Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст.

Розділ IV

СТАНОВИЩЕ НАРОДНИХ МАС

    Від імпортних товарів індукта поступала в слідуючих розмірах. З грецьких товарів: від одного кумача червоного - 2 коп., від одного киндяка - 1 коп., від кипи червоної бумаги - 1 руб. 60 коп.,. від кипи поясів гумелецьких - 1 руб.60 коп., від десятка поясів верблюжих - 6 коп., від бунта саф'яну - 10 коп. З російських товарів: від тисячі білок - 60 коп., від бунта лисиць -50 коп., від сорока горностаїв - 10 коп., від бунта корсаків -14 коп., від сорока норок - 16 коп., від пари "душекъ лисьихъ" - 2 коп., від косяка лудану - 16 коп., від тюка китайки - 16 коп., від тисячі аршин "краменины" - 80 коп., від канця московського полотна - 2 коп. З польських товарів: від чвертки тонкого сукна - 80 коп., від штуки каруну - 30 коп., від штуки локтевого сукна -24 коп., від штуки бенклевого сукна - 12 коп., від штуки штомеду - 30 коп., від штуки гарусу - 12 коп., від каменя міді - 14 коп., від одного рубка - 2 коп., від мажі солі - 20 коп.
    Великі прибутки Військовий Скарб одержував від продажу мешканцям Стародуба пеньки. Дізнавшись про те, що багато міщан міста, які "гандлювали" даним товаром, уникали індуктного збору, гетьман 1 листопада 1720 р. розпорядився, щоб віднині ніхто не відмовлявся "одъ каждого воза пенки за рубежъ вивозячойся по золотому" вистачати.
    Збором індукти займались спеціально призначені для цієї місії люди - фактори, які часто мали при собі слуг. Гетьманат наділяв їх широкими повноваженнями. Індукту вони мали збирати не лигає з торговців, а й з тих, хто "жаднихь не одправуетъ гендліов гилко менянемь грошей бавится яко всюди тое теперь звикли чинити". Людей, які ухилялись від податкового збору, фактори мали право заарештовувати й не випускали з-під арешту доти, поки ті не розрахуються. Старшина повинна була слідкувати, щоб "факторами или однимь ординованимь слугамь жадной въ отбираню належитости до скарбу воискового нечинено трудности"".
    Траплялось, що самі фактори зловживали своїм становищем, перебільшували свої повноваження. Індукту вимагали від привезених до міст із сіл і хуторів коней, волів, яловиць, баранів, качок, гусей, а також цибулі, капусти, часнику й інших "харчевих речей", які не підлягали оподаткуванню. Універсалом від 21 грудня 1703 р. Іван Мазепа забороняв їм займатись самовільством.
    За виробництво горілки з "посполитих обывателей городовыхъ и селскихь" збиралась показанщина, яка йшла на користь Військового Скарбу. При гетьмані Многогрішному її розмір становив 80 коп. за рік, а при Самойловичі - 1 руб. 40 коп. Населення Чернігівського полку за часів Дем'яна Многогрішного давало щорічно 8 гривень від кожного казана. Самойлович визначив суму показанщини один рубель, а згодом - 4 руб. з казана.
    Полковник Василь Борковський при гетьмануванні Самойловича встановлював особисто показанщину в розмірі по півкопи на рік, що поширювалась на виноробів, які працювали у винницях господарів по найму, а також з казанів козацьких і "мужицкихь". Йшла дана показанщина на потреби Чернігівського полку.
    Після В.Борковського чернігівські полковники встановлювали "другую новую дачу" з "медовенъ шинковныхь" і "солодовень", яка разом "з винницкою показанщиною до скарбу полкового" надходила.
    У Ніжині за виробництво пива з козака бралось по 4 деньги, а з "мужика" - по 1 золотому.
    У м. Погарі встановлювався розмір збору: "с вари пива и то сварить полтреть мерки по две гривни с мелници с той же вари по две османки солоду, а хто сварить менш или болши, противь тогожь по розчету, с меду с ведра по четири денги да с тихъ же людей хто варить пива и меди и чужоземское пите держить и з солодовень и с Поварень Пивнихь на годъ по полтине імать".
    З часів гетьманування Богдана Хмельницького в Україні мало місце запровадження відкупної системи, яка судила немалі прибутки. В багатьох містах вони "явилися ... знатиме по несколько тысечеи золотыхъ".
    На Чернігівщині у 1667 р. (в інших джерелах 1666 р.) "заранду на годь" постачали: Ніжин - 400 руб., Чернігів - 200 руб., Стародуб - 150 руб., Козелець, Остер, Почеп і Погар - по 100 руб. Доречно зазначити, що з Києва бралось 800 руб., а з Переяслава - 500 руб. Надходили ці суми в "казну великого государя". Використовували їх як "на заплаченіе войску охотницкому коннымь і пехотнымь полкамь, такь і на удоволствованіе іныхь войсковыхь обыкновенныхь росходовь", а також для будівництва міст, церковних потреб.
    Гетьман Самойлович у 1678 р. "для платы войску охотному аренды на горелки уставилъ". У Почепі, наприклад, горілчана аренда становила 1884 руб. 74 коп. В Чернігівському полку при Самойловичу, крім горілчаної, існувала оренда на тютюн, дьоготь і "неводно было никому горелки, дегтю, и табаку по домамъ, и по шинкамь, продавати, а продавали одни толко Арендары, которы тую аренду у гетмана брали на откупъ". Сума ж цієї оренди, на жаль, невідома.
