. Катерини Білокур, стипендіату Фонду інтелектуальної співпраці "Україна - XXI століттю" виповнилося 100років. Якими тільки щедротами не обдарував Господь цього чернігівського поліщука із високим ясним чолом, відкритим поглядом блакитних очей, із лихвацьки закрученими пишними вусами! Цей незвичайний чоловік, котрий за життя став легендою, добре відомий як самобутній митець, геніальний самоук-раціоналізатор, музикант, майстер музичних інструментів, народний мудрець... Чимало публікацій про доробок Антона Штепи, однак зацікавлення викликають прикметності того середовища, в якому викристалізувалася філософія його творчості. Що знаємо ми про глибини єства цього воістину самородка української землі, про його світогляди і сповнене драматизму буття? Безсумнівно одне - весь його життєвий шлях залишається на колоритному полотнищі народної творчості українців.
       
       Його рід вийшов із баби Штепихи, у якої було три сини. Один із тих синів - Гаврило - мав два сини: Тараса і Грицька. "Від Тараса пішов рід як від Каїна, а від Грицька - пішов рід добрий, правдивий і поважний". Грицько розжився на трьох дітей: Гната, Федора і Марту, був вправним ремісником (як і його брат Тарас) - умів бондарювати, шити чоботи, виготовляв і прикрашав вишуканим різьбленням хомути, сіделка, ярма, колеса, вози, сани і навіть сопілки; любив працювати на землі.
       Саме в такому середовищі правдивих господарів і народився 9 листопада 1903 року за старим стилем малий Антошко у мальовничому, на березі повноводої річки Удай, поліському селі Сваричівка, що на Чернігівщині. Дитя виявилося незвичайним, як кажуть, Бог поцілував його у чоло не раз, однак, доля готувала для нього свої випробування...
       
       Антон мав тонку душевну натуру, був чутливим, добросердечним хлопчаком, не терпів жорстокості і насильства. Дуже любив природу, тварин і птахів. Якось вирвав із рук бабці маленьких голуб'ят, яких та готувала на борщ, "не міг переносити, як ріжуть телятко чи поросятко колють - тікав з дому". Батько лише зітхав з того: "Трудно буде тобі жить та кожному годить. Як будеш добрий, то поглинуть, а гіркий - то проклянуть".
       
       Від діда й баби перейняв любов до рідного краю, його мистецтва, пісень і звичаїв, традиційну набожність (дід любив примовляти: Я "без Бога - не до порога"). Найбільше любив Різдво та Великдень, і донині вікова пам'ять Антона Гнатовича зберігає колоритні дитячі | спогади про старосвітське колядування, засівання, про таємниче І причащання освяченими пасками... Із бабиних вуст в уяві малого поставав дивовижний світ з його героями, одвічною борнею світла з темрявою, правди з кривдою. Йому, звісно ж кортіло й собі вирушити тими зачарованими стежинами назустріч своїй звитязі. Отож він "дуже радів, що уродився на світ", - дух прагнув пізнання і був у передчутті свого багатоосяжного виявлення. Й при цьому світ намагався вхопити його і повернути у своє лоно - "Із глини в глину": ще немовлям тяжко хворів, дивом вижив, у 4 роки ледь не втопився у річці, а невдовзі блискавка мало не влучила в хлопця під час грози в лісі: юнаком хворів на тиф, в нього стріляли і навіть катували "революційні товаріщі".
       З ранніх років Антон виявив неабиякий хист до майстрування - все йому кортіло вистругати ножем із дерева ціпка чи млинка, а пізніше - робити друзякам приклади до самопалів. Якось змайстрував дерев'яного велосипеда, який подивував односельців і якого батько спересердя порубав сокирою, бо вбачав у тих дитячих забавках сина відволікання від домашніх справ. Після тієї "самокатки" надумав створити парову машину. Потім з'явилося нове захоплення - скрипка та гармошка, а далі - малювання. І до всього у нього був хист, все підкорялося талановитому хлопчакові, як пізніше він сам згадував: "уся натура моя і до мистецтва, і до техніки, і до музики - до всього на світі, що бачу округ себе".
       Рано прилучився до дорослої праці. Оскільки був "перший син у матері", то йому довіряли господарство. Допомагав дідові у полі орати - чинно поганяв запряжених у плуга коней. Згодом підсоблював у млині, пас свиней і телят. А йому так кортіло гайнути до друзів на вигін! Був страшенно допитливим, як і малий Тарас Шевченко, все цікавився, чи велика земля і куди сонце заходить.
       Батько вчив Антона грамоті, і той в 9 років пішов до школи, вміючи вправно читати, писати і рахувати. Коли батька забрали на фронт Першої світової війни, стало не до забав, тож навчився у млині молоти, а також шити одяг: "юпки, керсетки і картузи", аби вижити. Вже у 16 років був гарним кравцем, ремонтував годинники, швейні машинки, лагодив посуд, виготовляв із жесті відра, робив обручки та кульчики із срібних монет. Сам добре грав на багатьох музичних інструментах і друзів навчав. Його цікавило все нове - "у фотоапарат заглядав і у радіо".
       Життя різко змінилося після більшовицького заколоту 1917 року. Поступово, але невпинно, совіцький чобіт топтав українське село.
       
