Поиск в разделе "Для туриста":

расширенный поиск

Чернігівщина incognita

Забутими стежками

ГОЛОДОМОР 1932-1933-РОКІВ: ЧЕРНІГІВСЬКИЙ СЛІД

       Масовий голод, що забрав на той світ життя мільйонів українських селян, не обминув і Чернігівщину.
       
       Аналіз наявних джерел вже зараз дає змогу виявити деякі особливості голодового лихоліття у нашому краї. Найголовніша з них полягає у тому, що тут колективізація, розкуркулення, хлібозаготівлі і голод повністю співпали у часі. Колективізація проходила з кінця 1932 і увесь 1933 рік, коли на Чернігівщині, як і по всій Україні, лютував голод.
       Такі ж оцінки знаходимо і в спогадах людей. Для них голодовка нерозривно пов'язана із насильницькою колективізацією. Тільки у розповідях вчителів-пенсіонерів є згадки про індустріалізацію, вороже оточення тощо, котрі можна з певною натяжкою трактувати як спроби виправдання політики. Для більшості сільського люду всі ці лиха впали як сніг на голову. "У 1932 р. голодовка почалася, а чому, я не знаю. Побрала усе держава", - ось класичний взірець логіки теперішніх селян. Але не варто дивуватися цьому. Необхідно врахувати ту важливу обставину, що абсолютна більшість респондентів була тоді дітьми. До того ж складається враження, що для них назагал важливіше, як це було, ніж чому це трапилося. До типових розповідей можна віднести спогади жительки с. Петрушин, що у Чернігівському районі: "Коли я дівувала, саме колгоспи стали організовуватись. Люди ж не знали, що воно таке. Ой, як боялися їх, бо чутки різні ходили. Мої брати сидять, бувало, за столом. Один каже: "Треба вступать". А другий, котрий грамоту знав, сердиться: "Що це за кабала така остання? Роби-роби, а що заробив - в одні двері здай, з інших получай. Ось побачите, як будем жить". Хотіли придивитися, розібратися, що до чого. Тільки таке невзабарі скоїлося, таке діялося. Де тих і куркулів у Петрушині набрали. Хто в перші дні до колективу не записався - у вороги його. Все й у нас забрали: троє коней, вози, вівці - пішло у колгосп. Добре, хоч з хати не викинули. Бо у нас у селі одна сім'я була, трудяща і велика, аж із 18 душ складалася. Розкуркулили їх, вигнали з їхнього дворища. Бідолашні люди попід тином жили і вмирали". Подібних спогадів можна навести ще чимало. Власне, у кожному з них згадуються, а відтак, і поєднуються, як ланки єдиного ланцюга, що здушив шию селянина, колгоспи, хлібозаготівлі, розкуркулення, голод.
       
       Факту голоду ніхто з численних свідків, розповіді яких ми зібрали за допомогою студентів і вчителів, не заперечує. Є суттєві розбіжності у визначенні його конкретних причин. Для декого - це неврожай, зливи чи, навпаки, посуха, інші ж люди твердять: "У ті роки врожай був дуже великий, особливо вродили зернові". Але нерідко трапляються і чіткі формулювання: "Основні причини голоду у тому, що під час колективізації хотіли загнать людей у колгосп", - свідчить мешканець Бахмацького району. Ще детальніше цю проблему висвітлив вчитель-пенсіонер із с. Мощенка, що на Городнянщині: "Голод було вчинено спеціально, на державному рівні і особливо на Україні, щоб винищити український народ, бо наш народ бажав самостійності та був супротив колективізації. Винні у цьому Сталін, Молотов, Каганович. На Україні особливо люто діяли, крім двох останніх, Постишев, Чубар. А, отже, причини голоду крилися у тому, що за умов сталінської колективізації у людей відбирали все і прирікали їх на голодну смерть". Чимало людей персоніфікують винуватців трагедії, найчастіше називають Сталіна.
       Ще одна суттєва, хоча й не специфічно чернігівська риса, проходить червоною ниткою через спогади: ворожість, що межує з ненавистю, у ставленні до безпосередніх виконавців чорних справ: активістів, "червоної мітли", членів бригад, що викачували хліб, а водночас знущалися над людьми. У пам'яті тодішніх дітей вони залишилися як новітні яничари. "Хліб забрала бригада, особливо лютували Сулими. Одежину, де ліпшу, теж забирали собі. У сестри були гарні вовняні хустки. Судим їх собі забрав. Вони трохи здавали державі з вилученого, а здебільшого забирали собі. До 1932 р. у батька вже нічого не було. Почали голодувати. Вимирали селяни цілими сім'ями. Але навіть тоді, коли у людей вже не залишилося хліба, ходили по дворах. Бувало, заходили до хати, у кого що-небудь варилося у печі, виймали горщик: тут-таки, посеред хати, його розбивали! А коли людей стрічали на вулиці, то дивувалися і казали: "Ти що, ще не здох?". Тоді навіть слова не було такого "вмер", всі казали "здох". Люди не вмирали, а здихали," - з гіркотою пригадував мешканець с Брусилів Чернігівського району.
       
