Черниговская Епархия

СМЕРТЬ МИТРОПОЛИТА КОСТЯНТИНА, ЙОГО НЕВІДОМЕ ЖИТІЄ ТА ПЕРШІ ЧЕРНІГІВСЬКІ СВЯТІ
О. П. ТОЛ ОЧКО (Київ)
     Київський митрополит Костянтин - помітна фігура в історії руської церкви XII ст. Активний і жорстокий учасник ліквідації Климентової схизми, він, однак, запам'ятався літописам не подіями життя, а надзвичайними обставинами смерті в Чернігові у 1159 р. Смерть ця, дійсно, справила враження. Остання воля Костянтина була така: не ховати його звичайним чином, але, прив'язавши до ніг мотузку, витягти за межі міста й викинути на розшматування собакам. Про це читаємо у Лаврентіївському літописі під 1159 р.
     Незважаючи на подив сучасників, які під впливом події канонізували митрополита, обставини смерті Костянтина не викликали великого зацікавлення у вчених нащадків. Хоча цю дивну смерть і відзначають у всіх більш-менш докладних працях з історії церковно-політичних відносин середини XII ст., проте пояснення причин такого екстравагантного рішення митрополита в них шукати годі. Найглибшим проникненням в таїну смерті Костянтина можна вважати твердження, що його вчинок був спровокований тяжким душевним станом та збентеженням почуттів від надто суворого поводження з адептами розкольного митрополита Климента Смолятича (А. Поппе). Втім, нещодавно О. С. Хорошев співставив обставини смерті Костянтина із літописними повідомленнями про вбивство киянами Ігоря Ольговича під час відомого повстання 1147 р. Тіло вже померлого князя також, прив'язавши мотузкою за ноги, протягли через усе місто й кинули на торгу. Вказавши на ту обставину, що пам'яті обох святих припадають на один і той же день - 5 червня, дослідник припустив існування якогось невідомого зв'язку між канонізацією чернігівських місцевих святих Ігоря та Костянтина.
     Таким чином, якщо ми приймемо це твердження за робочу гіпотезу, перед нами дві можливості трактувати обставини смерті митрополита Костянтина. Усі інтригуючі події, що розгорталися в Чернігові, можуть мати статус фактів, а можуть бути наслідком літературної обробки, що мала на меті нагадати про смерть Ігоря Ольговича.
     У будь-якому разі, очевидно, треба погодитися з думкою, що смерть Костянтина, байдуже, чи відбулася вона в такій формі насправді, чи з'явилася лише під пером книжника, мала в своїй основі певну модель, ритуальну чи літературну. Та чи було цією моделлю вбивство Ігоря? Аргументи на користь такої думки наведені вище. З іншого боку, є й аргументи проти. Костянтин був греком за походженням, прибув на Русь лише 1156 р-, тобто через дев'ять років після київського повстання, що так нещасливо закінчилося для Ігоря. Що він міг знати про долю князя, невідомо. До того ж переконання, що пам'ять Костянтина було прилаштовано до вже встановленого дня Ігоря, по суті, не доведене. Точна дата канонізації Ігоря насправді невідома: його вбивство поминається під 19 вересня, а 5 червня вважається святом перенесення мощів. Пам'ять Костянтина під 5 червня Є. Голубинський вважав за вказівку на дату смерті митрополита. Таким чином, у якому відношенні знаходяться пам'яті обох святих, важко судити.
     При тому у літописному описі Ігоревого вбивства немає дуже промовистої деталі, яку вважаємо вирішальною для Костянтина. Таким знаковим елементом, навколо якого обертається вся оповідь під 1159 р., по суті, першим "чудом" Костянтина, є мотив посмертного розшматування тіла святого собаками.
     Цілу низку подібних смертей можна розшукати в джерелах за XII-ХIІI ст. Відомо, що вбивці Андрія Боголюбського висловлювали намір викинути тіло вже померлого князя собакам, що й сталося б, коли б не заступництво Кузьмищи Киянина. Аналогічним чином, згідно житія Михайла Чернігівського (в редакції з іменами Андрія та Іоана, яку зараз вважають найдавнішою) було вчинено татарами з тілами святого князя та його боярина Федора. Отже, мотив розшматування тіла, а, вірніше, недоторканості тіла не зважаючи на подібну загрозу (що є першим чудом і ознакою святості), з'являється в контексті смертей майбутніх страстотерпців.
     Треба відзначити, що така смерть (це важливо для ідеї мученичества) вважалася вкрай принизливою. Традиційно не ховали тих, хто вмер не своєю смертю. Так, митрополит Петро у своєму окружному посланні рекомендував викидати собакам тіла вбитих "на полі" під час судового поєдинку. Аналогічні приписи відомі від часів митрополита Фотія (1410, 1416 рр.). Очевидно, ця пізня (XIV-XVI ст.) традиція має початок у більш ранньому часі. Відомо, що володимирського єпископа Феодора, засудженого митрополитом Костянтином II 1169 р., стратили під Києвом (тобто, як і у випадку Костянтина І, "за містом") "во Песьем острове". Назва цієї місцевості промовляє сама за себе: це було звичайне місце, де залишали тіла непохованих померлих на піклування собакам. Про кості мертвих, що лежать непоховані, говорив і Кирик Новгородець (середина XII ст.). Принизливим і глумливим було також і протягання тіла на мотузці крізь місто: згадаймо опис повалення Перунового ідола у "Повісті минулих літ".