       А в тій кривавій борні молоде джерельце, мов зелений паросток з-під товщі криги, проторювало собі повноводе русло серед пустелі руїни... Чимало дівчат "сохли" за неприборканим і волелюбним Антоном, котрий грав у "троїстих" музиках і був душею сільських вечорниць. Та йому, красеню і спортсмену, ще з дитинства подобалася лише чарівна Маруся, все не міг до неї підступитися, соромився, та й за волею парубоцькою десь шкодував. Та якось наважився, послав сватів до тієї дівчини, і вони побралися. Невдовзі народилося у подружжя Штепів два сини - Олександр і Анатолій, пізніше - донька Ольга. 1927 року молода сім'я перейшла в свою хату сама собі давати раду.
       На цей час господар був добрим столяром, кравцем, фотографом, жерстяником, покрівельником, пічником, майстром годинників, швейних машинок і молотарок, а також музичних інструментів (виготовив балалайку, мандоліну, віолончель, контрабас, барабан, ліру). 1926 року сконструював першу в селі функціональну модель парової машини, за що став відомий на всю округу, несамовито мріяв про вічний двигун. Тож, чи хотілося майстровитому юнакові впрягатися у колгоспне ярмо, де ціною кривавого трудодня були 10 копійок та 100 г зерна? Усіляко уникав тієї нової панщини, задарма ремонтував колгоспну техніку, аби не чіпали. Однак впертість і небажання йти до комуни не минулися Штепі - один "стотисячник" із Харкова обклав його родину таким податком, що несила була його платити. Мусив тоді Антон Гнатович податися в кіномеханіки до Ічнянської кіномережі - "пускав кіно" в сільських клубах району, а заодно і грав у народному оркестрі.
       
