Історія Чернігівщини

Дума міська

Будинок для міської Думи (без другого поверху) було споруджено 1799 року на землі, відчуженій у купця В.Леонтьєва. Це була одноповерхова споруда з ротондою для магістрату. У 1886 - надбудували другий поверх. У 30-х роках XX ст. ротонду розібрали і надбудували і третій поверх. Жителю двадцять першого сторіччя цікаво запізнатися з питаннями, які вирішувала тоді міська Дума.

Насамперед, вона піклувалася про забезпечення міста продовольчими товарами, оберігала від сварок і позовів з навколишніми містами і селами, а також утримувала порядок між жителями, сприяла забезпеченню і продажу необхідних населенню товарів, стежила за станом міських споруд, турбувалася про будівництво пристаней, амбарів, магазинів, ринкових площ "и тому подобного, что может бить для города потребного, вьігодно и полезно". У коло її обов'язків входило турбуватися про зростання прибутків на користь міста, з'ясовувати і розв'язувати стосунки і непорозуміння по ремеслах і гільдіях в силу обставин, що складалися.

Гортаємо кошторис за 1869 рік, з якого дізнаємося, шо в коло обов'язкових витрат думи входило: утримання губернаторської квартири (будинок належав місту) приміщення і канцелярії квартирної комісії, участь в розкладці по утриманню повітового суду, іювне утримання поліцейських чинів і службовців, поліцейських приміщень, пожежної команди.

Міська Дума також вирішувала питання опалення, освітлення і ремонт в'язниць, утримання міського лікаря, воєнного постою, приміщень для чинів губернського батальйону, батальйонної канцелярії тощо.
Міська Дума виділяла кошти на утримання богодільні і жіночої лікарні, приходського училища, стежила за порядком в міському саду, на вулицях і площах.
Основними джерелами міської Думи були прибутки з майна і споруд (здача в оренду міських сінокосів, озер, торгових точок, цегельного заводу, мір і ваг), різноманітні збори і мита (з торгівлі і промислів, візників, трактирів). Якщо, скажімо, загальний бюджет шестигласної Думи на 1869 рік складав лише 27466 карбованців, то наприкінці дев'ятнадцятого сторіччя він уже становив понад 300000 карбованців.

Крім господарських справ, шестигласна Дума відала і деякими іншими справами: стан міщан, ремісників і купців, за клопотанням м'ясницької управи складала такси на м'ясо, тримала нагляд за ринком - вивішувала прапор, котрий означав час, згідно з яким дозволялася скупка предметів першої необхідності. Ми розповіли в загальних рисах лише про окремі види діяльності міської шестигласної Думи.
Наприкінці XIX століття секретарем міської Думи було обрано вихованця Київського університету Аркадія Васильовича Верзілова. Свого часу він був членом Київської студентської громади і підтримував стосунки з членами "Старої Київської громади" - Олександром Кониським, Оленою Пчілкою, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким.

Верзілов виступив ініціатором в місті української "Громади". Його ідею підтримав великий прихильник української культури Ілля Шраг. Вона започаткувала свою діяльність у січні 1894 року. Першими членами "Громади" були письменники Борис Грінченко та його дружина Марія Загірна, журналіст Олександр Тищинський, син байкаря - Олександр Глібов. Потім до її складу увійшли подружжя Русових. письменники. художники Володимир Самійленко, Микола Вороний, Микита Чернявський, вчителька Г.Шкуркіна, висланий з Полтави за пропаганду протиурядових ідей В.Степаненко.

У 1898 році до "Громади" прийняли Михайла Коцюбинського та його дружину Віру Устимівну. Члени підпільної "Громади" боролися проти державного, соціально-політичного, культурного гніту, вели активну боротьбу за розвиток української культури і школи. Вони зібрали бібліотеку, до якої увійшли найкращі твори українських, російських та зарубіжних письменників, збирали кошти на встановлення пам'ятників Леоніду Глібову та Опанасу Марковичу, брали участь у відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві. Чернігівська "Громада" входила до складу федеративного об'єднання "Громад" і підтримувала зв'язки з іншими товариствами.
У 1905 році, після оголошення царського маніфесту, "Громада" розкололася на два табори: поміркований і радикальний.
У 1906 році, оскільки царський уряд дозволив відкрити легальне освітнє товариство "Просвіта". Громада' припинила своє існування. Першим головою чернігівської "Просвіти" було одноголосно обрано Михайла Коцюбинського. Деякий час секретарем міської Думи був видатний громадський діяч, історик, керуючий справами Чернігівської вченої архівної комісії, член церковно-археологічної комісії Петро Добровольський. Син диякона свою службову діяльність розпочинав у церковному відомстві. Спочатку був псаломником Іллінської церкви, а потім служив у духовній консисторії.

