Чернігівський тролейбус

ЇХ ПАМЯТАЄ СВІТ ВРЯТОВАНИЙ

    ПОВІТРЯНИЙ АС
    Є у Бориспільському районі, що на Київщині мальовниче село Рогозів. У ньому 2 жовтня, 1923 року в родині Гудимів народився син. Назвали його Миколою. Підрісши пішов до середньої школи, яку закінчив за рік до початку Великої Вітчизняної війни. Великі обшири слалися перед випускником. Дівчати обирали педагогічну спеціальність. Хлопці йшли служити до лав Червоної Армії. Деякі бажали все своє життя присвятити армії - вступали до військових училищ. Микола Гудим разом зі своїми однокласниками вступив до Краснодарського військового авіаційного училища, яке готувало штурманів. Вступив і - не пошкодував. Уже одна форма пасувала йому. А коли піднявся у просторе блакитне небо, відчув - це його життя, його стихія. Микола Гудимов
    У квітні 1941-го училище перебазувалося під Брянськ. Недільний день 22-го червня для курсантів обіцяв приємний відпочинок. Та раптом небо захмарилося - війна! Розпочалася Велика Вітчизняна. А незабаром повітряну тишу струсили потужні вибухи авіабомб. Відбувся достроковий випуск. Миколі Гудиму було присвоєно звання сержант, і він разом з іншими випускниками отримав призначення у м. Бала шов. Тут уже формувався 621-й авіаполк нічних бомбардувальників. Всю зиму льотчики набували практичних знань - бомбардували на полігонах. Літали вночі під промінням ліхтарів. У червні 1942-го року, коли полк отримав літаки ПО-2, М.Гудим відбув на Південно-Західний фронт, який тоді дислокувався під Харковом. Ворожі позиції бомбили вночі. З ворогом боролися мужньо, сміливо. Та сили противника переважали. З боями довелося відступати. Перебазувалися до с. Нікольське, що за 60 кілометрів від Сталінграда. Кожної ночі доводилося робити по 5-6 вильотів. На борту ПО-2 знаходилося близько 150 кілограмів бомб, водночас брали освітлювальні бомби і по 300-500 патронів для кулеметів. Почасти з польотів літаки поверталися зрешечені у буквальному розумінні слова. Ворог вів обстріли із зенітних кулеметів. Окремі екіпажі розплачувалися найдорожчим - життям.
    Під час Сталінгардської битви. Микола Гудим дістав поранення. А, одужавши, знову просився на фронт, у бій. За успішні бойові вильоти у грудні 1942 року йому було присвоєно звання молодшого лейтенанта і нагороджено орденом Червоного Прапора.
    У лютому 1943-го авіадивізію підпорядкували Південному фронту, забезпечивши наступ військ на Ростов. Довелося бомбувати ворожі позиції - аеродроми, порти, залізничні станції в Таганрозі, Маріуполі, Бердянську.
    ... Літо 1943 року. Грандіозний наступ кількох фронтів. Знаменита Курська битва. Завдяки успішній дії двох фронтів - Південного і Північно-Кавказького вдалося визволити Донбас та Приазов'я від німецько-фашистських загарбників. З кожним ударом радянських військ окупанти втрачали завойовані позиції.
    У квітні 1944 авіадивізія перебазувалася до Криму. Знищували ворога у районі Севастополя, Салун-гори. Нещадному бомбуванню піддавали ворожі кораблі, катери, баржі, різні човни, навіть плоти, на яких фашистські зайди намагалися втекти до Одеси. 10 травня 1944 року Микола Гудим зроби свій останній виліт - війна у Криму закінчилася.
    Потім дивізія перебазувалася до Житомира. Йшли важкі кровопролитні бої. Нарешті дісталися Варшави, брали активну участь в утворенні Сандомирського плацдарму на р. Вісла. У вересні 1944 полк знову повернувся до Житомира. Окремих пілотів з ПО-2 перевчили на літаки-штурмовики ІЛ-10, а штурманів полку направили в розпорядження Київського військового округу.
    Протягом трьох років Микола Гудим на посаді штурмана ланки воював на Південно-Західному, Сталінградському, Південному, 4-у Українському і 1-у Білоруському фронтах у складі 61-го гвардійського Донського авіаполку 2-ї гвардійської Сталінградської авіадивізії нічних бомбардувальників У-2 (ПО-2).
    За цей період М. Гудим здійснив 705 бойових вильотів. Нагороджений двома орденами Червоного прапора, двома - Вітчизняної війни, має два ордени Червоної Зірки, відзначений медалями "За бойові заслуги", "За оборону Сталінграда", "За перемогу над Німеччиною" та багатьма іншими.
    Після закінчення Великої Вітчизняної війни Микола Гудим служив у частинах військово-транспортної авіації. З 1956 року по 1957 р. - у Закавказькому військовому окрузі на посаді штурмана авіаційної ескадрильї (м.Кіровоград), а з 1957 по 1963 рр. в Прибалтійському військовому окрузі (м.Кнаус) на посаді старшого штурмана авіаційного полку на вертольотах МІ-4.
    У 1956 році Микола Гудим закінчив штурманський факультет Військово-Повітряної академій. Отримав вищу штурманську освіту.
    У травні 1963 року за станом здоровя був звільнений у запас. Полковник у відставці Микола Платонович Гудим для свого місцепроживання обрав мальовниче місто над Десною - Чернігів. З червня 1964 по серпень 2000 року працював у Чернігівському мальовничому тролейбусному управлінні на посаді інженера з організації руху тролейбусів.

