Поиск в разделе "Для туриста":

расширенный поиск

Чернігівщина incognita

Із минувшини - в сьогодення

НА "КУКУРУЗНИКУ" ДО АМЕРИКИ!

Міжконтинентальний переліт на біплані Ан-2 з українського Чернігова до американського Мьорфрізборо (штат Теннессі), здійснений Петром Невойтом та його товаришами навесні 1992 року, був однією з найбільших авантюр в історії світової авіації і без найменшого перебільшення однією з яскравіших її сторінок, яка, проте, залишилася свого часу непоміченою широкою українською і світовою громадськістю.
       
       МИСЛИВЦІ ЗА 25 ТИСЯЧАМИ ДОЛАРІВ
       
       
       Навесні 1991 року головний герой цієї історії Петро Невойт, котрий обіймав тоді посаду заступника по комерційній частині Чернігівського об'єднаного авіазагону, одержав пропозицію продати знаменитий радянський біплан АН-2 до Америки. Ідею угоди підтримав командир авіазагону Володимир Сафонов. На виручені гроші - 25 тисяч доларів - вирішили побудувати будинок для працівників підприємства. Для економії коштів літак треба було перегнати "своїм ходом" через російське Заполяр'я та Аляску. До Чукотки мали летіти двома машинами - літаком, призначеним до продажу, та другим АН-2 - літаком супроводу.
       
       Якщо на підготовку до історичних перельотів через Північний полюс до Америки екіпажів Чкалова і Громова працював весь матеріальний, науковий і технічний потенціал величезної країни, то наші льотчики у цьому відношенні могли розраховувати тільки на власну кмітливість. Через начальника чернігівського військового льотного училища, нині покійного, генерала Віктора Кузюбердіна, Володимир роздобув каністру медичного спирту - найтвердішої валюти за тодішніми радянськими, а особливо за північними мірками - та стартово-пошукові ракети. Тим часом Петрові бартером за рекламу торгового центру, намальовану на фюзеляжі літака, удалося добути макаронів, тушонки, вершкового масла та соняшникової олії, а, найголовніше, істотний додаток до основного "валютного фонду" - чотири ящики горілки. У політ запаслися, чим могли: хлібом, картоплею, салом... (Згадаємо той голодний час!)
       
       Якщо з їжею справи склалися ще якось задовільно, то з аварійними рятувальними засобами - майже ніяк. У загоні не знайшлося ані плав-засобів, ані аварійних вогнів, на бортах не було навіть грубок для обігріву. Знаючи, що треба буде летіти над тайгою, Петро захопив по сокирі на кожну машину і дворучну пилку на групу: при змушеній посадці без цього не виживеш. Хлопці в експедицію підібралися гарні і, що дуже важливо, "злітані". У першому екіпажі з Петром летіли льотчик-інструктор Володя Миронов і бортінженер Валера Сакун. Машину супроводу пілотував досвідчений льотчик Петро Федорченко, другим пілотом у нього був Сашко Олех, бортінженером - Коля Овсянніков, а штурманом всієї експедиції - Юра Іванов.
       
       ПО РОСІЙСЬКОМУ ПОВІТРЯНОМУ БЕЗДОРІЖЖЮ
       
       Стартували 4 березня, після першої проміжної посадки у Тулі приземлилися у Чебоксарах, там літакові колеса поміняли на лижі, уздовж Уральського хребта почали забиратися у високі широти. З Котласу взяли курс на Печору, увійшли у заполярні широти, перелетіли Обську губу. Сильний вітер з гір почав відносити літаки у простір над Північним льодовитим океаном. Вітер - один з найстрашніших ворогів "кукурузника", адже максимальна швидкість АН-2 лише 180 кілометрів на годину. Через погодні умови Мис Кам'яний посадки не дав, сіли, нехтуючи забороною, на останніх краплях бензину.
       
       10 березня історія повторилася - Дудинка погоди не дає через сильний бічний вітер. Норильськ закритий, для повернення на Мис Кам'яний не вистачає бензину. Вечоріє, бензин закінчується. Почувши про це в ефірі, вертолітник - знайшлася добра людина - підказав "дорогу" на Караул - аеродром місцевих авіаліній. Сіли на єнісейську кригу. Бензин, на щастя, є, але у ємності на кручі, насос замерз. З висоти 80 метрів паливо спускали в каністрах мотузками і, стоячи на слизьких похилих крилах при потужному вітрі, заливали в горловину, намагаючись не допустити попадання снігу.
       