       Багато хто саме з виразно антилюдської діяльності цих посіпак виводить причини голоду. Одна жінка, яка 1933 рік пережила у с. Озеряни Варвинського району, твердила: "Причини голоду в тому, що ходили по хатах і забирали останнє, шукали скрізь, познаходили практично все, навіть те, що було закопане під свинями. Сиджу на мішку, де, може, пуд борошна, а він зганяє, щоб забрать, я плачу, хапаю його за ногу. Хлібозаготівлі проходили так: залізними палками довбали землю і силою забирали і борошно, і все, що хотіли". Люди дотепер пам'ятають, як їх розкуркулювали, грабували, виганяли з рідної домівки.
       "Повинні ми були заплатити 20 рублів, - згадує жителька с Липове у Талалаївському районі, - а їх не було. Прийшли до батька требувати гроші. У бригаді були Гусаров Федір (головний), Бабій Іван, Довгаль Матвій. Зайшли в хату і до батька: "Давай гроші, а то виженемо тебе, куркуля, з хати". А він їм і каже: "Де я вам візьму їх? Нема. Такого налогу я заплатити не можу". Гусаров став насміхатися: "Роззявляй рота, так я тобі хоч плюну туди". Батько ухопив його за шиворот - й у двері. Вийшов скандал. Батькові погрожували тюрмою і навіть розстрілом. І через це він утік. А нас - трьох чоловік - вигнали з хати. Прийшли активісти, борщ з'їли, вареники теж забрали, понапихали у кишені. З собою нічого не дозволяли брати. Брат торбинку квасолі взяв, відібрали її, штовхнувши його у сніг. Маму Бабій ухопив за кожуха, і вона через три східці покотилася на сніг. Дітей теж кидали. Забрали у нас хату, сарай і хлів, клуню, комору, погріб, 2 гектари землі, а також корову, коняку і лоша, свиню і курей. Хату продали на торгах, її купив брат Довгаля і жив там. Згадую, як ходили до колишньої своєї хати, де були нові господарі, попросить яблук (сад був великий і гарний), так жінка не дала -вигнала". У цих простих, але просякнутих довічною образою, спогадах постійно натрапляєш на здивування: "Обидно так, хай би чужі над нами глумилися, а то свої, зростали ж разом. За що така кара?". На жаль, у науковій літературі ще не створено колективний портрет активістів доби колективізації і голодомору. Між тим, історія чернігівського селянства, розказана його представниками, дає чимало матеріалу для узагальнень і висновків. На жаль, для здійснення насильства над масою людей, їхнього пограбування влада знайшла достатню кількість кадрів.
       
       Ще одне питання постійно зринає в уяві, коли читаєш ці жахливі документи: чому селяни не боролися? Чому покірно підставляли шию під ярмо? Насправді, це не зовсім правильна оцінка ситуації. Оприлюднені матеріали із секретних архівів засвідчують наявність руху опору. У них зафіксовано численні прояви невдоволення діями радянської влади на місцях і в центрі області. Це - лайки, погрози, прокльони, уїдливі репліки на адресу влади, якісь, на перший погляд, зовсім уже безглузді вчинки, котрі б могли викликати сміх, коли б за ними не стояли горе, відчай, безнадія. Але в цілому селяни не були готові до організованої відсічі системі, яка зазіхала не лише на їхню власність, а й на саме існування. І не тільки тому, що будь-який вияв протесту нещадно карався.
       Так, у січні 1933 р. за фразу "колективізацію роблять для панщини, щоб ми були раби", згідно з постановою судової слідчої бригади облпрокуратури розстріляли 50-річного інваліда, безрукого Омеляна Дігтяренка. Політичні партії, ідейні течії українства, лідери, котрі могли б згуртувати народ, очолити його, програвши в ході революції 1917-1921 рр., опинилися у вигнанні, потрапили до в'язниць та концтаборів, багато хто загинув. Щоправда, були випадки, коли партійні функціонери середньої ланки виступали проти аграрної політики партії. 38-річний комуніст, завідувач оргвідділу Носівського райкому КП(б)У Володимир Яременко відкрито протестував проти розорення селян і закликав своїх однодумців до виходу з партії. Його демарш набув широкого розголосу у республіці. В.Яременка було зразково покарано. Репресивні органи оперативно реагували на подібні факти "порушення партійної дисципліни".
       
