Поиск в разделе "Для туриста":

расширенный поиск

Чернігівщина incognita

Слід в історії

СМЕРТЬ ГЕРОЯ: ТАЄМНИЦЯ ЗАГИБЕЛІ МИКОЛИ ЩОРСА

       Вісімдесят п'ять років минуло відтоді, як при загадкових обставинах загинув молодий (йому ледве виповнилося 24 роки) командир 44-ї (об'єднаної) стрілецької дивізії XII армії Робітничо-селянської Червоної Армії Микола Олександрович Щорс. Про цю подію багато писали і говорили, але й дотепер залишається чимало темних плям у цьому далеко не рядовому епізоді кривавого протистояння, ще і зараз в ньому не можна розставити всі крапки над "і". Проте аналіз документів та матеріалів із зібрання Щорського історико-меморіального музею дає підстави для конструювання ще однієї версії загибелі М. Щорса.
       Наприкінці літа 1919 р. XII армію облетіла трагічна звістка: вбито начдива Миколу Щорса. Офіційна версія загибелі наступна: 30 серпня Микола Щорс разом зі своїм заступником Іваном Дубовим та політінспектором армії Павлом Танхіль-Танхілевичем виїхали до с. Білошиці - в район дислокації 44-ї стрілецької дивізії по напрямку основного удару противника. Під час перебування на лінії фронту М.Щорс отримав смертельне поранення в голову (куля, випущена ворожим кулеметником, влучила у скроню і вийшла у потиличній частині голови) і через 15 хвилин, не приходячи до свідомості, помер. Вагон з тілом покійного командира прибув до Новозибкова, де був розташований штаб XII армії. Урочистої церемонії прощання організовано не було, наспіх запаяну труну перевантажили до товарного вагону і відправили у глибокий радянський тил - до м. Самари, де 14 вересня на старому православному кладовищі й поховати небіжчика. Відтак не варто дивуватися, що загадкові обставини смерті М.Щорса породили чимало чуток, пліток та підозр.
       Особовий склад дивізії - бійці, командири, політпрацівники були обізнані з історією конфлікту між штабом дивізії М.Щорса та командуванням XII армії. Семен Аралов, який у 1919 році був членом її Реввійськради, підтвердив його наявність і гостроту. Викликала підозру і поведінка І.Дубового, який по декілька разів кожному повторював, що загинув М.Щорс від ворожої кулеметної кулі, хоча бійці, які знаходились поблизу командира, стверджували, що ворожий кулемет вже не строчив, бо був знищений дивізійною артилерією, натомість вони чули револьверні постріли. Не зрозумілим виглядав і факт власноручної перев'язки голови пораненого І.Дубовим, який заборонив дивізійній медсестрі Ганні Розенблюм зробити професійну пов'язку. Щонайменше здивування могло викликати зникнення політінспектора з місця події (так і хочеться сказати - злочину) і відверте небажання штабу армії провести принаймні поверхове розслідування обставин дивної смерті М.Щорса.
       