       У Дудинці просиділи дві доби через нельотну погоду, далі через Хатангу та Тіксі перелетіли до Нижнього Янська. 14 березня взяли курс на Чехурдах. Аби одержати пальне, довелося використати "валютний запас" - відлити спирту та виставити горілки. Тільки злетіли з Чехурдаху, як в машині Петра захлинувся двигун. Для економії бензину наші льотчики розпломбували висотний коректор, що служить для збіднення суміші і так "дозбіднялися" до льотної пригоди. Машина падає! Та хтось з екіпажу народився в сорочці - з третьої спроби двигун завівся!
       
       Літаки нашої експедиції не були обладнані для Півночі: не було обігрівачів. У салоні холод страшенний, летіли в костюмах на хутрі, шкіряних куртках, рукавицях і шапках. Вершкове масло стало крихким як скло, механік розбивав його молотком. А соняшникова олія настільки загусла, що її на хліб намазували. Основною ж їжею льотчиків були консерви "скумбрія" в олії і мерзлий хліб. Розігріти їжу не було на чому, а примітивний термос дуже швидко вистигав. З Чернігова взяли із собою пару мішків картоплі, але після Печори вона стала твердою як галька.
       
       У Чехурдаху Петро бував і раніше, тут він зустрів багато старих знайомих, дивилися на нього, мов на дивака: "Не долетиш!". "Долечу, - відповідав Петро, - вже пів-шляху пролетів". У Чехурдаху довелося розпрощатися з літаковими лижами - навіть за горілку дати бензину не погоджувались.
       
       17 березня після чергової проміжної посадки у Марково, наші льотчики прибули до Бухти Провидіння - останньої радянської (скоріше за все, все ще радянської, адже йшов 1992 рік) точки своєї подорожі. За 14 діб або за 54 льотні години експедиція подолала близько 10 тисяч кілометрів.
       
       З ОДНОГО КРАЮ ЗЕМЛІ НА ІНШИЙ
       
       Переліт було продовжено тільки 14 квітня, після тривалих узгоджень з американською стороною та очікувань льотної погоди. Машина супроводу лишилася в Бухті Провидіння. Екіпаж сформувався так: пілоти -Петро Невойт та Володимир Сафонов, бортінженер - Валерій Сакун, штурман - Микола Середа. Поки проходили митні формальності, погода знов зіпсувалася. А на погоду в тих краях можна чекати тижнями.
       
       Прийняли рішення летіти по фактичній погоді. Іншими словами, вичікувати придатний для злету момент, знаходячись на виконавчому старті. Дочекалися! Диспетчер говорить: "Сто на тисячу, вітер 18 метрів на секунду". (Висота хмар сто метрів, видимість - кілометр.) Тільки дали газ і відірвали колеса від землі, пробігши усього якихось сорок метрів, як відразу повідомляють: "Вісімдесят на дев'ятсот!". Це - вирок! Назад шляху вже немає, тепер тільки до Америки з надією, що доля змилостивиться, прийме рішення про амністію! При тому напрямку вітру треба було злетіти на гору, розгорнутися, знову потрапити в діру ущелини і вже над водою взяти курс на Аляску. І цей найскладніший маневр треба було виконати при погоді нижче мінімуму і не на верткому спортивному "яку", а на тихохідній зовсім не пілотажній машині. Впоралися!
       
       З Ному взяли курс на Анкоридж. Там знову затрималися на кілька днів в очікуванні нового господаря літака. З анкориджськими канікулами пов'язаний забавний епізод.
       