       Уявлення про те, що голод своїми чорними крилами зачепив тільки південні, традиційно зернові райони, теж мусить бути піддане суттєвому коригуванню. Завдяки спогадам мешканців центральних і північних районів, картина вимальовується більш об'єктивна. У цих регіонах теж панував голод, бо політика, зрештою, була одна на всіх. Але, на щастя для тамтешніх жителів, у тих краях існувало більше природних можливостей для виживання: ліси, луки, річки, озера, болота. "Голод набрав великого масштабу. Люди ходили пухлі. Але на нашому хуторі ніхто не вмер з голоду. Вижили, дякуючи коровам, рибі і листям, траві та квіткам. Харчувалися лободою, щавелем, кропивою, квітом конюшини, калачиками з верби (вербові бруньки). Коров'яче молоко розводили напополам з водою. Нашій великій сімї виживати було особливо тяжко," - пригадував житель хутора Цегеля поблизу с. Блистова Менського району.
       "Ми ходили в ліс, збирали гриби, викопували корінці ( назви всіх не знаю, але один солодкий був), їли кору, яку спочатку вимочували, а потім варили, рвали щавель, цвіт акації та інших дерев. Загалом, люди їли все, що завгодно, навіть собак убивали. Ми збирали гнилу картоплю і варили її. Картоплю тоді садили лушпинням, і то невелику ділянку, щоб не викопали. Люди виживали, дякуючи щавелю та рибі. Вона, риба, наче розуміла, як потрібна людям. Тому риби, черепашок і щавелю було багато. Та не всім вони допомогли. Мій сусід Ващенко Павло помер з голоду. Він всю їжу віддавав дітям", - розповідала жителька смт. Михайло-Коцюбинське, яка голод пережила у с Сивки (Чернігівський район).
       Безсумнівно, сільським жителям лісостепової зони довелося значно гірше. Навіть перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У П.Мар-кітан змушений був визнати наявність голоду на Прилуччині. У доповіді на II обласному зїзді колгоспників-ударників він заявив, що у с. Яблунівка "дуже жахливий стан", але винуватців було знайдено серед куркулів, контрреволюціонерів, петлюрівців, махновців, "які шкодили, які свої сили спрямовували із-за угла, розперезалися вовсю". Отже, голод панував по всій області. Звичайно, траплялися окремі села, де він менше давався взнаки, але, на жаль, не вони визначали загальне становище.
       
