Поиск в разделе "Для туриста":

расширенный поиск

Чернігівщина incognita

Забутими стежками

ВІКІНГИ В ШЕСТОВИЦІ

Доба становлення Давньоруської держави співпала в часі із завершенням формування етно-політичного обличчя Європи. І лише Північ континенту все ще продовжувала вирувати й залишалася нестабільною-войовничі дружини несамовитих вікінгів, що розпочинали з окремих розбійних нападів на віддалені християнські монастирі Північної Європи на зламі VIII - IX ст., з першої половини IX ст. безкарно діяли вже вздовж усього західноєвропейського узбережжя Атлантики, досягаючи на своїх кораблях не лише Британських островів та Франції, а й берегів Іспанії, Італії, Сицилії, Північної Африки. Під час окремих експедицій вікінгів збирались величезні морські армади, що нараховували інколи понад 1000 кораблів і кілька десятків тисяч бійців, яких ніщо не могло зупинити. Реєстр пограбованих вікінгами міст включає сотні назв, серед яких Лондон і Дублін, Антверпен і Гамбург, Кельн і Бонн, Париж і Орлеан, Ліссабон і Севілья. Обсяг захопленої ними здобичі вимірювався мільйонами марок срібла (1 марка = бл. 200 гр. срібла). Саме це і було чи не основною причиною експансії вікінгів - бідні природні умови Скандинавії не дозволяли створити на півострові повноцінну середньовічну цивілізацію, не залучивши суттєві матеріальні ресурси ззовні.
       З IX ст., паралельно із зростанням тиску на Захід, вікінги спрямовують свої погляди і на Південний Схід, де на неосяжних просторах проживали численні, але розрізнені на тоді слов'янські, балтські та фінно-угорські племена, котрі вели жваву торгівлю з країнами арабського Сходу та Візантією. В обмін на продукти сільського господарства та лісових промислів, хутра, рабів, сюди надходили сотні тисяч срібних монет-дирхемів. 
       Вікінги-варяги, активно включившись у цю торгівлю, незабаром зробили спробу взяти її під свій контроль. Значною мірою цьому сприяли інтеграційні процеси, що відбувалися у східнослов'янському середовищі. Спільність інтересів соціальної верхівки слов'янських племен і вождів окремих дружин вікінгів призвели до так званого "покликання варягів" і, врешті-решт, стимулювали процеси консолідації народів регіону у складі найбільшої в середньовічній Європі імперії Рюриковичів. Фактично, якщо відкинути різні політичні спекуляції, народи двох європейських регіонів уже тоді почали будівництво транс'європейського мосту (більш відомого як "Шлях із Варяг у Греки"), що з'єднав Північ і Південь континенту.
       Захопивши 882 року Київ і взявши під свій контроль торгівлю з Візантією, Олег розпочинає боротьбу за включення до зони впливу своєї держави навколишніх племен. Данниками Києва незабаром стали деревляни, радимичі та сіверяни, причому, судячи зі слідів згарищ на слов'янських городищах, це був далеко не мирний процес. Особливою складністю він відзначався на Лівобережжі Дніпра, де мешкало численне плем'я сіверян, що, до того ж, мало усталені контакти з Хазарським каганатом.
       Історичним центром захоплених Олегом лівобережних територій був Чернігів. Розгалужена мережа приток і волоків сполучала Десну з басейнами Дніпра, Волги, Оки, Дону, Німана, Прип'яті, а через них - з Азовським, Балтійським, Каспійським та Чорним морями. Посідаючи ключове положення в системі шляхів Лівобережжя, якими надходила основна маса східного монетного срібла, що саме у цьому районі "переливалась" у русло шляху "З Варяг у Греки", місто відігравало у регіоні таку ж роль, як Київ у Середньому Подніпров'ї, закриваючи "на замок" фактично увесь басейн Десни. Картографування археологічних матеріалів засвідчує, що загальна площа міста на цей час складала не менше 60 - 70 га, що дозволяє вважати Чернігів X ст. найважливішим центром Лівобережжя.
       Вже у перших договорах з Візантією на початку X ст. Чернігів був поставлений на друге після Києва місце у списку міст Русі, де сиділи підпорядковані Олегу "великі князі". Та приєднання до Києва не тільки повністю змінювало вектор політичної орієнтації Чернігова, але й призвело до перерозподілу прибутків від торгівлі, що навряд чи сподобалось міській общині, котра і без того вбачала в Києві головного конкурента. Відтак, київські князі повинні були приділяти контролю над містом постійну увагу.
       Проте, утримувати у багатолюдному місті ворожий його населенню гарнізон було складно. Значно простіше було розмістити його неподалік, поза містом. Такий військовий табір київський князь Олег заснував під Черніговом - біля с. Шестовиця, в ур. Коровель, за 18 км нижче міста за течією Десни.
       Матеріали Шестовицького комплексу, що включав городище з посадом і подолом та курганний могильник, сьогодні всесвітньо відомі. Його археологічні дослідження пов'язані з іменами П.Смолічева, Я.Станкевич, Д.Бліфельда та інших.