У цей час з-під його пера на сторінках "Черниговских епархиальньїх известий" з'являються друком перші історичні дослідження. Трохи згодом він публікує "Царские и патриаршие грамоти, хранящиеся в ризнице Троицкого и Архиерейского дома". Згодом він досліджує минуле Єлецького монастиря, Троїцько-Іллінської друкарні. Був одним з ініціаторів проведення і учасником XIV археологічного з'їзду, який відбувся у Чернігові 1908 року. Кілька років членом Чернігівської міської Думи був український статистик і громадський діяч Василь Варзар.
19 лютого 1875 року в будинку Думи розпочав свої операції Чернігівський міський банк громадський Було обрано правління банку на чолі з Олександром Карпинським. За 25 років він одержав понад 3,7 млн. рублів валового прибутку, у т.ч. майже 1,4 млн. чистого прибутку.
22 січня 1919 року на підставі декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України Чернігівський міський банк громадський було націоналізовано. Зараз у приміщенні міститься управління Національного банку України в Чернігівській області.

Детинець

Історія не донесла до наших днів ім'я предка, який понад тисячу років тому облюбував високий пагорб на правому березі" Десни. Зрубавши перше дерево, викопавши першу землянку для нічлігу, цим самим він поклав початок місту. Як стверджують вчені, Дитинець сформувався вже у VII-VIII сторіччях на місці поселення другої чверті першого тисячоліття н.е. Вагомим доказом є кераміка і римські монети часів Траяна, Адріана, Антоніна Пія, Марка Аврелія, знайдені під час археологічних розкопок.

Свого часу перед дослідниками викрилися будови VII-VIII сторіч з фрагментами ліпленого посуду, залізними ножами, глиняними прясельцями. Серед знахідок зустрічалися вироби з кераміки, які належать до періоду роменської культур" УШ- IX ст.. У X сторіччі, за часів князювання Володимира Святославича, Дитинець, значно розширив свої кордони. У наступному столітті він стає стольним градом Мстислава Володимировича. Його площа займає 11 гектарів, сторіччям пізніше Дитинець сягає 16 гектарів.

На території з'являються Спаський, Борисоглібский собори, Михайлівська і Благовіщенська церкви. У1500 - 1700 роках загальна довжина укріплень становить близько 1600 метрів. V багатовіковій історії Дитинця було багато трагічних і радісних днів.

Десна

Десна - річковий порт

Починається з вузенького джерела на Смоленській височині поблизу м.Єльня Смоленської області. На своєму шляху Десна вбирає блакитні води Судості і Снову, Болви і Навлі, Неруси і Сейму... Ширшає повноводнішає і в районі Чернігова розливається широкою рікою. Срібляста, звивиста стрічка пролягла довжиною 1130 кілометрів (у межах УРСР – 591 км), площа басейну - 88900 км². Впадає в Дніпро на одинадцятому кілометрі від Київського річкового порту.

Десна оспівана в музичних творах, уславлена в романах і віршах. Пригадуєте в О.П.Довженка? "Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й далі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах".

Десна – важлива транспортна магістраль, судноплавна від Києва до Новгорода-Сіверського. Річковий пісок служить будівельним матеріалом при виготовленні силікатної цегли, деснянська вода надходить у тисячі квартир киян.
Крига на Десні встановлюється в грудні, а скресає в квітні, тривалість льодоставу – 3-4 місяці. Якщо взимку випаде багато снігу, особливо у верхів'ї, тоді в середині течії Десна розливається широко, затоплює луки. У районах Сосниці, Макошиного Менського району, Слабина – Чернігівського, Морівська – Козелецького у період водопілля вона розливається на шість - сім кілометрів.
У минулому сторіччі найбільша повінь у районі Чернігова зареєстрована 18 квітня 1917 року - 985 см проти умовного нуля. Широкий весняний розлив ріка мала і в 1931 році, коли піднімалася на 983 см, а в 1942-му – 938 см, у 1970-му – 976 см.