       Сестра М.Щорса Ольга Олександрівна пригадувала розповідь одного бійця, яка дає уявлення про настрої у дивізії: "На першому ж шикуванні, де було оголошено наказ про вступ заступника начдива 44-ї дивізії І.Дубового на посаду начальника цієї дивізії, хтось із богунців (бійців Богунського полку, який формував і до призначення начдивом очолював Щорс) намагався викрикнути на адресу Дубового якусь образу. Але ті, хто стояв поруч, не дозволили: "Мовчи! Теж хочеш кулю отримати?"
       Таємниця загибелі М.Щорса багато років хвилювала його бойових побратимів. Так, у 1920 р. група командирів та політпрацівників порушувала питання перед ВУЧК УСРР про проведення кваліфікованого розслідування. Проте в літературі та громадській думці все ж утвердилася вище викладена героїко-патетична версія. Прикладом можуть слугувати нарис "Геройская смерть начдива тов. Щорса", вміщений у виданій 1923 р. книжці "Сорок четвертая Киевская дивизия: История походов и боевых действий 44-й Киевской стрелковой дивизии 1918-1920 гг.", а також спогади І.Дубового, що побачили світ у 1935 р.
       Того ж таки року під час зустрічі кінематографістів-орденоносців з членами Політбюро ЦК ВКП(б) Й.Сталін зауважив, що О.Довженку слід зняти фільм про героя громадянської війни "українського Чапаева" - Миколу Щорса. Це було, безперечно, ідеологічне замовлення. Але можна припустити, що ім'я М. Щорса Й.Сталін згадав не випадково. Як відомо, 17 листопада 1918 р. рішенням ЦК РКП (б) і Раднаркому РРФСР було створено Реввійськраду групи військ Курського напрямку (фактично Українського фронту), до складу якої увійшов Й.Сталін. Тому він не міг не знати про молодого командира однієї з найбільш боєздатних дивізій фронту, не чути про його величезну популярність серед бійців дивізії та населення України. Так з'явився багато в чому вигаданий образ "українського Чапаева", розпочалася його глорифікація та експлуатація в інтересах сталінського режиму. Літературно-історичне бюро, створене при кіностудії, ще в 1935 році розгорнуло велику роботу по збиранню та систематизації історичних документів, мемуарів, фотографій. Було зібрано понад 300 стенограм спогадів загальним обсягом 5000 сторінок, альбом з 400 фотографіями, величезна кількість інших першоджерел. 24 томів історичних матеріалів про М.Щорса та його дивізію цілком вистачало для створення сценарію. Паралельно здійснювався пошук місця поховання героя.
       Проте перша спроба (у 1936 р. протягом місяця розкопки провадило Управління НКВС) виявилася невдалою. Пошуки могили у травні 1939 р. також не увінчались успіхом. І тільки у 1949 році, після того, як обласна газета м. Куйбишева (колишня Самара) звернулася за допомогою до населення, могилу М.Щорса вдалося виявити. Судово-медична експертиза констатувала, що легендарний начдив 44 стрілецької дивізії був убитий кулею з коротко ствольної зброї пострілом у потилицю з відстані не більше 10 кроків. Але, здається, що для багатьох ветеранів це вже давно був секрет Полішинеля. У книзі колишнього бійця дивізії Дмитра Петровського "Повість про полки Богунський та Таращанський" (1947 р.) стверджувалось: "Куля, яка влучила у Щорса, ввійшла йому у потилицю і вийшла через скроню". Заява на той час була дуже сміливою і відвертою. Проте офіційна версія змін не зазнала. Як бачимо, з кінця 40-х рр. добре знали, що куля, яка вбила героя, була "своєю", але це було відомо тільки вузькому колу ветеранів-щорсівців та деяким історикам. Результати судово-медичної експертизи залишалися закритими до початку 90-х рр.
       
       Запровадження до наукового обігу нових документів, деідеологізація наукового пошуку дають змогу по-новому поглянути на ті далекі події. Спробуємо поставити класичне питання римського права "Кому це вигідно?"
       Як би не ненавиділи М.Щорса петлюрівці чи інші супротивники більшовиків, але покладатися на милість випадку, політ сліпої кулі - це безглуздя. Так "замовні", кажучи сучасною мовою, вбивства не робляться. Отже, "свої" - червоні, й причина однозначно політична. її актуальність для більшовицького керівництва РРФСР в цілому та Реввійськради зокрема визначалася насамперед складністю ситуації в Україні.
       1 червня 1919 р. було законодавчо оформлено військово-політичний союз радянських республік, а через декілька днів Реввійськрада видала наказ про розформування Українського фронту. Згідно з тим же документом Перша і Третя Українські Радянські армії входили до складу XII армії. Таким чином здійснювалась перебудова, яка йшла далеко не так гладко, як того прагнули більшовики, не рахуючись ні з волею багатомільйонного українського селянства, ні з лівими силами - своїми природними, але не завжди покірними союзниками в Україні. Тут доречно згадати отамана Миколу Григор'єва, який на чолі першої бригади Першої Задніпровської стрілецької дивізії у квітні 1919 року визволив Одесу, був призначений командиром 6-ої Української Радянської дивізії, а вже 9 травня того ж таки року вона повернула свої багнети проти більшовиків, а також начальника штабу цієї ж дивізії Юрія Тютюнника, який згодом стане "генерал-хорунжим" армії УНР і очолить Листопадовий рейд 1921 р. Не менш відома постать легендарного батька Нестора Махна - командира третьої бригади Першої Задніпровської стрілецької дивізії, який наприкінці березня 1919 р. після визволення Маріуполя міг розгорнути свої частини у 7-му Українську Радянську дивізію, але був безпідставно звинувачений Л.Троцьким у відкритті фронту Денікіну і поставлений поза законом. І це тільки найбільш відомі імена, за кожним з яких своя історія союзу, співпраці й неминучого розриву з більшовиками.
       Нам здається, що причина цього явища криється у принциповій несумісності інтересів українського селянства, представниками якого виступали ці та інші "батьки" - командири, і російського більшовизму. Ще небезпечнішою силою для Л.Троцького (треба віддати належне цій постаті - він був справжнім творцем Червоної Армії, її реальним і харизматичним лідером) були ті українські командири, які не виступали відкрито проти політики більшовизму, але дозволяли собі сумніватися в доцільності наказів, критикувати волю командування, навіть не виконувати прямих вказівок. А що це було характерним і для М.Щорса, свідчить вже згадуваний С.Аралов. Він стверджував, що Реввійськрада XII армії "робила все від неї залежне, щоб М.О.Щорс міг виявляти свої неабиякі військові здібності на полях битв з ворогом. Але пережитки партизанщини і недовіра до воєнспеців були настільки ще сильними в армії, що навіть такий здібний командир, як Щорс, і той страждав від цієї хвороби". З усією відвертістю С.Аралов доповідав Л.Троцькому: "Командний склад в більшості не відповідає своєму призначенню. Багатьом місце на лаві підсудних. Командир дивізії вважає себе якимось "царьком"... 1-й Богунський полк, його командний склад - контрреволюціонери... Богунський полк являє собою загрозу Радянській владі". Як бачимо, позиція сформульована однозначно чітко. Всі ці звинувачення, за якими вимальовуються і погрози, адресовані командирові військової частини, яка на початку лютого 1919 р. захопила для більшовиків Київ, витіснивши з української столиці законну владу - Директорію УНР.
       