    У містечку Седневі віддавалась на відкуп за 20-30 коп. в рік торгівля привезеною рибою, сіллю, олією.
    Народні маси були вкрай незадоволені орендою. На думку деяких вчених-істориків, після Самойловича орендна система збору коштів на Лівобережжі припинила своє існування. Виявлені ж нами джерела запевнюють, що на Чернігівщині оренда на горілку, дьоготь і тютюн зберігалась і в подальшому. І при Мазепі Чернігів з повітами давав щороку 700 руб. (по 200 руб. з тієї суми надходило до Чернігівської ратуші й на потреби полку), Березне й Мена з повітами - по 500 руб., Седнів - 300 руб. Залишилось невідомим, яку суму давала Сосниця з повітом.
    В 1693 р., правда, на "воскресенскомь съезде" всієї старшини при гетьмані розглядалось питання відносно подальшої долі оренд: "есть ли оные держати іли оставити і найти іний способь для збиранія денеъь". Єдиної позиції щодо цього даний з'їзд не виробив. Більшість його членів наполягали, щоб "аренды были отставлены, яко речь воиску и посполству ненавистная". Однак гетьман у донесенні цареві переконливо обґрунтовував доцільність і необхідність оренд.
    За Мазепиного гетьманування встановлено "вновь дачу табачную" в Стольненській, Менській, Сосницькій і Киселівській сотнях. Збиралась вона з посполитих в залежності від розміру городу, засадженого тютюном, по 1-3 гривні. Козацькі городи не оподатковувались.
    Після деякої перерви Малоросійська колегія відновила "небувалую издавна тютюнную отъ левадъ тютюннихъ" десятину.
    Орендна система мала місце у Польщі. В Росії вона була відома до 1681 р. З відновленням її в 1755 р. відкупи на горілку поширювались по всій території імперії.
    На Україні з приходом гетьмана Скоропадського замість оренди до Скарбу Військового надходить покуховне в розмірі від вишинкуваної куфи горілки по 2 руб. й поносаткове від носатки - по 1 золотому. Причому податок брався лише з тих людей, які не мали своїх винниць і казанів, а займалися шинкуванням купленої горілки. Для рядових козаків і посполитих, що курили горілку "на свои казаны", для вільного її продажу було встановлено податок, розмір якого становив чотири золотих від казана. В трьох сотнях Чернігівського полку покуховне "брано окладомь": в Березинській - 300 руб. у рік, у Волинській - по 40 руб., у Понорницькій - по 27 руб. 50 коп.
    Для потреб гетьманського двору збиралась стація. її брали хлібом, худобою й іншими " естными припасы". На Чернігівщині стацію при Самойловичу давали мешканці Березного, Мени, Соснині, збирано її з посполитих "градскихъ и селскихъ обивателі 19 лей"
    Із вступом на гетьманський престол Івана Мазепи розпочався новий етап у запровадженні даного виду оподаткування. Він "взымаль" стацію грошима: з Березного й Мени - по 100 руб. щорічно, з Стольного - по 20 руб., з Сосниці - 15 руб., з Синявки - 7 руб.
    У другій половині XVII ст. з населення Чернігівщини збиралась скапщина. У Ніжині, наприклад, з бровара "скапщину од мещанина за варъ пива золотый грошей и осмачку солоду, а от козака пол осма осмака (?) грошей и четверикъ солоду ... одбирали".
    Збиралось також куничне.
    У місцевостях регіону, "где есть по сотнямь в лесахь заводи дегтевые", до Військового Скарбу збиралось дьогтьове в розмірі по півтора рубля від коня (при Самойловичу). У Чернігівському полку від двох до чотирьох відер дьогтю надходило для потреб військової артилерії. Здійснювались там і побори на порох.
    Нелегко доводилось мешканцям тих міст і містечок, у яких перебували на постої війська. Згідно з рішенням гетьманату у другій половині XVII ст. тягар по утриманню "охотницкого товариства" покладався на плечі міщан і селян (монастирських також). В універсалі Мазепи від 1 січня 1698 р., адресованому Чернігівському, Ніжинському й Стародубському полковникам, зазначалось, що на утримання "компанейца комонного по двадцеть пятьна пехотинця по двадцеть члвка господаровь отведено".
    Дуже обтяжені були жителі Мрина, з яких збирали стацію "в прокормленю охотницкого компанейского комонного товариства". Щоб якоюсь мірою полегшити становище мринчан, Іван Мазепа травня 1697 р. дав вказівку залишити в містечку лише 7 компанійців, а решту розквартирувати в інших населених пунктах: трьох у Ніжині, шістьох у Вертіївці і одного в селі Дурнях.
    Часто військові люди, які проїздили через Ніжин, доправлялись у місцевих жителів чобіт, шапок, шкарпеток, рукавиць і т.п.
    Мазепа 12 листопада 1696 р. заборонив "без выразного нашого листа" брати не лише перераховані речі, а навіть хліб і сіль.
    1 грудня 1668 р. чернігівський полковник Дем'ян Ігнатович прислав у Мену челядь свою "на лежу", а також "Полякові изъ Заднепрскихь городовь" і вони "емлють на неделю денегь по дватцати по осми рублеві, и того на месяцъ по сту по двенатцати рублевъ, да конского корму по тритцати по шести осмачокь овса, на месяць по сту по сорока по четыре осмачки, а сена ... емлють без счету".

Версия для печати