Жінки Чернігівської "Громади"

Розділ 4

Внесок Марії Миколаївни Грінченко-Загірньої у культурно-освітній рух на Чернігівщині

"Щось роблено і якось так приємно почувати, що в громадському вулику і нашого меду є крапля".
    Марія Загірня

     Письменниця Марія Миколаївна Грінченко, відома під псевдонімом Загірня, зробила неоціненний внесок у справу збереження й відродження української мови, духовної культури українського народу: "Здалека ти прийшла до нас, з чужої, навіть чужонаціональної родини - але хто знав про це? Ти так міцно зв`язала себе з українством, що ні тебе вилучити з його, ні його уявити без тебе - неможливо", - так відгукнувся С. Єфремов про діяльність Загірньої, про її життя, цілком присвячене Україні, чоловікові, дітям. Вона зуміла поєднати у собі триєдинство справжньої жінки: дружина, мати, особистість.

    Народилася Марія Миколаївна 1 червня 1863 року в російській родині Гладиліних, у місті Богодухові на Харківщині. Навчалася в земській прогімназії і, закінчивши її, стала працювати вчителькою в Богодухівському повіті. У 1883 р. Марія Миколаївна приїздить до міста Змієва на літні педагогічні курси, де й познайомилася з сільським учителем Борисом Грінченком. Ця зустріч вирішила долю всього її життя. Запальний народолюбець, що вже тоді мав авторитет серед товаришів-учителів, так вплинув на молоду дівчину, що вона відчула свій обов'язок перед краєм, вивчила українську мову, у своїй учительській роботі стала на український ґрунт.

    У 1884 році Борис Грінченко та Марія Гладиліна побралися. Одруження перенесло Марію Миколаївну в інший духовний світ. Ідучи за чоловіком, вона починає писати вірші, які невдовзі з`являються на сторінках галицьких часописів. Так незабаром "народилася" українська письменниця Маруся Чайченко, яка видала у Львові переклад оповідання Л.Толстого "Чим люди живі?"(1884 р.). З того ж часу Марія Миколаївна стала помічницею і співробітницею в усіх літературних, громадських, видавничих та наукових справах свого чоловіка. Софія Русова, яка познайомилася із Марією Грінченко під час перебування у Чернігові, тепло відзивалася про неї, навіть захоплювалася її спокійною і скромною вдачею: "Мабуть, із усіх значних українських жінок не було такої скромної, як Марія Миколаївна Грінченкова. Просто убрана, спокійної вдачі, мовчазна, але завжди уважлива, вона все навкруги спостерігала своїми великими розумними очима. Кохала свого чоловіка Бориса Грінченка, з якоюсь набожною відданістю, з одним бажанням допомогти йому у великій (як вона називала) громадській роботі, перебрати на себе всю чорну роботу, а самій не виказувати себе нічим, крім честі бути дружиною Грінченка". Разом з чоловіком М.Загірня невтомно працює над перекладами, виданням і популяризацією української літератури, етнографічними записами, словниками. Подружжя Грінченків об'єднували спільні інтереси в освіті, культурі, в любові до літератури, рідного слова.

    У 1887 р. сім'я Грінченків переїхала в село Олексіївку на Катеринославщині (тепер Луганщина). Без перебільшення можна сказати, що час перебування тут чи не найщасливіший і найплідніший у їхньому житті. Нарешті сім'я Грінченків мала більш-менш задовільні умови для своєї педагогічної та творчої роботи. Педагогічні обов`язки були поділені: з більш здібними дітьми займався Борис Дмитрович, слабшими та новачками опікувалася Марія Миколаївна. Багато сил віддавала вона і освіті дорослого населення. Для селян нею було організовано систематичні колективні читання українських книжок.

    Вечорами у будинку в якому жили Марія та Борис Грінченки, збирались односельці на пораду чи розмову, читалися твори українських письменників. Подружжя Грінченків цілком переробили свою школу, викладаючи в ній на українській мові, а часто й з українських книг (друкованих і рукописних), а потім узялися й за освіту дорослих, роздаючи книги зі своєї великої бібліотеки, організовуючи прилюдні читання, допомагаючи вказівками й порадами у різних сферах сільського життя. Тут розкрився чи не найголовніший талант Марії Грінченко - створювати науково-популярні оповіді, розраховані на малоосвіченого читача з народу.