       
       6 березня 1919 р. М.Щорс призначається командиром Першої Української Радянської дивізії, до складу якої увійшли Богунський, Таращанський та Новгород-Сіверський полки. У контексті нашого розслідування важливо простежити долю командирів двох останніх частин. Наприкінці липня 1919 р. несподівано захворів і раптово помер командир Таращанської бригади XII армії Василь Боженко. Офіційного повідомлення про причини його смерті не було опубліковано, тому серед бійців бригади ходили вперті чутки про те, що Василя Боженка отруїли заслані до штабу бригади агенти петлюрівської контррозвідки. 11 серпня того ж таки року трагічно загинув Тимофій Черняк - командир Новгород-Сіверської бригади цієї ж дивізії. Він був по-звірячому вбитий буцімто групою петлюрівців, які пробралися у бригаду. 30 серпня загинув Микола Щорс. Три відомі командири померли не своєю смертю упродовж двох місяців. Браво, петлюрівська розвідка і контррозвідка! Якщо ж говорити серйозно, то ми спостерігаємо планомірне винищення тих українських партизанських командирів, яким не могла повністю довіряти російська більшовицька Реввійськрада. За умов гострого протистояння всередині більшовицького табору, громадянської війни, Л.Троцький, очевидно, не наважився розпочинати проти них відкрите судове переслідування. Набагато простіше було здійснити таємне вбивство, переклавши вину на противника. Революційна мораль цілком допускала і виправдовувала такі речі: на кону стояла доля світової революції.
       Повернемося до обставин загибелі М.Щорса. З багатьох джерел відомо, що в останні хвилини його життя поруч знаходилися І.Дубовий і П.Танхіль-Танхілевич. Ймовірно, що саме вони і скоїли злочин. До речі, І.Дубовий і зізнався в цьому на допиті в НКВД. У протоколі від З грудня 1937 р. записано: "Коли Щорс повернув до мене голову і сказав цю фразу ("гарний кулеметник у галичан, чорт забирай"), я вистрелив йому в голову із нагана і попав у скроню. Тодішній командир 388-го стрілецького полку Квятек, який лежав поруч Щорса, закричав: "Щорса вбито". Я підповз до Щорса, і він у мене на руках, через 10-15 хвилин, не приходячи до свідомості, помер". Цю ж інформацію підтвердив і вищезгаданий Казимир Квятек - ще одна жертва Великого терору. Він теж вважав, що І.Дубовий застрелив М.Щорса. Але одну поправку треба зробити: поруч М.Щорса з іншого боку знаходився політінспектор армії П.Танхіль-Танхілевич - особа зовсім загадкова. Складається враження, що він "засвітився" тільки на місці загибелі начдива, хоча у матеріалах допитів І.Дубового та Ф.Квятека його прізвище не згадується, та й взагалі відсутні дані про політінспектора XII армії, який начебто стріляв з "браунінга" тоді, фатального дня ЗО серпня 1919 року. Інформація про нього, вилучена з російських архівосховищ, фрагментарна і суперечлива. На запит про проходження служби П.Танхіль-Танхілевичем Центральний державний архів Радянської Армії у 60-х роках XX ст. надіслав такі відомості: "Танхілевич Павло Самуїлович, народження 1893 р., росіянин, володіє французькою та англійською мовами, у 1919 р. мав середню освіту, був членом РКП (б), служив у лавах Червоної Армії. П.С.Танхілевич (Танхіль-Танхілевич) влітку 1919 р. служив на посаді політінспектора при Реввійськраді XII армії на Україні. А в листопаді 1919 р. Танхілевича було переведено в X армію Південного фронта і він служив тут на посаді старшого цензора-контролера Військово-Цензур-ного відділу Реввійськради X армії".