    Гаврило Георгійович Ніконов
    Гаврило Ніконов народився 25 березня 1923р. у селі Мирсаново Шилкиінського району Читинської області в селянській родині. Чи думав, чи гадав у свої дитячі роки російський хлопчина, що у зрілі літа доведеться жити в Україні, в такому чарівному місті, як Чернігів. Звичайно, ні. Та про все по порядку. Гаврило Ніконов
    Після закінчення неповно-середньої школи вступив на навчання до Читинського фабрично-заводського училища залізничного транспорту. Після його успішного закінчення отримав спеціальність слюсаря-автоматника і направлення на роботу до вагонного депо ст. Шилка Забайкальської залізниці.
    Та мирну працю перервала Велика Вітчизняна війна. І хоч не лунали тут вибухи авіабомб, не прокреслювали небо проміння ліхтарів, не звучала артилерійська канонада, війна була відчутна. Кожного дня юнаки йшли на фронт. Вісімнадцятирічний Гаврило Ніконов, як і тисячі, мільйони юнаків і дівчат добровольцем записався до лав Червоної Армії.
    Згодом служив у 24-й повітрянодесантній бригаді, яка формувалася під Москвою в районів Внуково.
    17 липня 1942 року розпочалася знаменита Сталінградська битва. За наказом головного командування 24-а повітрянодесантна бригада була направлена на Сталінградський фронт у складі 41-ї гвардійської дивізії 1-ї гвардійської армії. 10 серпня 1942 року північніше Сталінграда на Клітському напрямку бригада вступила у бій з німецько-фашистськими загарбниками. У цій наступальній операції Гаврило Ніконов був тяжко поранений і направлений до евакогоспіталю №25-25 м. Саратов. Після лікування отримав призначення у 8-у гвардійську стрілецьку дивізію, з якою брав участь у боях 2-го Українського фронту, Панічно-Західного і1-го Білоруського фронтів. Був тричі поранений. Мав звання сержанта, командував стрілецьким відділенням.
    Восени 1943 року за наказом командування 1-го Білорусько Гаврило Ніконов був направлений на навчання до Урюпинського військового піхотного училища в місто Молотов (Уральський військовий округ ). Після закінчення навчання у званні молодшого лейтенанта служив в Уральському військовому окрузі м. Кунгур. У1946 році Гаврило Ніконов був звільнений у запас.
    До своєї залізничної професії не повернувся. Мав Гаврило Георгійович ще один хист - умів малювати. У1949 році закінчив університет культури І починає працювати художником - оформлювачем при Палаці культури Читинського вагоноремонтного заводу.
    І ось, нарешті, у 1951 році переїхав в Україну. Працював на Прилуцькому заводі протипожежного обладнання.
    31975 року живе в Чернігові. Останні роки перед виходом на заслужений відпочинок працював художником-оформлювачем в Чернігівському тролейбусному управлінні.
    За участь у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками у роки Великої Вітчизняної війни нагороджений орденами і медалями: орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Богдана Хмельницького ІІІ-го ступеня, медалями "За відвагу", "За оборону Сталінграда", "За перемогу над Німеччиною", "Захисник Вітчизни''"Ветеран праці".
    Нині Гаврило Георгійович Ніконов - член ради ветеранів війни 1-ї гвардійської армії. Виконує громадську роботу.