     У цей час діє Валуєвський циркуляр (1863 р.) із забороною українського слова. Але Борису Грінченку вдалося відновити зв`язки із львівською "Просвітою". Плідність цієї творчої співдружності обумовила те, що Марія Миколаївна стає для львівських просвітян одним із найактивніших авторів із Наддніпрянщини. Вони видають цілу низку її оригінальних праць та творчих переробок-перекладів, серед яких, зокрема, брошури "Юрко Стефенсон: Оповідання про те, як вигадано залізницю" (1892), "Сократ - грецький учитель" (1898) "Абрагам Лінкольн: Оповідання про його життя" (1901) та ін. Усі ці книжки були повчального характеру і розраховані на малоосвічених людей. Підписано їх було псевдонімом Марія Загірня.

    Співпрацю письменниці зі львовською "Просвітою" високо оцінив С. Шах (відомий дослідник історії львівської "Просвіти"): "Оця співпраця наддніпрянських письменників у ділянці народної освіти та виховання причинялася до духовного зближення обох частин українського народу, створювала грунт ... до вироблення одної літературної мови. Наддніпрянські письменники... пересадили сюди той образ народної книжки, невеликої, чепурної, з великим чітким друком і кольоровою обкладинкою, в якій зміст був поданий у формі чи оповідання, чи розмов тощо. Перша книжка наддніпрянського автора, надрукована у львіській "Просвіті" 1879 року, була "Історія Руси" І. Нечуя-Левицького - перша взагалі популярна історія України українською мовою... Та найбільше дав для львівської "Просвіти" Борис Грінченко зі своєю дружиною Марією Загірною".

     В Олексіївці письменниця знайшла у щоденній праці впевненість і мету. Вона пише науково-популярні книжки: "В шахтах", "Страшний ворог", "Мудрий вчитель", "Орлеанська дівчина Жанна д'Арк", "Добра порада", "У сніговому краї", "Давня пригода" тощо, ці праці були схвально зустрінуті її однодумцями, людьми, які вболівали за українську справу: "Завзяття і працездатність обох їх була дивнаособливо невтомно працювала Марія Миколаївна. В неї виявився чималий талант - писати приступні для зовсім не підготованого читача речі: з-під її пера вийшли найкращі видання для селян ..." . М. Грінченко займається також і перекладом українською мовою творів відомих авторів: А.Чехова, Метерлінка, Зудермана, Ібсена та інших. Як згадує Д. Лукіянович, під час його відвідин родини Грінченків Марія Миколаївна "коротко, але переконливо говорила про потребу для народу популяризації знань і перекладів з іншомовних літератур... У Загірньої в обличчі було більше чоловічих рис, ніж у Грінченка. Енергією, робучістю, знаннями, популярністю вона не поступилася Грінченкові. Я вперше пізнав таку бойову жінку...".

     Крім того, разом з Б.Грінченком вони збирають фольклорні матеріали.

    А що ж сама Марія Миколаївна думала про свою письменницьку діяльність? Для неї справжнім авторитетом залишався коханий чоловік - Б. Грінченко, його слово, його праця важили найбільше: "Чи щаслива я своєю писаниною? Слухайте, брате! Вчиття своє я скінчила одинадцяти років, а потім торгувала в крамниці, шила, робила дома що було треба і читала книжки... Але ж я була зовсім сама. Ділитися думками було ні з ким - завсігди доводилося про їх мовчати....