       Але матеріали архівної кримінальної справи МвР-47752, що знаходиться на зберіганні у Центральному архіві Федеральної Служби безпеки Росії, в якій ідеться про П.Танхілевича, засвідчують, що Павло Самуїлович, 1893 року народження, родом з Царицина, з вересня 1918 року по 1 березня 1919 року працював у лазареті, потім у розвідвідділі X Радянської армії, а з 1 вересня 1919 року по день арешту 4 березня 1920 року працював у військово-цензурному відділенні тієї ж X армії, тобто увесь час перебував у Царицині та Армавірі, де знаходився штаб армії. Згідно з постановою Особливого відділу армії ВНК РРФСР від 7 травня 1920 р. П.Танхілевича за підозрою у шпигунстві було ув'язнено в концентраційному таборі строком на один рік. На цьому сліди його губляться, але 28 червня 2000 р. Головною військовою Прокуратурою Російської Федерації П.Танхілевича було реабілітовано. Отже, неминуче постає ще одне питання: "Якщо Танхілевич на момент убивства Щорса перебував при штабі X армії, то хто ж знаходився у XII армії, можливо, там діяв його "двійник"? Ймовірніше, що виконання різних "делікатних" доручень і було спеціалізацією цього знавця іноземних мов. Зрозуміло, що він повинен був знайти собі спільника. Ним став І.Дубовий. Як виявилося, до призначення начальником штабу військ Курського напрямку, які згодом переформували у Першу Українську Радянську армію, він працював при штабі X армії. А відтак міг бути знайомим з П.Танхілевичем і довіряти йому. Чим могли спокусити молодого (у 1919 р. юнакові виповнилося 23 роки) досвідчені й небезпечні ловці душ із Особливого відділу? Обіцянками швидкої і блискучої кар'єри, коли він допоможе розправитися з прихованим ворогом, байками про світлу мету, заради досягнення якої всі засоби виправдані? Важко сказати. Але факт залишається фактом: безпосередньо на місці злочину було двоє осіб, крім жертви, звичайно. І вони діяли спільно, як змовники. Мабуть, ми не зможемо точно відповісти на запитання: "Так хто ж з цих двох натиснув на курок?" Це міг бути І.Дубовий, а П.Танхідевич страхував його дії (звідсіля і безладна та безглузда, на перший погляд, стрілянина з револьвера). Це був засіб відволікти увагу від фатального пострілу у потилицю. Зрозуміло, що політінспектор і контролював дії виконавця: переконавшись, що начдив мертвий, він залишив І.Дубового обмотувати голову небіжчика бинтами і зображати горе, а сам зник. Ця версія, до речі, пояснює і той факт, що слідчі НКВС зовсім не зацікавилися відвертими зізнаннями І.Дубового та запізнілим викриттям К.Квятека. Керівництво служби безпеки і так добре знало, що відбулося насправді, а організатор замовного вбивства, скоріше за все, вже був ліквідований.
       Ми впевнені, що викладена вище версія приходила в голову багатьом людям. Але вони самі собі боялися зізнатися у тому, що влада, за яку вони проливали кров, використовувала такі брудні методи. Засилля офіційної ідеології, монополія на правду, привласнена правлячим у СРСР, режимом, відсутність незалежної громадської думки зробили свою справу. Не випадково ж у спогадах командира окремої кавбригади 44 дивізії С.Петриковського знаходимо такі промовисті слова: "Була правильною вказівка не займатися публічно обговоренням обставин загибелі Щорса".
       Усі дійові особи цього невигаданого детективу мертві, причому мало хто з них помер власною смертю, а "світле майбутнє" так і не наступило. Нам здається, що жертви політики більшовизму залишили нам заповіт, яким ми не маємо права знехтувати: не можна безкарно зраджувати інтереси власного народу навіть заради дуже високих і святих цілей.
       Що ж до обставин загибелі М.Щорса, то тут ще рано ставити крапку. Тим більше, що смерть його бойових побратимів також не вивчена належним чином і залишається темною плямою в нашій історії.
       
       Володимир Ребкало, Віктор Мікушев, Валентина Москаленко

Версия для печати