     Крім присмаку приниження й смирення, розшматування тіла собаками для православного ієрарха могло мати й вищий символічний смисл. Якщо таке розшматування відбулось, це було уподібленням до смерті перших християнських мучеників, які знаходили смерть у пащах левів ("звірів"). Коли тіло лишалось неушкодженим, це могло сприйматися як іллюзія чуда Данила Пророка "во рву" із львами. Справа в тому, що в давньоруській свідомості існувала (відбита у мові) контамінація образу собаки, вовка та лева в образі "лютого звіра". Цим мовним кліше залежно від обставин позначали кожну із названих тварин, але цікаво, що Климент Смолятич, сучасник і суперник Костянтина, згадуючи чудо з Данилом називає "лютим звіром" саме лева. Такий же слововжив присутній й у давньоруському перекладі "Пчели".
     Отже, смерть митрополита Костянтина в усіх своїх деталях була серйозно семантично навантажена, і при тому таким чином, що не залишала іншого розв'язання, крім наступного акту канонізації. Іншими словами, канонізація Костянтина була запрограмована формою його смерті.
     Цікава літописна історія текстів, що містять згадку про смерть митрополита. Більшість літописів містять одну з двох версій, що походять відповідно з Лаврентіївського літопису (розширена) та Новгородського першого літопису (коротка згадка). Але у Московському літописному своді кінця XV ст. знаходимо розширення інформації за рахунок дуже важливих деталей. Згідно цього літопису, остання воля Костянтина була викладена ним у "грамоті" до єпископа Антонія. По-друге, тіла святого лежало неушкодженим три дні, протягом яких над тілом спостерігалися "знамення", а у Києві творилися чудеса: землетрус, буря тощо. Ці знамення змусили князя Ростислава Мстиславича, одного з винуватців вигнання митрополита з Києва, покаятися у скоєному злочині і визнати святість митрополита. Нарешті, повідомляється, що Костянтина було покладено у Спаському соборі "в одному теремі" з Ігорем.
     Ця надлишкова інформація має явно житійний характер. Враховуючи, що у джерелі Московського своду, яким в даному випадку був Софійський перший літопис, подібної інформації не містилося, треба припустити користування укладача якимось невідомим нам житієм Костянтина. Це житіє було відоме укладачу Густинського літопису, який, маючи в своєму джерелі тотожну із Московським сводом інформацію, випустив її, вказавши на існування більш докладної оповіді саме у Житії Констянтина. Єдине відоме нам Житіє Костянтина - у Четьїх-Мінеях Димітрія Ростовського - саме грунтується на літописній версії, близькій до Московського своду. І, отже, не може бут" відбиттям того тексту, що був відомий московському літописцю XV ст. Треба гадати, що в першій половині XV ст. в Москві було відоме пізніше втрачене Житіє Костянтина, яким і скористалися для літописної статті 6667 р. Це тим більш вірогідно, що перша половина XV ст.- час напруженого протиборства Москви і Литви за Чернігово-Сіверські землі і, отже, підвищеного інтересу північноруських книжників до історії цих територій.
     У канонізації святих домонгольської епохи прослідковується дуже цікава особливість - парність. Очевидно, така традиція склалася під впливом борисо-глібського культу (перших руських святих було саме двоє). Варяги Федор та Іоан, Михайло Чернігівський та його боярин Федір, нарешті самі Борис і Гліб - приклади із цього ряду. Навіть серед нестрастотерпців простежується ця двоїстість: Антоній та Феодосій Печерські, Володимир та Ольга. Витоки такої традиції нам невідомі, але очевидно, що кожний святий для "повноцінності" своєї вимагав пари.
     Вказана особливість давньоруської канонізації, як здається, проливає світло на загадку обставин смерті митрополита Костянтина. У Чернігові потребували канонізації нагло вбитого у Києві Ігоря Ольговича. Але для "повноцінності" необхідно було добрати йому "двійника", який би повторив його смертний шлях (і у прямому, і у символічному смислі). Однаковий спосіб прийняття смерті - неодмінна умова, нехай і з розривом у часі. Таким чином, тільки тотожна смерть Костянтина відкривала можливість для канонізації князя. Сама ця смерть, її семантика, як бачили, передбачала одночасно і уподібнення до Ігоревої, і містила в собі залог канонізації.
     Висновок, до якого доходимо, полягає в тому, що Ігоря і Костянтина було канонізовано одночасно, після 1159 р. Саме тому їх пам'яті припадають на один день, а тіла їх поховані разом, в одному "теремі" в Спаському соборі.

Версия для печати