       Одного вечора, коли Штепа був на роботі, четверо активістів вдерлися до його господи і вирішили забрати єдину годувальницю - корівку, яка чекала на телятко. І потягли силоміць бідну тваринку ті гаспиди, серед яких був ічнянський бандит Гаман, стьобали її та пхали, а телятко визирало з-під хвоста і вже на порозі сільради випало. Та й після цього не скорився Антон - "ніколи не дам заяви і робить буду де вгодно, та до душогубів ніколи не піду!" Згодом у нього забрали і 2,5 гектара землі, покинувши коло хати 15 соток і обклали нестерпними податками: щоб здавав картоплю і жито, з кози - шерсть, 180 яєць, 80 кг м'яса та ще й на облігацію давай. Не було натури, то плати грішми. Раз Штепі довелося своє порося захищати з рушницею в руках - хотіли відібрати "брати-ненажери". Навіть "експропріювали" за батькові, "борги" скрипку, на якій сам грав в оркестрі та навчав фати молодь у сільському клубі. З болем Антон Гнатович згадує: "Залишилися без корови без скрипки і годинника, без швейної машинки Пройшла наче буря, та не ждали і не думали, що ще буде лихо гірше в всякого на світі повіки.
       Почався голодомор - новий людиноненависницький наступ катів України. Багато людей повмирало, і більше не видержують діти Молоко у нас чорти забрали, а Бог - старшого сина". Так 1932 року Антон та Марія втратили 7-річного Шурка. Тяжко переживав батько ту ранню смерть. Не спав днями-ночами, все оплакував невинно загублену душу. Донині течуть сльози з очей старого Штепи при згадці тієї трагедії... Їсти не було чого, хіба липове листя, якісь бурячки та лупу з проса, а Антону, котрий отримав виразку шлунка на нервовому ґрунті спече жінка якогось коржа розміром із сірникову коробочку - на цілий день. А навколо "люди пухнуть з голоду, мруть - аж страшно, кожен день дзвони дзвонять, кожну годину"...
       І знову сатанинські податки на кожен кущ смородини, на кожну яблуню чи грушу, так, що люди рубали молоді садки та ягідники - "хоч подохни, а давай, бо буде лихо велике".
       
       І нові випробування. Надумав один зайда - голова сільради "рускій Тітов звести зі, світу Штепу. Сіяв якось Антон озимину в полі ще й половину роботи не скінчив, коли підбіг один із карабіном та погнав його мов скотину, до сільради. Там забрали кобилу, викликали жінк, дітей і кажуть люто: "Прощайтеся зі своїм гадом, бо більше живим його не побачите." Та й повели за село. Одна дорога була в арештанта - або на Колиму, або куля у спину під час втечі. Тож ідучи мостом, він стрибнув у річку, ротом і носом у себе потіг на всю силу воду" Душогуби сміялися, зловтішалися, та люди витягли напівмертвого Антона. Потім його, мокрого, захололого, поволочили по піску знов до сільради і хтозна, чи був би живий, коли б не один "уполномочений по хлібоздачі'" котрий наказав відпустити бідолаху додому. '
       Але й після цього не давали йому життя. Тож вирішив податися на будівництво до "златоглавої", де "ламають старе - нове строять" Для того Антон Штепа ледь виклопотав собі паспорта в ічнянській міліції і, повертаючись звідти додому, зустрів сліпого чоловіка, який за 50 копійок ворожив. От він і став пальцями водить по якійсь книжці та й каже Штепі, що на 32 році, життя той буде при смерті, але одужає, доживе до глибоко, старост,, а нині має остерігатися, бо його хочуть схопити і заслати у невідомий край... А вдома на Антона вже чекав його товариш, котрий повідомив, що дали команду в Ічню не видавати йому паспорта, та запізнилися, тож треба негайно тікати, бо заберуть.
       Так опинився в Москві, на заводі ім. Сталіна, а згодом - на будівництві приміщень Академії наук. Там почував себе вільніше, однак теж натерпівся від "самодурів-росіян", які незлюбили "хохла"-конкурента із золотими руками, котрий легко порався із будь-якими непосильними для них справами: "вот явился к нам какой черт, смотри, что не возьмет, то й сделает!" Там захворів на легені, тож мусив вертати додому, адже був без прописки й боявся, аби не попасти на Колиму, бо ночами зловіще пурхав столичними закапелками "чорний ворон".
       