Цікавий запис знаходимо в сьомому томі "Полного географического описання нашего отечества", в якому значиться: "Город раскинулся среди садов и рош на значительном пространстве по нагорному берегу р.Десньі и на низменньїх берегах р. Стрижень. Десна протекает от города не более как в полуверсте; в зтом месте ширина ее не превьішает 100 саж., во время половодья она разливается на значительное пространство, затопляя берега верст на 8-Ю в ширину: город не страдает от зтих наводнений, так как расположен на возвышенности".

І все ж кожна повінь приносить немало турбот. Створюється спеціальна комісія, населенню подається відповідна допомога. З числа мисливців споряджаються бригади для рятування лісових мешканців. Останньою великою повінню для чернігівців, коли деснянська вода залила житлові квартали, було водопілля 1970 року.
Найменший рівень води протягом цього сторіччя зафіксовано в 1925 році – 436 см. Незначним був весняний розлив і 1975 року - 472 см. Поблизу Чернігова найбільш раннє скресання помічено 27 лютого, а найпізніше – 18 квітня. Десна замерзла найраніше 30 жовтня, а найпізніше – 13 січня. Біля міста середня висота рівня води в Десні становить 100 м, висота правого берега лише в одному місці 191 м, а потім знижується далі до 149 і 127,8 м.
Наприкінці травня поблизу міста звільняються від повені заплавні луки. З прадавніх часів Десна вважалася важливою транспортною магістраллю, по якій ішли торгові шляхи на Дон і Оку. У ІХ – XI сторіччях по ній пролягав торговельний шлях "з варяг у греки".

Деснянська вода відзначається високими смаковими якостями. її споживають жителі лівобережних районів Києва і частини правобережних.
У басейні Десни зосереджені основні місцеві ресурси поверхневих вод – 2,83 км3, що становить близько 82%, транзитний стік у вісім разів перевищує місцевий.

Дім Якова Лизогуба

Одним з кращих зразків цивільної архітектури житла на Україні другої половини XVII сторіччя є будинок полкової канцелярії, що зберігся до наших днів. Його споруджено в 90-х роках XVII ст. на території Дитинця з південного боку міського майдану. Будинок належав представнику старовинного українського козацького роду - чернігівському полковнику (1687-1698) Якову Лизогубу. Своїм плануванням нагадував тип українського народного житла "хати на дві половини" з "чорними" і "білими" сіньми. Довжина споруди - 21 і ширина 16 метрів. Усередині будинок розділено однією поздовжньою і двома поперечними стінами на шість кімнат. Дві середні слугували за сіни, а чотири по боках були жилі кімнати (покої).

Під будинком знаходиться шестикамерний льох, який за своїм плануванням повторює розміщення кімнат житлового поверху.
Будинки того часу, як правило, споруджувалися з дерева і глини, й лише окремі заможні представники козацької старшини дозволяли собі таку розкіш - будували з каменю. Можливо, його починали зводити як двоповерховий. Свідчення цьому - високі торцеві фронтони з вікнами.

Приміщення полкової канцелярії зовні виконано в архітектурному стилі, характерному для Лівобережної України ХУІІ-ХУШ ст., так званого українського бароко, із застосуванням елементів російського архітектурного декору.
На думку фахівців, він ніби продовжує давньоруську традицію, яка особливо помітна в орнаментальному мереживі цегляної кладки Спаського собору, П'ятницької церкви.

Стіни будинку поштукатурені і побілені. Вражає багатство і розмаїття цегляного декору, контраст вертикальних і горизонтальних ліній, химерно поєднаних з криволінійними формами фронтончиків і фігурних наличників. Від приміщення полкової канцелярії до Спаського собору і Водяних воріт йшли підземні ходи. Сам будинок овіяний багатьма легендами. Серед народу і в літературі в одному випадку його називають будинком Якова Лизогуба, в іншому - полковою канцелярією. Зрідка - будинок Мазепи чи московського Арсеналя. Історик Опанас Шафонський у книзі "Чернігівського намісництва топографічний опис" зазначає, що після смерті чернігівського полковника Лизогуба в 1689 році його дружина, залишившись вдовою, продала будинок Мазепі. Після опали останнього будинок, очевидно, було конфісковано і передано полковій канцелярії.