       Втім, мешканці Сіверського краю добре знали про лютий голод, який спіткав селян по всій Україні. Люди з різних районів свідчать: "Великий голод був у Полтавській, Сумській, Дніпропетровській областях. Через наше село йшли жінки з дітьми і просили їсти". Значна кількість цих нещасних жебраків мерла прямо на дорозі, у бур'янах. А відтак ця обставина робить вкрай проблематичним більш-менш точні підрахунки померлих від голоду, бо жодного обліку ось таких прохачів, які "брели" по шляхах Чернігівщини, не велося. Достеменно відомо, що багато їх скінчило свій земний шлях саме тут. Проте не поодинокими були випадки, коли й доведені до відчаю чернігівські селяни вирушали на пошуки кращої долі. Є свідчення, що селилися вони на Донбасі, у південних областях. Проте чимало переселенців змушені були повертатися назад. Жителька с. Безуглівки Ніжинського району розповіла: " Нам погано жилося і ми поїхали у Таврію. Там жили у хліві в якоїсь жінки. Потім маму взяли на роботу свинаркою і ми жили у свинарнику. Але там теж почався голод, і ми повернулися у 1934 р. до рідного села".
       Важливою особливістю перебігу голодомору в області є точно зафіксований факт голодування не тільки нещасних селян, але й мешканців численних містечок і міст Чернігівщини. Це пояснюється, ймовірно, тим, що регіон не був промислово розвинутим, а відтак керівні органи зовсім не дбали про мінімальне забезпечення населення продуктами харчування. З іншого боку, у багатьох райцентрах засновували колгоспи, отже, розкуркулювали, вилучали все їстівне. Люди змушені були виживати завдяки злиденним пайкам. Але багато хто їх не одержував зовсім. Тоді переходили на відходи. За свідченням жительки м. Коропа: "Люди голодували, їли жмаку, щоб її дістати, треба було всю ніч чекати коло крохмального заводу. На лузі збиралася вода, що стікала із заводу. У ній були і рештки крохмалю. Люди рилися, збирали крохмаль разом з землею, потім промивали його і пекли млинці. Пісок тріщав на зубах. Та й жмака була делікатесом".
       Міграція, співпадання у часі розкуркулювання, викачування хліба і голоду значно утруднює проблему підрахунків жертв голодомору. Бо дійсно, куди зараховувати тих жителів чернігівських сіл і містечок, котрі у розпал голодовки були заарештовані, вивезені з рідного села, і їхні сліди по тому навіки згубилися? Принаймні, односельці про них нічого не знають і по сьогодні. Так, селянин с Красне Бахмацького району назвав декілька прізвищ репресованих: "Були репресовані жителі села: Сібіль Іван Григорович, Сібіль Микола Григорович, Сібіль Опанас Іванович, Сібіль Семен Іванович, Сібіль Олексій Іванович, Сова Семен Хведорович, Сова Хведір Григорович, Боярчуки - Ілля, Пилип, Опанас". Це 10 чоловік. Як склалася їхня доля? Чи вижив хоча б хтось? Важко сказати. Або свідчення з Ніжинщини: "у діда Грицька все забрали, але хтось доніс, що у нього ще є зерно. На цей раз знайшли захований під піччю мішечок з просом і горохом. Чоловіка звинуватили у тому, що він куркуль, через деякий час прибув "чорний воронок" і Грицька забрали. Більше його ніхто не бачив. Залишилася тільки жінка з малими дітьми".
       Як бути з цим нещасним чоловіком, який хотів урятувати своїх дітей? Тому нам видається справедливим підхід, застосований до визначення загальної кількості жертв, одним з перших дослідників голодомору на Чернігівщині В.Ткаченком. Він нарахував 362 тисячі 708 чоловік, але із застереженням, що сюди ввійшли і жертви репресій. Інша річ, що й сьогодні у спогадах людей з'являються все нові й нові прізвища. "Жила неподалік Усик Євдокія Яківна, яка мала трьох дітей. Двоє з них вижили дивом, а восьмирічна дівчинка померла від голоду. У Булаха Степана Григоровича було аж семеро дітей. Дуже тяжко жилось цій родині, бо стільки дітей у ті часи прогодувати було складно. У них померло двоє дітей", - це свідчення про голод у с Олишівка. "У нас були сусіди - по-вуличному Васюкові, а прізвища не пам'ятаю. Жили батьки і троє дітей - хлопчик і дві дівчинки. Старша - Галя померла, а її брат Михайло десь украв кобилу. Привів її додому, її зарізали і їли. Хлопця забрали, куди - не знаю: про нього ні слуху ні вісти," - пригадала жителька с Григоро-Іванівки Ніжинського району.
       "Поряд з батьковою хатою жили Кужими: Петро з дружиною Марфою Аникіївною і їхні діти - Онися, Сергій, Галя, Альоша, Яків та батьки дружини. Вся ця сім'я вимерла, крім Якова, якимось чудом він залишився живим. Петро найдовше тримався, пішов у поле подивитися на жито і там у колосках помер," - це розповідь про долю жителів с Майорське Корюківського району. "Померла моя двоюрідна сестра Явдоха Сергієнко. Вона діждалася нового хліба, Д проте організм був настільки знесилений, що нічого не можна було зробити. В сім'ї Мусієнків мати померла з голоду, а батька вбили, коли забирали у них хліб. Тож залишилося четверо дітей сиротами. Коли знову прийшли до них за податком, то баба просила хоча б що-небудь залишити дітям. Та де там, вичистили все. Маленька Ольга вдягла на себе бабусину спідницю, накинула кофтину і сховалась на городах, то тільки цей одяг і залишився", - таке трапилося у с Оленівка, що у Борзнянському районі. "На моєму кутку померли Стрілець Антон, Грабина Гнат, Мань Роман і його жінка Єлисавета, Грабина Денис і багато інших. Багацько людей пропало в голодовку," - засвідчив житель с Липове Талалаївського району.
       