       Городище Коровель, площею близько 1 га, знаходиться на південь від с Шестовиця, на видовженому мисі, що більше, ніж на 1 км видається в заплаву Десни. Вперше територія мису була заселена ще за доби неоліту (VII - IV тис. до н.е.). У VIII - IX ст. тут знаходилось невеличке слов'янське поселення, що наприкінці IX ст. загинуло від пожежі.
       Безпосередньо після цього в південній частині мису споруджується городище округлої форми, зі складною системою укріплень, що не мала аналогій на інших синхронних пам'ятниках регіону. З півночі від решти мису городище відокремлював зовнішній рів. За ним знаходились 3 смуги укріплень з валів з дерев'яними конструкціями, частоколів і ровів. Окремим ровом була відрізана і похила стрілка мису, незручна для оборони. Розміри внутрішнього майданчика городища, придатного для забудови, складали усього 0,3 га. В'їзд на городище знаходився з напільного (північного) боку і захищався дерев'яними надбрамними баштами. До нього ж виходив і в'їзд із заплави. Як свідчать розкопки (на городищі досліджено понад 2000 м), більша частина майданчика городища і особливо його центр залишалися мало забудованими. Виявлені житла напівземлянкового типу та об'єкти господарчо-промислового призначення прилягали до валів або були конструктивно вписані до їх системи.
       З півночі до городища прилягав чималий (20 - 25 га) посад. Його дослідження (загалом розкопано понад 4000 м2) показали, що найбільш інтенсивно була забудована смуга завширшки 50 - 60 м уздовж країв тераси. Серед досліджених тут об'єктів домінують споруди, пов'язані з виплавкою та обробкою заліза, смолокурінням та видобутком дьогтю, поташу, що дозволяє припускати використання ділянки у якості своєрідного промислово-господарчого двору. Проте, дещо південніше на посаді в цей час функціонували і стаціонарні житлові садиби, три з яких частково досліджені у 1998 - 2003 рр. Особливо цікавим є те, що з-поміж них дві, на яких досліджені житла-напівземлянки з глинобитними печами, належали слов'янам, а третя, де розкопане наземне житло з відкритим вогнищем, обкладеним глиняними вальками, що імітували каміння, - вихідцям зі Скандинавії. На користь цього свідчать і деякі знахідки: футляр для голки з маленької пташиної кісточки, прикрашений тонким солярним орнаментом та личинами бородатих чоловіків, що за іконографією нагадують зображення скандинавського бога Одіна, шиферне пряслице з написом скандинавським рунічним алфавітом, вістря стріл північних типів. Водночас, більшість побутового інвентаря і весь керамічний посуд практично не відрізняються на всій дослідженій території, що може свідчити не лише про мирне співіснування різноетнічних мешканців шестовицького посаду, а й про поступову асиміляцію слов'янами прийшлих елементів. Судячи з наявності у заповненні більшості відкритих тут споруд попелу та вугілля, всі садиби загинули від пожежі не пізніше першої чверті XI ст., і в подальшому життя на цій ділянці посаду більше не відновлювалося.
       Ще одна садиба досліджена за 200 м на північ від городища, поблизу західного краю тераси. Тут відкрито близько 20 будівель X - початку XI ст., пов'язаних з різьбленням по каменю, виплавкою та обробкою металів. Про високий статус господарів садиби свідчить знайдений відлитий зі срібного сплаву браслет з голівками драконів (володарів підземного світу) на кінцях.
       На захід, південь та південний схід від городища, на підвищеннях у заплаві Десни та її притоки р. Жердови, існував Поділ. Із заходу, де р. Жердова біля самого підніжжя городища впадала в старицю Десни трьома рукавами, знаходилась гавань, а її гирла могли використовуватись як прекрасні природні доки для стоянки і ремонту суден, що підтверджується численними знахідками лодійних заклепок та цвяхів. Тут же, мабуть, мешкали і робітники, котрі обслуговували судна, та моряки. Розкопками на Подолі зафіксовано сліди наземних жител на підклітах, з відкритими вогнищами, та господарчі і промислові об'єкти. Знахідки (кістяна сопілка з рунічним написом, наремінні бронзові бляшки, уламок бронзової черепаховидної фібули, лодійні заклепки) свідчать про значний відсоток серед насельників Подолу вихідців з Півночі.
       Ще далі на захід, за останнім рукавом р. Жердови, на 3 невеликих підвищеннях у заплаві (ур. Діброва та Колодливо), а також на терасі (ур. Узвіз) знаходився відомий курганний могильник. Всього тут в різні роки було досліджено понад 150 насипів, під якими виявлено понад 180 поховань.
       За поховальною обрядовістю вони поділяються на 4 групи: тілоспалення на стороні і на місці, меморіальні поховання-кенотафи та тілопокладення. При цьому тілопокладення становлять чи не найбільш чисельну групу поховань (59 або третина від загальної кількості). За всіми ознаками (окрім, хіба що невеличких курганних насипів, з якими церква ще довгий час змушена була миритись) зазначені поховання не мають суттєвих протипоказань для їх віднесення до християнських.
       