Приміщення сильно постраждало від великих пожеж, які траплялися 1718 та 1750 рр. У вогні згоріли склепіння двох західних кімнат. У XVIII сторіччі з боку північного фасаду прибудували тамбур з фігурним фронтоном. У 60-70 рр. XIX сторіччя, коли будинок переобладнали під архів, печі розібрали, а в східній і західній торцевих стінах прорубали вікна. Вихід на горище зроблено в стелі однієї з кімнат, а вхід до підвалу знаходиться з боку північного фасаду. Черепичну окрівлю змінили на залізо.
Хтозна. можливо, в цьому будинку народжувалися рядки лизогубівського літопису "Летописец, или Описание краткое знатнейших действ и случаев, что в котором году деялося в Украине малороссийской обеих сторон Днепра, и кто именно когда гетманом бьіл козацким". Події описані з початку XVI ст. до 1737 р. Складений 1742 року. На думку фахівців, автором літопису був Яків Лизогуб, син чернігівського полковника Ю.Я Лизогуба, який в 1723-44 рр. очолював кодифікаційну комісію, що опрацьовувала збірник норм українського феодального права - "Права, за яким судиться малоросійський народ". З незначними змінами будинок чернігівського полковника Якова Лизогуба зберігся до наших днів.
Після реставрації 1954 року його було включено до архітектурно-історичного заповідника. Тривалий час у будинку знаходилась картинна галерея, а зараз зберігаються фонди Чернігівського історичного музею.

Дім Губернатора

Обстеживши у липні 1895 року будинок губернатора, комісія контрольної палати дійшла висновку: "вьігоднее для казньї и полезнее для занимающих должность губернаторов перестать ремонтировать прежний деревянньїй дом и... возбудить прямо вопрос о постройке нового каменного дома".

Уже в квітні 1896 року було відкрито фінансування робіт, а в червні розпочато будівництво. Цього року було закладено фундамент будинку, а в березні 1897 року тимчасово-будівельна комісія уклала угоду з добрянським міщанином Ф.Пого-рєловим, який взяв на себе всі кам'яні роботи від фундаменту й до даху "со всеми сводами, арками, дверними и оконньїми перемичками" на суму 4 тисячі рублів. "Ручательство" за нього дав Федір Лизогуб, представник відомого чернігівського роду.

Безпосередній контроль за якістю робіт здійснював губернаторський архітектор М.Маркелов та губернський інженер Д.Савицький. І роботи по спорудженню будинку закипіли. За перші два роки основні постачальники цегли - Де Морен і Шільман-виготовили на своїх заводах близько мільйона штук цегли.

У червні 1897 році було укладено договір з Архиповим на теслярські роботи. А тим часом до Чернігова продовжували надходити будівельні матеріали: з Риги залізницею доставили портландський цемент Шмідта в кількості 600 пудів, з Нижнього Новгорода-високоякісне покрівельне оцинковане залізо, підрядник Юдовський привіз 246 пудів металевих балок. Він же відповідав за якість теслярських, штукатурних і малярних робіт. Покрівлю виготовив Бунін, а віконні і дверні рами - Дмуховський. Було споруджено мармурові східники, встановлено десять голландських печей, для кухні придбали французьку кухонну плиту.

Будинок для губернатора споруджувався у стилі неокласицизму. Підкреслювалось, зокрема, що проект "не должен заключать в себе каких-либо излишеств, ограничиться самою умеренною сумою". Створюючи проект, архітектор намагався досягти гармонії трьох основних складових архітектури-користі, міцності і краси. Внутрішній простір було вирішено просто і раціонально.

У будинку понад двадцять кімнат: вітальні і будуари, дитячі і кабінет губернатора, головний прийомний зал, до якого вели парадні мармурові сходи тощо.
   Один раз будівництво було дещо уповільнилося. У 1898 році помер архітектор М.Д.Маркелов. За нового губернаторського архітектора К.І.Войцехівського проект знову удосконалювався, виготовлялися нові креслення і коригувалися старі.
   26 вересня 1900 року комісія склала акт, який засвідчував про завершення спорудження будинку для чернігівського губернатора Є.К.Андрієвського. Ч
   Чернігівські губернатори мешкали в ньому до 1917 року. У роки громадянської війни будинок знову був у центрі знаменних подій. Після того, як 12 січня 1919 року Богунський полк 1-ої Української радянської дивизії оволодів Черніговом, в ньому містився його штаб. Командир полку Микола Щорс доповідав штабу 1-ої Української радянської дивізії: "1-им Богунським полком з боєм взято Чернігів. Захоплені 2 тридюймові гармати, багато кулеметів, гвинтівок та ін. Крім того, взята автомобільна колона і панцерний та бойовий дивізіони..."