       Справа в тім, що Володя Сафонов любив поспілкуватися з місцевими жителями англійською, у якій був не дуже сильний. І от одного разу підходячи до аеродрому, наші льотчики побачили біля свого літака велику юрбу анкориджців, які щось жваво обговорювали. Розмови стихли, а один з городян раптом попросив показати, куди в літаку заливається горілка. Виявилося, що на питання репортера місцевої газети: як на такому літаку можна подолати такі величезні безлюдні відстані без дозаправлення, Сафонов сказав щось на кшталт: "Петро взяв у дорогу ящик горілки, так і долетів". І от як ті його слова виклала "Анкоридж Тайме":
       
       "Українські пілоти Петро Невойт і Володимир Сафонов, супроводжувані штурманом, бортінженером і запасом горілки, пролетіли більше 6 тисяч миль з Чернігова, міста, розташованого північніше Києва, через Сибір і російський Далекий Схід у Ном, а потім в Анкоридж:... "
       
       Переліт Петра і його товаришів на - за визначенням однієї з американських газет - літаючій халабуді був не просто незвичайним перельотом, він був узагалі надзвичайним явищем, чимось, що просто не вкладалося у головах городян. Як і все незвичайне, він породив безліч чуток і пересудів. Одні говорили, що літак прилетів для перевезення золота, інші - що для перевезення туристів. Знаходилися і скептики, що авторитетно заявляли, що такий переліт просто неможливий, що літак привезли на кораблі для задурювання публіки.
       
       З Анкориджу Миколу Середу відправили регулярним авіарейсом додому. 4 травня вилетіли на Якутат. Літак вели по черзі Петро Невойт та Володя Сафонов, праве крісло зайняв капітан пасажирського літака ДС-9 і новий господар АН-2 Стів Севіар, котрий поєднував функції штурмана та пілота-учня.
       
       ВПОРАВШИСЬ З РОЛЛЮ ЛІТАЮЧОГО АЙСБЕРГА, АН 2 ЗІГРАВ РОЛЬ ЛІТАЮЧОЇ ТАЧКИ
       
       Зледеніння настало раптово на найнебезпечнішій ділянці маршруту при перельоті з Аляски до "великої" Америки: по лівому борту - скелі, по правому - океан. Літак швидко перетворився на суцільну крижану брилу. Висота падає, літак рипить і стогне, мов поранений звір. Океан все ближче, тягнеться до літака туманом і мрякою. За штурвалом Володя намагається впоратися з керуванням, Стів застібає плавучий костюм військового льотчика, налаштовує у кишені прилад супутникової координації. Петро, випивши чарочку (горілка ще залишалася), міркує над сенсом життя, Валера Сакун молиться.
       
       
       В ілюмінатор Петру видно як літак махає крилами, як крутить розчалки між плоскостями: у будь-яку секунду може лопнути як струна. Та над самісінькою водою доля послала мандрівникам потік теплого повітря - відтанули! З численних льотних пригод, що траплялися мало не на кожному перельоті і загрожували смертельною небезпекою, то була остання.
       
       7 травня Петро і його товариші благополучно прибули до кінцевого пункту своєї історичної подорожі, подолавши від Чернігова до Мьорфрізборо біля 17 тисяч кілометрів. їх зустрічали як героїв: преса, телебачення, але головні лаври, звісно ж, дісталися Стіву. Так зафіксувала його захват "Дейлі Ньюс":
       
       "Ви бачили, як повільно йшла ця фіговина, коли ми її саджали? Це щось на кшталт керування здоровенною допотопною тихохідною тачкою!".
       
       Відбулася урочиста церемонія передачі ключів від літака. Контракт відбувся! Здавалося б, що заповітної мети досягнуто, але не почуття торжества опанувало Невойтом. На Ан-2, "кукурузнику" з бортовим номером 02445, він пролітав дванадцять років по Україні і Росії, побував у сотнях колотнеч і льотних пригод. Сьогодні Петро не пам'ятає, чи дійсно в нього покотилася "скупа чоловіча сльоза", але одна з газет написала, що російський капітан плакав, супроводивши це знімком, на якому Петро стоїть біля гвинта, прощаючись зі своєю машиною.
       
       Так закінчилася та повітряна подорож, що не має і навряд чи матиме аналоги в історії світової авіації.
       
       Сьогодні всі учасники описаних подій живі-здорові. У домі, побудованому на ті самі 25 тисяч доларів, живуть колишні працівники Чернігівського об'єднаного авіазагону.
       
       Сергій Колесник

Версия для печати