       Аналіз поховальних споруд, обряду поховання та інвентаря, на думку фахівців, свідчить, що значна частина поховань Шестовицького могильника (щонайменше 20 могил) були залишені скандинавами. Ці висновки підтверджують і антропологічні матеріали: частина черепів з найдавнішої групи поховань з Шестовиці мала виразні нордичні риси. Проте, вже у третьому-четвертому поколіннях вони практично нівелюються: північний елемент повністю розчинився у слов'янському середовищі.
       Зазначені факти можна пояснити, насамперед, винятковою роллю Шестовицького комплексу на Дніпровському Лівобережжі, як місця зосередження підпорядкованих Києву представників дружинної верхівки (у тому числі - і варягів), які брали активну участь у військових і торговельних експедиціях у Візантію, де і могли познайомитися з християнством. Вже за часів князювання у Києві Ігоря, а особливо - княгині Ольги, за кілька десятиліть до офіційного хрещення Русі, християнство швидко поширюється у Середньому Подніпров'ї, насамперед, у міських центрах. Одним з проявів цього складного і тривалого процесу і була поступова зміна язичницької поховальної обрядовості на християнську.
       Більшість дослідників схильні датувати час функціонування Шестовицького комплексу кінцем IX - початком XI ст., вбачаючи в ньому найбільший на Лівобережжі табір дружинників київських князів, котрий, розташовуючись всього за годину-півтори їзди від Чернігова, являв собою вагому противагу цьому центру літописної Сівери, як місцю зосередження родоплемінної землевласницької еліти, що практично завжди була в опозиції до Києва. Шестовиця, безсумнівно, відігравала важливу роль у Подесенні в цей час. Городище знаходилось у місці максимального зближення водного та суходільного шляхів на Київ, що дозволяло розташованій тут дружині здійснювати надійний контроль за обома. Судячи з матеріалів поховальних комплексів, ця дружина була поліетнічною за своїм складом. У її складі були присутні слов'яни, балти, пруси, фінно-угри, при помітному домінуванні на ранніх етапах на рівні соціальної верхівки скандинавських елементів. Про присутність тут скандинавів свідчить і топоніміка. Мікротопонім Коровель може бути перекладений з давньо-скандинавської як "порослі густим підліском поля" або "вкрита густим чагарником долина", що узгоджувалось з характером місцевості, де розташовувався комплекс.
       Іншим важливим напрямком діяльності мешканців Шестовиці була, вірогідно, участь в організації великокнязівського полюддя - процесу збирання данини. Це вимагало участі і в організації далеких морських походів для реалізації зібраного у полюдді, з необхідним в таких випадках оснащенням суден. Саме цим, вірогідно, слід пояснити стрімке зростання в цей час площі посаду та подолу городища Коровель. Вказані виробництва, пов'язані із застосуванням вогню, особливо в умовах легких піщанистих грунтів, вимагали залучення все нових і нових площ, вільних від стаціонарної забудови, свого роду промислово-виробничих дворів. На них не жили постійно, тут лише виробляли необхідну продукцію, переходячи, по мірі засмічення ділянки, на нові території. Саме такий виробничий майданчик і був досліджений на північно-східній околиці посаду. За будь-яких умов, саме в цей час (кінець IX - початок XI ст.) Шестовицький комплекс переживає свій "зоряний час", апогей свого розвитку.
       