Увечері чернігівці на міській площі вітали богунців. Миколі Щорсу було вручено стрічку з написом: "За хоробрість товаришу Щорсу від товаришів червоноармійців 8-ої роти". Нині ця стрічка знаходиться у фондах музею Збройних Сил СРСР у Москві.
До війни в будинку містився офіцерський госпіталь, після війни - спочатку обком КПУ, а потім штаб військової частини Чернігівського гарнізону. Тут бував генерал-полковник, двічі Герой Радянського Союзу Олександр Родимцев. На фасаді встановлено меморіальну дошку.

Дім Полуботка

Неподалік Стрижня на розі вулиць Гетьмана Полуботка і Першотравневої знаходиться комплекс дво- і триповерхових споруд, в яких нині міститься медичний заклад (військовий госпіталь). На початку XVIII сторіччя тут знаходилася садиба чернігівського полковника Павла Леонтійовича Полуботка, який у 1722 - 23 рр. був наказним гетьманом Лівобережної України. У цей час Полуботок, очоливши старшинську верхівку, виступив за відновлення гетьманства та ліквідацію Малоросійської колегії. Його викликали до Петербурга, де ув'язнили в Петропавлівській фортеці, в якій він після тортур і помер.
Архітектурно-просторовий комплекс, який дійшов до наших днів, складається з трьох корпусів, що розташовані хрестоподібно і на рівні другого поверху з'єднані між собою переходами. У центральному триповерховому і східному двоповерховому корпусах проглядається стиль класицизму, а в двоповерховому корпусі з "вежами" - бароко.

Від колишнього палацу Полуботка майже нічого не лишилося: він тричі перебудовувався і реставровувався. В історичному плані палац цікавий тим, що 1706 року у ньому побував цар Петро І. який по дорозі на Київ знайомився з Черніговом.

Деякий час у садибі діяв колегіум, а з 1776 року - духовна семінарія.
У 1809 році духовну семінарію закінчив Ілля Буяльський - визначний хірург і анатом. Він послідовно обирався професором анатомії Петербурзької медико-хірургічної академії, був консультантом Марийської лікарні, оператором Царськосільського ліцею, головним лікарем усіх кадетських корпусів, академіком і членом кількох вітчизняних та зарубіжних медичних товариств. Водночас Ілля Буяльський керував хірургічним інструментальним заводом, читав лекції з анатомії в академії мистецтв. Саме його викликали на Мойку, 12 до смертельно пораненого Пушкіна.
Влітку 1838 року на Чернігівщині з метою пошуку обдарованих музикантів побував основоположник російської класичної музики Микола Глинка, який тоді був капельмейстером Петербурзької придворної вокальної капели.

Як свідчать документи фонду Чернігівської духовної консисторії, він відвідав духовну семінарію, де відібрав спочатку вісім хлопчиків першого та другого класів, а при повторній перевірці музичних здібностей - 5. "Всі необхідні про них свідоцтва взяті,- повідомляв у Санкт-Петербург Микола Глинка. - Крім того, тут знайдений мною дуже хороший бас". Великий композитор мав на увазі В.Бальбінського, котрий з часом співав у столичній опері.

1867 року в семінарії навчався російський революціонер-народоволець, винахідник Микола Кибальчич. Пізніше брав участь у замаху на царя Олександра II, після чого був заарештований і засуджений до смертної кари. Уже перебуваючи в ув'язненні, незадовго до вироку. Кибальчич розробив проект реактивного літального апарата.
Серед вихованців семінарії і Микола Подвойський (навчався з 1895 по 1902 рр.), учасник революційного руху, один з керівників жовтневого перевороту, а пізніше партійний і військовий діяч. У вересні 1902 року разом з Михайлом Коцюбинським його включили до складу вченої архівної комісії. У 1901 році Микола Подвойський вступив до лав РСДРП.
З 1909 по 1913 ріку стінах семінарії лунав тихий, співучий голос Павла Тичини, який у майбутньому став українським радянським поетом, державним та громадським діячем, академіком наук У РСР, Героєм Соціалістичної Праці, членом-кореспондентом Болгарської АН. Ще на семінарській лаві Павло Тичина відчув потяг до художнього поетичного слова. Перші вірші. написані в дусі демократичних традицій української та російської дожовтневої літератури, були опубліковані 1912 року.