       Ще більше інформації про безіменні жертви. Дехто з респондентів намагається узагальнити їхнє число в рамках рідного населеного пункта. Дуже важко судити про їхню достовірність. Скажімо, дані про 500 померлих у с Стахорщина Новгород-Сіверського району нам здаються перебільшеними, а от твердженню жителя с Щурівка Ічнянського району, що у кожному дворі хтось помер, а дворищ у селі близько 400, можна вірити. Воно співпадає із висновками про високий відсоток людських втрат у цьому регіоні. Так, вже, на жаль, покійний директор Дащенківської середньої школи, що на Варвинщині, спираючись на свідчення старожилів, підрахував, що село Дащенки втратило із загальної кількості жителів 3 тисячі осіб - третину: 1 000 або 1 200 душ. У будь-якому випадку питання про кількість людських втрат ще довго залишатиметься відкритим.
       Голод залишив глибокі, болючі рани у ментальності українських селян, негативно позначився на моралі. Розповіді людей переповнені інформацією про крадіжки, грабунки, безчинства, здичавіння, варварські розправи тощо. Скільки людських доль було знівечено заради міфічної ідеї! Ось розповідь жительки с Лемеші Козелецького району, що розташоване на трасі Київ-Москва. "Вранці бідкалася баба Марина: "Скільки вже сидять дітки на крилечку. Сніг пройшов, а сліду не видно". Пізніше я взнала, що то були хлопчик і дівчинка сусідки Ханенко Мелашки (чи Палажки, точно не знаю), яка вийшла заміж у сусіднє село Кіпті за заможного хазяїна. У нього все забрали, а самого відправили на Соловки. Вона змушена була повернутися до рідного брата Сергія Ханенка, який жив біля нас. У нього була своя сім'я, а Мелашка повернулася без нічого, тому її не любили. Часто приходила вона до матері, про щось говорили і плакали. Надумала ця жінка віднести дітей у Козелець, щоб їх забрали у притулок. Пройшло багато років. У одного чоловіка у с. Сморшки померла жінка, залишивши діточок. Він і взяв Мелашку за жінку. Після війни вона часто заходила до матері і журилася, що доглядаючи чужих дітей, даючи їм їсти, думає про своїх, говорила, що сну не має, куди не зверталася, не могла знайти. Років чотири тому вона померла. У 1997 р. у с Лемешах, коло людей, що продавали на трасі картоплю, зупинилася вантажівка. Водій почав розпитувати за жінку, котра мала двох дітей, яких здала у голодні роки до притулку. Він сказав, що сім'я жила недалеко від церкви. Люди нічого про це не знали. А коли цей випадок дійшов до мене, то я не могла його розшукати, бо ні прізвища, ні адреси він не залишив".
       Проте були й інші випадки. Люди допомагали одне одному, ділилися останнім шматком і гуртом виживали. Ця жахлива доба залишила безліч майже фантастичних історій про чудесний порятунок. " Матері було погано, вона почала пухнути від голоду. Тоді саме була весна. У нас з сестрою ще залишилося трохи сил, то ми, малі, лазили на дерева і їли бруньки з липи. Якраз у цей час до двору під'їхав дуже гарний фаетон - таких у селі не було - видно, що з міста. З фаетону виліз незнайомий нам дядько і питає: "Чи тут живе Тетяна Терентіївна?" Ми з сестрою кажемо, що тут. Той дядько взяв свої речі з фаетону і зайшов до нашої хати, де лежала і вже не могла піднятися наша мати. Виявилося, що це приїхав її рідний брат Царик Микола Терентійович. Він жив у Росії на р. Амур. Якось уже дізнався, що на Україні почався голод, люди помирають, тому й приїхав нас рятувати. У Росії тоді голоду не було, тільки на Україні. Наш дядько привіз багато всякої їжі: хліба, булок, риби. Я гарно пам'ятаю, як він витяг здоровенну рибину і поклав її на стіл. А вона була така велика, що звисала з столу з обох боків. Саме завдяки нашому дядькові ми й не померли тоді", - на все життя залишилися ці спогади у мешканця с Григоро-Іванівка Ніжинського району.
       Підсумовуючи, можна з повним правом твердити, що голодомор і на Чернігівщині залишив болісний слід. Насамперед, це стосується людської пам'яті: вона перенасичена страшними подробицями нелегкого виживання і жахливої смерті ні в чому неповинних людей. В цілому свідчення очевидців співпадають з уже опублікованими документами. На черзі - створення узагальнюючих комплексів документальних збірників, на сторінках яких би органічно поєднувалися різні джерела і які були б максимально насичені інформацією саме про людей - мешканців окремих регіонів. Істина завжди конкретна: кожний із сотень тисяч померлих мав ім'я і має повне право на те, щоб його знали. Пам'ять про жертв геноциду і уроки, винесені з вивчення важкої історії, мусять стати важливою складовою ментальності сучасного українства.
       
       Тамара Демченко

Версия для печати