    Катерина Жигун
    Катерина Жигун народилася 4 липня 1926 року в Носівці на Чернігівщині. Закінчила сім класів. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, дівчині виповнилось 15 років. Найкращий цвіт нації - молодих хлопців і дівчат - непрохані зайди почали забирати до фашистської Німеччини. Катя не мала наміру їхати на рабську працю і гнути спину на бауера. Разом з подругами Катерина Жигун пішла до партизанського загону, який дислокувався у носівських лісах. Катерина Жигун з внуками     Коли у вересні 1943 року радянські війська підійшли до Чернігова, вона брала участь у наведенні переправи через Десну - носила колоди, будувала міст. Після визволення Чернігова Катерина Жигун потрапила до 336-ї дивізії 1130-го полку 1-го Українського фронту. Брала участь у наступальній операції за визволення столиці Радянської України - міста Киїів.
    У 1945 році дійшла до Берліна. Було на той час Катерині Жигун всього 19 років. Тут же отримала дві медалі - "За бойові заслуги" і "За перемогу над Німеччиною".
    Після Перемоги Катерина Жигун повернулася додому. Згодом переїхала до Чернігова. Деякий час працювала в органах внутрішніх справ, потім 15 років свого життя віддала роботі на цегельному заводі, два роки трудилася в госпіталі, а з 1965 року - кондуктором в ЧТУ, звідки й пішла на пенсію.
    Має відзнаки ударника праці і почесного донора.

    Борис Федорина
    Борис Федорина - корінний чернігівець. Народився 15 квітня 1928 року. Війну відчув у тринадцятирічному віці. З біллю дивився на рідне місто, дощенту розбите німецько-фашистськими варварами. Згодом брав участь У його відбудові. У1946 році закінчив 7 класів школи №1. Через два роки його покликала нелегка армійська служба. З жовтня 1948 по жовтень 1949 рр. був курсантом 1-го зенітного прожекторного полку. Після закінчення навчання Борису Федорині було присвоєно звання молодшого сержанта. 1950 року проходив службу у складі Групи радянських військ ППО в м. Шанхай (Китай), виконував бойове завдання. Нагороджений орденом "За оборону Шанхая" та медаллю Жукова. Борис Федорина
    Армійську службу закінчив у жовтні 1951 року. З 1952 по 1965 рр. працював водієм. У 1965 р. закінчив курси водіїв тролейбусів і розпочав працювати у Чернігівському тролейбусному управлінні на посаді водія 3-го класу. За час роботи Б.М. Федорині присвоєно кваліфікацію водія тролейбуса 1-го класу. Борис Миколайович 27 років водив тролейбус чернігівськими вулицями, потім сім років працював слюсарем-інструментальником.
    Він удостоєний звання "Кращий водій ЧТУ 1987 року", відзначений знаками "Ударник 10 п'ятирічки", "Переможець соцзмагання 1980р.", багато разів нагороджувався Почесними грамотами і грошовими преміями.
    За час роботи водієм не створив жодної аварійної ситуації.
    Одружений, двоє дітей - син і дочка, четверо внуків.