       Удома на нього чекали нові клопоти, мав якось прилаштовуватися до життя. З дитинства у пам'яті закарбувалися гордівливі вітряки на вигоні, від яких "ішла мелодія, коли вони усі мололи і їх крила радісно гомоніли, і камінь шумів по-своєму". Та понищили вітряки і млини заможних дядьків "герої-активісти" - готували голодомори, відтак "умерла на віки віків дарова сила Божа". Тож вирішив Антон змайструвати свій "вітродвигун", який невдовзі запалив єдине у селі світло у його оселі та ще й жорна закрутив. Та знову приїхало четверо "пикатих і незаморених" і зупинили вітряка, бо то ж "прєступлєніє" - "красти" вітер й енергію. Довелося, за наказом якогось Носова із "фінотдєла", знімати ("а то срубім!") стрімкі небесні "крила".
       Була у Сваричівці і висока церква 1709 року, однобанна, з дзвіницею на 5 дзвонів, така, що як залізеш нагору, здавалося, вище ніхто не був, а до того ж у дітлахів "там з'являлася друга уява про всесвіт". І з того дива зробили будівничі "світлого майбуття"... уборну. Типовий для більшовицької облуди "метаморфоз"! "Бурею розлютованого антихриста" охрещує події тих часів А.Г. Штепа, котрий сам уцілів, аби засвідчити нащадкам не книжним, а з перших вуст словом, як той ураган "ламав на Вкраїні все: і церкви, і людей".
       
       А після короткого затишшя - нове лихоліття - війна. У Антона Штепи була інвалідність, тож його залишили вдома. Як міг допомагав партизанам: таємно, під загрозою смерті, ремонтував їм радіоприймачі, заряджав до них акумулятори своїм вітряком. Слухав щоночі зведення про хід боїв. "Гіркий хліб був, але ніде не дінешся, - треба жувать". Одного разу німці вдерлися до хати Штепи із обшуком (хтось доніс на нього), навели автомати на дітей та жінку. В ту мить присягнув собі Антон Гнатович, що як виживе, вирізьбить із дерева скульптуру "Німець розстрілює жінку з дітьми". Дивом вціліли вони тієї ночі, яка ще раз засвідчила, що і в мирний, і у воєнний час "людина - культурний і самий страшний звір на планеті".
       По війні працював на різних роботах, зорганізував сільський оркестр, грав і режисирував у сільському драмгуртку. Однак, найбільше тягнуло до винахідництва і творчої праці, до різьблення на дереві, та жінка все збивала: "Ти вже чого тіки не робив, то ще щоб і трісок повна хата була, щоб мені прибірать, краще піди кому пічку зроби".
       
       На початку 1960-х років трапився із Антоном Гнатовичем випадок, який, можливо, і змінив усе його подальше життя. Якось на дворищі з'явилася молода циганка і умовила "щасливого, бо вродливого" господаря, як той не впирався (навіть шмат сала дав, аби відчепилася), поворожити. От глянула вона на його долоню й скрикнула - думав той, щось погане побачила. Коли каже: "Щастя за тобою ходить слідком, так і в'ється, а ти його ніяк не вхопиш. Та будуть про тебе у газетах і по радіо говорить, по телевізору показувать". "Буде правда, то дам 100 рублів, як будем живі", - відповів господар. "Будем живі - і ти, і я. Житимеш за сто років і буде слава про тебе на всю вселенну", - мовила циганка і на прощання обвела Штепу рукою: "Що надумав, то починай, щасливець. Час добрий тобі!" Здивувався Антон Гнатович почутому, бо саме тоді не йшло йому з думки різьбити. Тож рішуче взявся до роботи, захопився...
       І ось 1965 року з-під Штепиного різця з'являються "пробні" образи, "можливо, і не зовсім вдалі, та від душі. Про заготовки доводилося дбати самому, просити в сусідів, а, часом, навіть і цупити по чужих городах. Невдовзі постало погруддя Тараса Шевченка, що згодом потрапило до Чернігівського історичного музею і започаткувало цілий цикл шевченкіани Штепи - понад півтора десятка сюжетів за мотивами творів Великого Кобзаря: ("Портрет Т.Г. Шевченка" (1965, 1973); Л шов кобзар до Києва та й сів спочивати" (1966); "І мене в сім'ї великій...", "Над сином сидячи задрімала" (1967); "А он розпинають вдову за подушне" (1971); "Степан іде на Січ", "Степан та Ярина" (1972); "Ось і дуб той кучерявий" (1973); "Циганка ворожить Катерині", "Останні хвилини життя Катерини" (1974); "Ой не п'ються пива-меди" (1978); "Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко!" (1983) та інші).
       
