Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст.

Розділ IV

СТАНОВИЩЕ НАРОДНИХ МАС

    Хоч Визвольна війна й покращувала до певної міри становище народних мас, проте панівні позиції й надалі продовжував займати феодальний спосіб виробництва з притаманними йому процесами і властивостями. Експлуатація трудового народу не припинилась. З року в рік вона посилювалась, збільшуючи оберти й набираючи нових сил.
    У другій половиш XVII ст. одним із привілейованих спанів тогочасного суспільства було духовенство. Визвольна війна ще більше зміцнювала його панівне становище, яке проявлялось насамперед через експлуатацію народних мас. У багато численних монастирських маєтностях виробниками матеріальних благ виступали селяни. В умовах феодалізму їх позаекономічний примус здійснювався у формі земельної ренти - натуральної, відробіткової, грошової, - завдяки якій додаткова праця підданих або вироблений ними додатковий продукт присвоювалися володарями землі.
    У монастирських маєтностях регіону відновлювалось послушенство. У 1670-х роках І.Самойлович дозволяв ігуменові Ширкевичу брати з радичівської пущі, що в верхів'ях Десни, "на монастирскіе потреби" стільки дров, скільки "будеть потреба". Заготовити й вивезти їх мали піддані Максаківського монастиря. Підданих змушували "кому що треба до монастира ... его Ігуменского господарства упорати". І вони косили сіно, жали хліб.
    11 липня 1669 р. (іншого разу копія досліджуваного джерела датована 1664 роком) Дем'ян Ігнатович підтримав задум ігумена Єремії Ширкевича обнести Максаківський монастир "докола валомь и парканом обваровати, и фортецу ... учинити". Цю складну роботу, звичайно ж, мали виконувати монастирські піддані. Гетьман, звертаючись до начальства Ніжинського й Чернігівського полків, наказував, аби "в обворованю монастирскомъ найменшою неажился быти перешкодою ... селяне аби не били противними приказуемь".
    Згідно з універсалами Ігнатовича (березень 1660 р.) і Якова Лизогуба (1688 р.) селян Величківки, Киселівки, Хвесківки, Кукович і Домишлина зобов'язували, "якь чась и потреба укаже", гатити Величківську греблю, на якій ігуменії Макошинського Покровського монастиря Анастасії Бобурчанській "надалося млинь".
    Віддавати послушенство й повинності на користь Ніжинського монастиря мали мешканці с.Талалаївки (Ніжинський полк). В разі непослуху й відмови Мазепа в грудні 1687 р. обіцяв накласти "болшый тяжарь яко на покаране".
    Підданих Киселівського монастиря генеральний суддя Петро Забіла у липні 1665 р. змушував "десятину сего рочную хто поле засеваль на монастирь звикле ведлугь реестровь давнихь" віддавати.
    У Стародубському полку селяни села Спаського, яке входило до володінь Новгород-Сіверського монастиря, на основі укладеної з архімандритом у 1670 р. угоди за користування монастирськими землями зобов'язувались "десятину его милости звичайную давати, безь жадныхь споров и вимовок даруючи".
    Мешканців сіл Івот і Шатрище (Стародубський полк) полковник М.Миклашевський притягав у 1700 р. до натуральної й також грошової ренти на користь Чернігівського кафедрального монастиря: "Яко всюди при арендах ... от кадки горилки на якую учту за позволене дают чвертку овса, так ви конечне хто перегнал и якую каду горилки, дайте овса на четвертку и дегтевое з двору по шагу".
    Становище підданих монастирських сіл ускладнювалось тим, Що часто їх намагалась використати у своїх цілях та інтересах козацька старшина. Зокрема, у маєтностях монастирів "брали стаццію" й десятину, притягали до всіляких "городовихь ... работизнъ".
    У Чернігівському полку старшина примушувала належних монастирям селян працювати в своїх господарствах. "Много кривдь селамь до монастиру належачимь [Максаківському. - П.П.]" чинив шаповалівський сотник.