       Проте, вже на початку XI ст. політична ситуація на Русі суттєво змінилась. Після смерті у 1015 р. Володимира Святого між його синами розгорілася боротьба за батьківський трон. В ході її владу на Лівобережжі у 1023 р. захопив тмутараканьський князь Мстислав Хоробрий. Знехтуваний киянами, в Чернігові він отримав активну підтримку: наступного 1024 р. основу його армії склало саме сіверянське ополчення, взявши на себе головний удар Ярославових найманців-варягів. У той же час гарнізон Шестовицького городища, як і інших подібних фортець-застав навколо Чернігова, що контролювали всі підходи до міста, очевидно, зберігав вірність Києву, і Мстислав, який готувався до рішучої сутички з братом, нещадно знищив його. Друга пожежа на городищі Коровель, що знищила його укріплення, практично співпадає у часі з цими подіями. Достатньо потужний (до 0,20 м завтовшки) горілий прошарок зафіксовано на зовнішньому схилі валу з напільної сторони. Сліди цієї пожежі фіксуються і на посаді та подолі, де спостерігається помітне скорочення з XI ст. заселених площ та зниження інтенсивності їх використання.
       Слід зазначити, що Мстислав Володимирович був лише "виконавцем присуду", винесеному Шестовицькому дружинному табору самим ходом історії. В XI ст. на Русі, як і в Скандинавії, і в Західній Європі в цілому, змінилася сама соціально-політична ситуація: підходило до кінця формування ранньофеодального класового суспільства та державності. Добре озброєні та навчені дружини професійних найманців з їх непередбачуваною поведінкою погано вписувалися в нові реалії. Частина з них встигла інтегруватися в нові соціально-політичні структури і злитися з місцевою родоплемінною елітою; інші наклали головою в безкінечних походах, ті ж, що залишилися, стали непотрібним та небезпечним баластом. На цей час припали "срібна криза", що вибухнула в арабському світі з початку 60-х рр. X ст., та розгром в кінці X ст. Саманидської держави. Усе це і зумовило занепад руху вікінгів та пов'язаних з ним центрів. Переживши у X ст. розквіт, вони ніколи більше не досягають попереднього рівня розквіту.
       Подальша доля городища нам недостатньо відома. В письмових джерелах воно взагалі не згадується; чітких слідів погрому, притаманних пам'яткам, що загинули у вогні Батиєвого погрому, тут поки що не виявлено. Разом з тим немає сумнівів, що населенню цього регіону не вдалося уникнути трагічної долі інших південноруських земель: дослідженнями 1983 р. на поселенні Рів II, розташованому за північною околицею с. Шестовиця, відкрито рештки двох садиб, спалених в середині XIII ст., причому в підкліті одного із згорілих жител знайдений кістяк молодої жінки 25 - 27 років з вістрям стріли в спині. Можливо, восени 1239 р. городище було заздалегідь залишене мешканцями без опору. У всякому разі, матеріали другої половини XIII ст. на його майданчику не виявлені, тоді як за кількасот метрів на південний захід, на підвищенні у заплаві Десни зафіксовано невеличке селище з п'яти садиб після-монгольської доби, одна з яких частково досліджена 1984 р.
       Володимир Коваленко

Версия для печати