З 1910 по 1914 рр. в духовній семінарії здобував освіту і Василь Елланський (Еллан-Блакитний) - поет, один з основоположників української радянської літератури, партійний і державний діяч, журналіст. Ще в семінарії він заприятелював з Павлом Тичиною, бував на "суботах" Коцюбинського, брав участь у підпільних революційних гуртках. Видатний український радянський композитор, засновник Державного академічного заслуженого українського народного хору, народний артист УРСР Григорій Вірьовка навчався в семінарії з 1910 по 1916 рр.
З 1928 до 1941 рр. тут містився педагогічний інститут. У роки німецько-фашистської окупації комплекс споруд було зруйновано і повністю відбудовано уже в сімдесятих роках.

На головному фасаді встановлено три меморіальні дошки, присвячені М.І.Подвойському, П.Г.Тичині, В.М.Блакитному (Елланському).
1900 року при духовній семінарії з ініціативи духовної консисторії було створено центральний єпархіальний історичний музей. У ньому зосереджувалися стародруки, рукописні книги, документальні матеріали різних установ і навчальних закладів, документи єпархіального і церковного архівів, оригінали і копії архітектурних пам'яток, фото церков, давніх ікон, картини, антиминси, предмети церковного начиння, мистецтва, одягу, археології. У 19081 1916 рр. єпархіальне сховище видрукувало два "Сборника", шо містять наукові розвідки, опис збірки старожи гностей, різноманітну інформацію.

Драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка

У травні 1926 року у м. Єлисаветграді (нині М.Кіровоград) на базі драматичного гуртка машинобудівного заводу "Червона зірка" було засновано робітничо-селянський пересувний драматичний театр ім.Т.Г.Шевченка. Біля його витоків на той час стояли відомі професійні актори Андрій Андрієнко, Галина Ольшевська, Василь Хмурий, Ольга Долинська, Леонід Задніпровський, Олена Оліна, Федір Костенко та інші.

Робсільтеатр очолював відомий на той час режисер і актор Леонід Предславич. Першу виставу, а це була "Наталка Полтавка" Івана Котляревського, глядачі переглянули у травні цього ж року. Уже протягом першого року на виставах побувало понад 55 тисяч глядачів. Актори побували у 45 населених пунктах, в яких показали 196 вистав.

У 1933 році, повернувшись з Казахстану, де актори брали участь у двомісячнику української культури, пересувний театр, згідно з наказом Наркомосу УРСР у повному складі відбув до Чернігова. Тут він мав обслуговувати трудящих новоутвореної Чернігівської області.
   Уже через рік пересувний театр отримує статус обласного державного українського музично-драматичного театру ім.Т.Г.Шевченка. Головним режисером було призначено Григорія Воловика. На цій посаді він працював до початку Великої Вітчизняної війни. На сцені виступали досить популярні серед чернігівських глядачів актори: Олександра Дудківська, Володимир Волгрик, Віра Майська, Петро Січовий, Олександр Бірев, Надія Зарницька, Володимир Коновалов, Марія Наговська, Іван Лиховид та інші. Музичну частину забезпечував відомий композитор і диригент, заслужений діяч мистецтв УРСР Матвій Васильєв.
   На чернігівській сцені йшли вистави Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Олександра Островського, Миколи Гоголя, Фрідріха Шіллера, Вільяма Шекспіра, а також сучасних радянських митців, наших земляків - Олександра Довженка, Михайла Коцюбинського, Івана Кочерги.
   Чернігівський театр вважався одним з найкращих в Україні. На превеликий жаль, мирну, творчу працю театралів перервала Велика Вітчизняна війна. На основі творчого колективу були сформовані три концертні бригади, які одразу ж відбули на фронт.
   Як тільки війська визволили Чернігів від німецько-фашистських загарбників, облмуздрамтеатр відразу ж відновив свою роботу. Актори розпочали свою творчу діяльність у непристосованому приміщенні на 300 місць. Художнє керівництво театру очолив режисер Дмитро Котевич, якому згодом було присвоєно звання заслуженого артиста України. На театральній сцені виступали знані чернігівцями актори - Марія Бебешко, Микола Розцвіталов, Петро Губарев, Володимир Ігнатенко. Згодом їм було присвоєно почесні звання заслужених артистів УРСР.