    Мешканці с.Хвесківки й м.Сосниці, що належали Макошинському монастирю, сосницькою, менською й макошинською старшиною "до повинностей всякихь тяглыхь потяганы бываютъ".
    Гетьманська адміністрація змушена була дещо пом'якшувати ситуацію. Дем'ян Ігнатович 11 листопада 1664 р. розпорядився відмінити стацію. В липні 1664 р. полковник І.Золотаренко спиняв свого "слугу Андрея", "зостаючого в Мене", від збору в поточному році десятини в маєтностях Максаківського монастиря. Дем'ян Ігаатович 28 червня 1668 р. виражав невдоволення, що мешканці Менської й Киселівської сотень без відома ігумена зорали монастирські грунти. Ніжинський полковник Матвій Юревич у серпні 1668 р. забороняв старшині чинити підданим найменші кривди і "здирства", "станцій брати албо под своє послушенство прихиляти". Наприкінці літа 1668 р. Ігнатович наполягав, аби "в належачих до Максаковскаго монастира маетностяхь в людей жадныхь выбирствь и кривди не важились чинить".
    У січні 1688 р. полковник Яків Лизогуб заборонив сосницькій, макошинській і менській старшині вимагати будь-які податки та повинності з мешканців м.Сосниці й с.Хвесківки, належних Макошииському монастиреві.
    Зваживши на просьбу ігумена Єремії Ширкевича, І.Самойлович 24 березня 1680 р. розпорядився звільнити від робіт "около поправи городовь" мешканців лише Максаків і Холмів, зобов'язуючи їх чинити тільки "своє послушенство около укрыпленя манастира Максаковского, и около справовання иншихь потребъ манастырскихъ". В той же час "іншіе засъ села у владеніи его отца Ігумена будучіе могуть где власне належить подлугь сыли своее помогати укрепляти городы".
    У 1680-х роках ігумен Кєрдановський скаржився Мазепі, що отамани й війти Борзни та Шаповалївки чинять самосуд у належних згаданому Максаківському монастиреві селах "и здирства хочь за малую якую справу з людей", також збирають з них передшлюбне куничне, а "мужиковь в козаки" вписують. Виступивши на захист прав монастиря, гетьман наказував: "Абисте перестали болшей тих пересудовь. Нехай оніе люде судятся перед тымъ перед кимъ имь належить. Также и куницу передшлюбную до свого монастира нехай отдають. Козаковь зась болше не вписовати, и тіе теперь вписанніе нехай робять монастиреви свою повинность". У 1707 р. гетьман Мазепа також забороняв менській старшині відривати селян села Максаків від монастирського послушенства, залучаючи до "мескихь работизнь и подачокь потягати".
    Слід зазначити, що, йдучи на певні поступки, адміністрація дбала зовсім не про благополуччя підданих монастирських маєтностей, не про покращення їхнього становища. її цікавило зовсім інше: щоб ігумени "з братією" "своихь добрь вечне уживали", щоб залежні селяни в повній мірі віддавали їм послушенство. Дії гетьманату були направлені таким чином на зміцнення позицій духовенства, насамперед вищих його представників. Становище ж п1дданих монастирів залишалось важким.
    У старшинських маєтностях відносини між державцями-землевласниками й підданими в другій половині XVII ст. регулювались на основі норм тогочасного права, яке слугувало інтересам панівних класів-станів.
    Одержуючи у володіння села, старшина водночас здобувала й право на повинності селян даних сіл. Не будучи обґрунтоване юридично, воно визначалось відповідними вказівками та розпорядженнями з боку вищих адміністративних органів влади.
    У практиці гетьманату таке право фіксувалось в універсалах. Царський уряд видавав грамоти. У 8-му пункті статей Богдана Хмельницького зазначалось, що "кто пашенной крестьянинъ, тоть будеть должность обыклую его величеству воздавать, какь и прежде сего".

Версия для печати