    Микола Ющенко
    До війни Микола Ющенко встиг закінчити сім класів Волосківської школи, що на Менщині. Надалі навчатися можливості не було - німецько-фашистські загарбники окупували село. Надивився юнак на чужинські порядки - серце кров'ю обливалося. А наприкінці окупаційного періоду з ним тралився випадок, який ледь не коштував юнакові життя. Якось Микола Ющенко підводою їхав через село Величківка. Раптом попереду його погляд вихопив гурт німців. Від несподіванки аж голову а плечі увібрав - "Це ж треба!" - подумав юнак і нокнув на гнідих.
    - Ком, ком! - тонкий худорлявий німець павукуватим пальцем наказав юнакові під'їхати.
    Микола наблизився. Поряд лежали якісь ящики, біля них вовтоузилися мадьяри. Все той же німець, який його локликав, продовжував джаркотіти на незрозумілій мові
    - Не розумію, - хлопчина безпорадно розвів руками.
    - А, не понімайт! - злісно вигукнув фашист. - Сечас паймеш! - гостра, мов кинджал, нагайка вперіщила по спині.
    Мадьяри почали вантажити на підводу якісь ящики. Як пізнішк виявилось, це були патрони. Наказали їхати у напрямку Корюківки. На підводу сів супровідник - молодий солдат-мадьяр.
    Через кілька годин Микола Ющенко підїхав до Корюківки. Раптом неподалік зблиснуло озерце. Микола почав говори мадяру, мовляв, кінь стомився, потрібно його напоїти. Мадьяр зрозумів прохання і охоче погодився. Юнак так і зробив - розпріг коня, взяв під уздечку і повів до озерця. Але раптом скочив на гнідого, вдарив ногами по схудлих боках. Схоже кінь тільки цього й чекав. Він одразу зрозумів наказ свого господаря і пустився алюром.
    Позаду пролунали постріли. Миколка пригнув голову до спини свого рятівника і помчав чимдуж далі. Уже під Низківкою озирнувся. З боку Корюшки долинали постріли, з над самим містом палала заграва.
    З часом радянські війська визволили рідний край. Миколу Ющенка мобілізували до лав Радянської Армії. У Чернігові стояв 215 запасний полк. До нього й потрапив Микола. Два дні разом з новобранцями опановував нелегку армійську науку, потім полк взяв напрямок до Білорусії.
    У Бобруйську Миколу Ющенка було тяжко поранено. Ворожа куля, влучивши в обличчя, наскрізь прошила шию, переламала нижню щелепу. Не один місяць довелося провалятися у військових госпіталях,
    ... З 12 грудня 1969 по 3 червня 1995 рр. Микола Іванович Ющенко працював у тролейбусному управлінні. Був і слюсарем, і столяром. І завжди про нього мовили тепле слово. Зараз він перебуває на заслуженому відпочинку.

    Петро Миколайович Бровар
    Петро Миколайович Бровар тривалий час служив в авіації. У роки війни був авіатехніком. Брав участь у визволенні України, Білорусії. Удостоєний 18-ти нагород. Серед них орден "Червоної Зїрки", медалі "За бойові заслуги".
    Демобілізувався з армії на початку шістедесятих. З 15-го лютого 1977 по 31 грудня 1986 рр. працював заступником начальника тролейбусного управління.

    Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Любов Хатульова встигла закінчити шість класів ікурси продавців. З часом німецько-фашистські війська окупували її рідний Чернігів. Почалися масові арешти, тисячі юнаків і дівчат погнали на каторжну працю до фашистської Німеччини. Не оминула і дівчину ця доля. У товарняк їх набили, як тюльки до бочки. Про життя в Німеччині і зараз важко згадувати. Коли доблесні радянські війська визволили полонянку неволі. Любов Хатульова влилася до складу з Білоруського фронту.
    Додому добиралася за досить цікавих обставин. У складі групи - близько ста чоловік (солдатів та командирів) їй довелося гнати худобу, яку німці захопили в Радянському Союзі і не встигли пустити на ковбаси. Шлях від Кенінсберга до Бобруйська - неблизький. Було десь 300 корів, 100 коней і навіть... три кози. До того ж у лісах шастали фашистські недобитки. Не один раз доводилося нашим охоронцям вступати у двобій, але кожного разу вони виходили переможцями. Коли худобу пригнали в Бобруйський район і здали на колгоспні ферми, повернулася додому.
    Деякий час працювала продавцем у магазині, на заводі по виготовленню шкір. З 15 липня 1971 по 30 травня 1983 рр. працювала в тролейбусному управлінні на посаді молодшого продавця проїзних документів
    Ветеран Великої Вітчизняної війни Олексій Степанович Стариков завідував базою відпочинку тролейбусного управління
    Ніна Григорівна Лапоша водила тролейбус, працювала прибиральницею.
    Василь Степанович Шукалов п'ятнадцять років працював у тролейбусному управлінні - продавав проїзні документи.

Версия для печати