А тим часом, неподалік П'ятницької церкви, фасадом на Красну площу здіймалося нове білосніжне приміщення облмуздрамтеатру ім.Т.Г.Шевченка. До його спорудження багато зусиль, хисту, виконавчої майстерності докладали муляри Петро Чистяков і Агафон Кравцов, штукатури Іван Мороз і Григорій Куц, столяри Яким Пінчук і Микола Сисенко, теслі Володимир Синток і Микола Стародуб, бригада малярів, яку очолював Петро Баранов. Особливої краси храму Мельпомени надавав мармурник Борис Харченко.
І ось 5 листопада 1959 року в урочистій обстановці нове приміщення обласного музично-драматичного театру ім.Т.Г.Шевченка було відкрито. Красивий палац приємно радував і чернігівців, і гостей міста. Головний його фасад, що виходив на площу, увінчував восьмиколонний портик з трикутним фронтоном, прикрашений горельєфами Тараса Шевченка і героїв його творів.

До послуг любителів прекрасного були просторі фойє, зал на 800 місць. Уже цього дня виставою Юрія Дольд-Михайлика "Щорс" розпочався новий театральний сезон. У творчий колектив театру вливається новий свіжий струмінь: народний артист УРСР Борис Лучицький, заслужені артисти УРСР Анжеліка Лучицька, Володимир Тось (директор театру), Нонна Рудницька, артисти Анатолій Гурський, Алла Абелєва, Володимир Курилов, Віктор Мірошниченко, Петро та Емма Мороз, Анатолій Філіппов, Іван Тарасов. їхній талант свого часу щедро відзначено - всі вони отримали звання заслужених артистів України, а також артисти Клавдія Муціянова, Валентина Усова, Тамара Рубан, Марія Мельник, Микола Уманець, Віталій Рудницький, Георгій Макаренко, Анатолій Яценко.
   Йшли роки. На зміну приходили все нові і нові актори – Віра Соломко, Олена Латиш, Олександр Ґонтар, Валентин Сременко, Анатолій Ковальський, Вадим Васильєв, Ольга Зеленська. У 1962 році до театру прийшов режисер Леонід Отрюх (нині - заслужений артист України), потім   режисер Юрій Табурянський. У 1965 році головним режисером театру було призначено Віталія Рудницького, який згодом став заслуженим артистом УРСР.
   Значний вклад у розвиток Чернігівського театру внесла Олена Латиш, яка з рядової актриси виросла до директора театру. На превеликий жаль, не всім мріям і починанням судилося здійснитися - вона передчасно пішла з життя. Це з її ініціативи у 1990 році народився фестиваль "Слов'янські театральні зустрічі".
   Під час гастролей дороги шевченківців пролягали до багатьох міст і сіл не лише Чернігівщини, а й України, Росії, Білорусі, країн Прибалтики і Кавказу.
   Сьогодні на побачення з вибагливим чернігівським глядачем поряд з відомими і уславленими акторами виходять і молоді. Це народні артисти України Вадим Васильєв, Алла Абелєва, заслужені артисти України АнтонінаБаглій, Віталій Таганов, Петро Мороз, Сергій Гончар, Ірина Одинцова, Валентин Судак, провідні артисти театру Валентин Яременко, Анатолій Ковальський, Любов Колесникова, Олена Бондаренко, Нателла Абелєва-Таганова, Валентина Гаркуша, Олександр Куковєров, Тетяна Шумейко, артисти-вокалісти Альберт Лукашов, Ольга Турок. Світлана Дарнопих, Валентин Корінь, Владислав Лещенко, Едуард Брагида. Художній керівник театру - народний артист України та СРСР Володимир Грипич, режисери театру - Віра Тимченко, Сергій Кузик. Музичну частину здійснює головний диригент, заслужений артист України Дмитро Білоус.
   У 2001 році облмуздрамтеатру було надано статус Чернігівського академічного українського музично-драматичного театру ім.Т.Г.Шевченка. Актори, виходячи на сцену, пам'ятають про свою головну місію – відроджувати і розвивати українські національні традиції, стверджувати ідею державотворення, нести у народ справжнє театральне мистецтво.