       Наступним твором була скульптурна композиція з хлоп'ям, який обійняв рідну матір ("Мама і я", 1965). Затим А. Штепа дотримався слова і вирізьбив того клятого німця, що карає українську родину ("Розстріл", 1965). А далі постала галерея українських народних типажів, казкових персонажів, портретів рідні тощо. Швидко набув майстерності:
       "Я не роблю ніяких ескізів. Як подивлюся на деревину, то зразу мені уявляється, що з неї вийде і звідки начать робить скульптуру".
       Так минали роки - у поєднанні щоденних клопотів із стражданнями та радощами творчості. На початку 1980-х років тяжко захворіла дружина. Сім років турботливо доглядав за нею, сам порався по господарству й... різьбив. Та все ж лишився "один, як вовк у лісі". Вирізьбив образ своєї дружини Марусі з дерева на весь зріст та й спорудив його на могилі - "стоїть вона і дивиться у світ".
       З того часу вже повністю віддався захопленню. Творив і вдень, і вночі: "ще не закінчив однієї композиції, а друга вже лізе в голову, третя..." Тисячі вишукано декорованих ложок, виделок, люльок, гребенів та понад дві сотні скульптурних робіт вийшло з-під різця майстра. Розмаїття образів, широту й сміливість його творчої мислі засвідчують назви творів.
       Прийшло згодом до Штепи заслужене визнання, бо помітили його творчість не лише знавці та шанувальники народної творчості, а й окремі функціонери, широка громадськість, не загубився він, як тисячі його майстрів-побратимів, у каламуті радянського соцреалізму. Відтак кращі твори А.Г. Штепи прикрасили поважні збірки музеїв Києва, Чернігова, Канева, Ічні, Батурина, Качанівки, приватних колекцій. Найбільшу колекцію його робіт має Державний музей українського народного мистецтва, збірка скульптури якого стала свого часу своєрідним одкровенням і джерелом натхнення подальшої творчості майстра.
       Прикметним є те, що феномен орнаментально-площинного, фігурного, образно-пластичного різьблення А.Г.Штепи постав на традицінному, народному грунті Чернігівщини. Його земляки-поліщуки віддавна славилися виготовленням дерев'яного посуду, меблів, музичних інструментів, архітектурної оздоби будівель, іконостасів, прикрашених автентичними орнаментами. Спадкоємність культурних традицій рідного краю яскраво виявляється в узагальнених, часом символічних образах творів Штепи, в лаконічності їх форм, порушенні пропорцій людського тіла і масштабу окремих частин скульптурних композицій, в поєднанні їх детальної обробки з ледь наміченими штрихами. У центрі уваги майстра - обличчя та руки, окремі деталі частин композиції (приміром, ретельно виконаний орнамент на возові, ретельно пророблений жіночий стрій, скрупульозно вирізьблена оздоба хати тощо). І хоча творчості А. Штепи притаманні наївно-інтуїтивні, узагальнюючі особливості, однак в ній відчувається прагнення і до реалістичного зображення. Його образи приземисті, монументальні, статичні, це - дійсно люди, що міцно стоять на своїй землі. Маестро працює віртуозно із цільним шматком деревини, без особливих підготувань і ескізів, - його вправна рука впевнено скеровує власноруч виготовлені різці у стихію матеріалу. Тонке відчуття пластики дерева й об'ємно-просторових площин надають його творам особливої неповторності і привабливості. Часом у глядача створюється враження, що виконані вони не з твердого дерева, а з м'якої пластичної глини. Глибокозмістовним образам народних, міфопоетичних, етнографічних, історико-героїчних типажів, епізодів та сцен у формі барельєфів, погрудь, багатоскульптурних композицій притаманні глибокий драматизм і емоційна насиченість, яскраво виражений національний стиль.