     І отак я собі жила в розумовій самотині, і не маючи змоги розмовляти, я не навчилася думати, а не вміючи думати, звісно, не могла навчитися і думки висловлювати. Я таки зовсім не вмію думати, а вмію тільки почувати. Потім на короткий час я стріла 2-3 людей таких, що іноді живіше слово можна було від них почути, з деякою літературою трошечки можна було познайомитися. Кілька років я думала, куди й до чого себе приткнути: і робити щось корисне хотілося, і заробітку було треба. Врешті зважилася бути учителькою, бо так собі думала, що народ без освіти ніколи нічого не досягне. І я була щирою вчителькою: з ранку до ночі вчила школярів і обрусяла їх, бо вважала, що російська мова несе їм культуру. Іноді так було втомлюся, що їсти не відпочивши не можу, але радію, бо це ж я для просвіти народної працюю. Була в мене вчителька знайома, і так було ми з нею бідкаємося, що так багато праці йде на те, щоб подужувати мову московську. Ми подужували її, звісно, за пособою вкраїнської мови, але вважали, що конче потрібно школярів її добре навчити, бо ми бачили, що школа освіти не дає, а дає тільки вміння читати; освічуватися ж потім наші школярі мусять із книжок. А книжки всі московські. От ми й обрусяли в ім'я просвіти, а про наслідки націоналізації ми, звісно, й не думали.

    А потім я стріла "вчителя з гарними очима"...

    Мій учитель працює для рідного краю. Я... по щирості не можу сказати, чи для рідного краю, чи для тих очей, що глибоко зоріли й зоріють мені в душу. Роблю, що можу...

    Я рада працювати для вкраїнської справи, бо ця праця єднає мене з дорогою мені людиною, і ще тим, що, може, нею я хоч трохи платю за той хліб, що їм. Коли хочете, то це щастя. Але ж того щастя, яке почуває людина, сказавши своє нове слово, я, Іване, ніколи не мала й не матиму: я не вмію думати і не вмію говорити." Життя заради чоловіка, заради його інтересів, його думки - її думки. Та чи дійсно такою вже безвольною була ця жінка? Не вміючи думати самостійно навряд чи змогла б вона виконати той обсяг роботи, який зробили, написати те, що написала, завоювати авторитет і повагу (про які свідчать і відгуки, і багаточисельна переписка) визначних людей того часу.

    У 1893 р. М.Загірня разом з чоловіком і донькою виїжджають до Чернігова, де і продовжують працювати на ниві української культури й освіти. У музеї українських старожитностей вони склали "Каталог музею українських древностей", врятували для нащадків місцевий музей Тараса Шевченка, який зовсім був занепав. Увесь час ішов на облаштування музею, сім'я знала тільки роботу, додому поверталися опівночі. І так півтора місяці напруженої праці без відпочинку .

    У місті вже існувала згуртована група ідейних українців, які збиралися періодично на збори, але досить конспіративно. У "Громаді" Грінченко був "запальним" поетом, лідером, І. Шраг вважав його ґрунтовним керівником. Багато доводилося вислуховувати нарікань громадівцям від поета за те, що мляво розгортається українська справа, що земці її не підтримують. То був час, коли боротьба велася легальними методами: написанням меморандумів, прохань до міністерства освіти щодо викладання українською мовою в школі, і обоє Грінченків брали жваву участь у цих земських заходах. Заснування земської книгарні для вчителів, упорядкування Шевченківського музею - все це лежало на плечах Бориса Грінченка, а головним чином - його дружини; так само й основний її тогочасний клопіт - видання дешевих українських книжок.

    Як бачимо, Марія Грінченко активно взялася до роботи на новому місці, всіляко допомогаючи чоловікові, вона береться і за роботу, яку планував, але на яку не мав часу сам Грінченко. Кожен день приносив нові турботи, праці вистачало: "Коли було зайдеш до них у їхню вбогу кімнатку на Чернігівському шосе, вони все за працею: пишуть, виправляють рукописи на вимогу цензури або радісно корегують дозволені до друку сторінки."

    Чимало інформації про роботу М. Грінченко на культурно-громадській ниві можна дізнатися з її кореспонденції, адресованій друзям-однодумцям. У листах письменниця не приховує труднощів і суперечностей у громадській та літературній праці. З листів постають важливі факти видавничої діяльності Грінченків. Важко йшли справи з виданням українських книжок, багато з них заборонялися цензурою, та все ж, починаючи з 1894, і кінчаючи 1898, видано книжок - 132098 примірників, продано - 52842.

Версия для печати