Сборник исторических статей о Чернигове

ЧЕРНІГІВСЬКІ ВІЗИНИЧІ
Ще трохи більше століття тому міський транспорт Чернігова складався виключно з візників, які і тягнули на своїх конях увесь вантаж внутрішніх пасажирських сполучень швидкозростаючого губернського центру. Немає сумніву, що цей численний загін працівників сфери обслуговування відігравав у той час дуже важливу роль у повсякденному житті близько 30 тисяч його мешканців, що, у свою чергу, вимагало від них суворої трудової дисципліни та професійної майстерності.
Робота візників була чітко регламентована. Всі вони були об'єднані в одну централізовану організацію на чолі зі старостою, посада якого, як і його двох'помічників, була виборною. Обирали старосту загальним голосуванням усіх членів громади з числа парокінних візників, після чого результати виборів затверджувались у міській управі. Староста отримував не тільки овальний латунний жетон з написом, який свідчив про його високу посаду, а й чималу владу над своїми підлеглими. Саме з цієї причини вибори часто-густо перетворювалися на справжні "баталії", які припинялися тільки після втручання Міської думи.
Слід відзначити, що саме вона і регламентувала всю роботу візників. Згідно з її постановою, право займатися цим промислом отримували тільки ті особи, які не мали фізичних недоліків, що заважали б їм правильно та у повній мірі виконувати свої безпосередні службові обов'язки, тобто глухоти, німоти та сліпоти. Вони повинні були мати гарний досвід управління кіньми і бути старше 17-ти років. Крім промислового документу, візник повинен був мати два спеціальні ярлики, які видавалися виключно міською управою після перевірки належного стану не тільки коней, екіпажу та збруї, а навіть і одягу самого господаря, який, за постановою, складався з темно-синього арм'яка та шапки - взимку хутряної, а влітку - пухової.
Візник повинен був завжди мати ярлики при собі. Один (малий) за вимогою клієнта видавався йому на час поїздки, а другий (великий) кріпився на спині кучера зверху арм'яка. Крім того, номер ярлика наносився фарбою на спинці екіпажу. Без виконання цих вимог виїзд на роботу суворо заборонявся.
Староста та його помічники повинні були мати поіменний список усіх візників із вказівкою місця їхнього проживання та слідкувати за виконанням ними встановлених правил. Наприклад, утримання у чистоті біржі, міста та порядок паркування. Самі ж пункти стоянок встановлювалися управою та поліцією. До речі, за вимогою поліцейських службовців візники повинні були безкоштовно везти хворих, поранених, божевільних чи раптово померлих, а також переслідувати, за рахунок винуватця, тих, хто намагався утікати від стражів порядку.
Існували тоді і правила дорожнього руху, яких необхідно було дотримуватися. Так, наприклад, з пасажирами риссю можна було їхати тільки замощеними вулицями та при гарному стані дороги, а по поганій дорозі, по піску та вночі швидка їзда заборонялася. На поворотах, при виїзді з брами та взагалі, де проїзд тісний, можна було рухатися лише повільним кроком. Цікаво, що дорожній рух уже тоді був правостороннім.
Суворо заборонялося катати по місту сп'янілих, тих, хто співав або іншим чином порушував тишу. Таких візники повинні були відвозити додому, а якщо ті не погоджувалися, звертатися за допомогою до поліції. Цілком зрозуміло, що і самим кучерам не дозволялося управляти екіпажами у нетверезому стані. Не дозволялося курити під час їзди та некоректно поводитися з пасажирами. Речі, залишені клієнтами, необхідно було негайно доставити до поліцейського відділку.
Регламентувалась і кількість пасажирів. Так, за параграфом № 23 "Обов'язкової постанови" в однокінних екіпажах можна було за один раз перевозити не більше двох дорослих осіб та одну дитину, а у двокінних - не більше чотирьох осіб.
Треба зазначити, що і таксу за проїзд на міському транспорті теж встановлювали не самі візники, а Дума. За її постановою, одна година використання парокінного екіпажу коштувала 40 копійок, тоді як однокінна обходилася на 15 копійок дешевше. Добратися від центру міста до Троїцького монастиря можна було, заплативши за це, відповідно, 30 чи 20 копійок. За поїздку до залізничного вокзалу, який знаходився тоді на лівому березі Десни, треба було віддати таку ж суму, але тільки у тому випадку, якщо їхати без багажу. Наявність останнього збільшувало платню удвічі.
На Новий рік, на перший день Великодня та на Різдво Хрестове поїздки на екіпажах коштували вдвічі дорожче. Більше доводилося платити і за нічні прогулянки.
Для того, щоб усі встановлені Думою вимоги виконувалися, поліція суворо слідкувала за роботою міських візників. Але, як це видно з повідомлень чернігівської місцевої преси, дисципліна на міському транспорті і століття тому була не на належному рівні. Так, "Чернігівське слово" від 14.02.1914 року повідомляло своїм читачам, що напередодні, о сьомій годині вечора па площі П'ять кутів візник № 171 був доставлений до поліції за те, що, перебуваючи у нетверезому стані, голосно нецензурно лаявся, а його колега № 119 за занадто швидкий рух та скривдження поліцейського отримав вирок мирового судді - чотири доби арешту. Мали місце й інші подібні випадки.
На цьому фоні символічно виглядає повідомлення про те, що 24 січня 1897 року візники міста Чернігова спорудили ікону святого Феодосія Чудотворця Чернігівського для встановлення її у кафедральному соборі - мабуть, задля пробачення гріхів та образ минулих і майбутніх. Бо який же руський не полюбляє швидкої їзди.
В. РУДЕНОК

Версия для печати