       Тогочасна преса і мистецтвознавча література чимало писали про сваричівського "самородка". Час від часу влаштовувалися гуртові (з 1967 року) та персональні виставки (1978, 1983, 1998), видавалися каталоги його творів. Примітно, що дві роботи А.Штепи увійшли до унікального видання початку 1970-х років - книги "Народні перлини", а його ім'я таким чином було поставлено поруч із світочами народного, мистецтва: Катериною Білокур, Надією Білокінь, Параскою Власенко, Іваном Гончаром, Юрком Корпанюком, Марією Примаченко, Олександром Саєнком та іншими. Важливою подією в житті митця став вихід у світ альбома "Антон Штепа" (видавництво "Мистецтво"', 1986) за упорядкуванням і з передмовою М.Я. Куницької. До 85-літнього ювілею А.Г. Штепі присвоєно звання заслуженого художника України, а до 90-ліття - народного художника України. Ічнянською кіностудією "Сівач" про нього відзнято два фільми ("Чародій" (1972) та "Людина і дерево" (1980), режисер Станіслав Маринчик). Його образ увічнено скульптором Оленою Молдаван та художником Петром Ганжею.
       До всіх своїх чеснот А. Штепа - ще й цікавий народний маляр. З початку 1980-х років взявся він за пензля - зобразив олією на фанері вигін свого мальовничого села "Колись були сваричівські млини". Його картини: "Вітряки - майбутнє України", "Млини", "Хата", "Зелені берези", портрети рідних та інші відзначаються наївним стилем письма: на них все романтично, по-дитячому просто й, водночас, переконливо і щиро, живописні сюжети й образи доповнюються лаконічними, дотепними написами та описами на звороті. До того ж він виявився і прекрасним майстром слова - кілька зшитків нарисів про своє життя із колоритними епізодами сільського життя, калейдоскопом людських доль, філософських роздумів про призначення людини, про долю України, є літературно-фольклорними перлинами.
       Та світлі миті життя Штепи завжди перемережані смутком. Самотній у своєму селі, не завжди зрозумілий зануреним у клопоти щоденного виживання односельцям, він кілька разів зазнав розбійницьких нападів. Так, 1995 року після показу телепередачі про Антона Гнатовича, якісь зайди-молодики холоднокровно винесли з хати останні пам'ятні скарби старого: настінні паризькі годинники, власноруч виготовлені музичні інструменти, а його самого ледь не задавили насмерть. Це завдало глибоку душевну травму натурі Штепи, він довго хворів, був морально пригнічений, а згодом - і "радий різьбити, та покалічили бандити здоров'я".
       Тож нині все більше викликає занепокоєння той стан, у якому перебуває цей унікальний чоловік, якого б "на руках носили" заможні і не зовсім, однак, поважаючі себе спільноти світу. Формально, здавалося б, і не зовсім обділений турботою держави і громадськості Антон Штепа, адже має звання, премії, нагороди, дипломи, стипендії. Намагаються допомогти йому поодинокі чутливі душі (то в лікарню прилаштують за свій кошт, то в санаторій, аби хоч якось підтримати здоров'я та прикрасити сірі будні старого). Однак, бракує Штепі і сердечного тепла земляків, душевного спілкування з однодумцями, а найбільший щем серця - за тією правдивою, вимріяною ще дідами-прадідами Україною-ненькою, про яку він завжди говорить зі слізьми на очах: "Налетіли на Вкраїну-матір рідну круки і куниці, та п'ють кров з України, як воду з криниці. Діти мої, діти... Чому ви не робите добро на цім світі?" Все сподівається сивочолий Майстер, що таки постане Україна, мов міфічний Фенікс із попелу, і зійдуть на вільних наших теренах, щедро засіяних добірним зерном багатьох поколінь, рясні врожаї Нового Життя.
       
       Ігор Пошивайло

Версия для печати