Дорога на Київ

У прадавні часи дорога з Чернігова на Київ виходила там, де нині пролягає шлях на Михайло-Коцюбинське. Потім вона слалася вздовж правого берега Десни, а після переправи через Дніпро входила в Київ у районі теперішнього Подолу.
У середині XIX століття розпочалося спорудження шосейного шляху Київ-Санкт-Петербург, який пролягав через Чернігів. "Дорога ця належить до розряду державних, - зазначав у книзі "Материалм для географии и статистики России" російський географ Домонтович, по Чернігівській губернії вона пролягає через повіти: Остерський, Козелецький, Чернігівський і Городнянський... Протягом усього шляху (189 верст 210 сажнів) дорога йде по досить вузькому шосейному насипу.

Із споруд на цьому шосе варті уваги: дерев'яний міст через Десну поблизу м.Чернігів, вісім кам'яних станційних будинків від Чернігова до Києва..."
1 липня 1861 року нове шосе з'єднало два старовинні міста. І вже цього року з Козельця до Києва по новому шляху везли домовину з тілом великого сина українського народу Тараса Шевченка.
Наприкінці сімдесятих років XIX сторіччя каретою їхала до Києва тоді ще нікому не відома чернігівська пансіонерка М.К.Адасовська (Заньковецька).

Влітку 1891 року шлях долав російський письменник Максим Горький, який здійснював свою другу мандрівку по Русі з метою "видеть, где я живу, что за народ вокруг меня". Ця дорога у різні часи привела до Чернігова Леоніда Глібова, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Володимира Самійленка. Вона виводила у великий світ майбутніх революціонерів, вчених, письменників Марію Вітрову, Василя Варзара, Івана Товстуху, Віталія Примакова, Юрія Коцюбинського, Павла Тичину, Олексу Десняка, Олександра Довженка.
1895 року за п'ять кілометрів від міста на лівому березі Десни в районі теперішньої бензозаправки було споруджено вокзал станції Чернігів. Він належав приватним апасникам-акціонерному товариству і являв собою одноповерхову дерев'яну споруду. Поряд для службовців, робітників станції звели три житлові будинки. Колійне господарство було незначне: чотири колії, трикутник, на якому розверталися паровози. А вузькоколійку, яка йшла від станції Крути Московсько-Київсько-Воронезької залізничної дороги і закінчувалася тупиком поблизу Чернігова, було споруджено двома роками раніше.

Губернське місто не мало прямого сполучення з головними магістралями царської Росії. На станції знаходився всього один паровоз із маленькими віконцями. Пересувався досить повільно, за годину долав всього 25 кілометрів. У товарні вагони завантажували не більше 12 тонн вантажів.
   В архіві збереглися спогади колишнього залізничника Стахорськоіо, який працював на станції з 1907 року Він зазначав: "Чергові по станції несли вахту по 16 годин на добу. Відносно профспілкових відпусток, оплати лікарняних листків, пенсій по старості та інвалідності, техніки безпеки в ті часи ми не мали ніякого уявлення. Жінки на посади, пов'язані із рухом поїздів, не допускались. їм доручали виконувати роль хіба що бар'єрного вартового. Ми не одержували медичної допомоги, бракувало школи, магазину. Рух на станції був незначним. Та й відкіля йому взятися? Промисловості в місті майже ніякої. За цілу добу проходило два пасажирські і один товарний поїзд".
   З привокзальної площі до міста пасажири добиралися з допомогою візників. Вони ділилися на дві категорії: персональні "конки", "карети" - своєрідне таксі на кінній газі і лінійки, призначені для простого люду. 1 Іа останніх проїзд був значно дешевший.
   Другу молодість пережила чернігівська залізниця після того, як спорудили міст через Десну. Залізничний вокзал перемістився з лівого берега на правий.
   1908 року трасою з Києва на Гомель пройшли гонки автомобілістів, які викликали у чернігівців неабиякий інтерес. Тисячі допитливих зібралося на Валу. На той час у Чернігові у приватній власності був лише один автомобіль. Він належав заможному мешканцю Лісковиці Ізмайловському. Автомобіль нагадував колір піску, був на високих колесах.

Пересувався досить повільно, раз по раз пихкав бензиновим перегаром.
У січні 1919-го по ній пройшов 1-й полк Першої Української дивізії на чолі з полководцем Миколою Щорсом, тримаючи курс на Київ. Цього ж року з Києва до Чернігова тимчасово прибув уряд більшовиків.

У вересневі дні 1943-го дорогу з боями долали воїни Червоної Армії, які йшли визволяти столицю України від німецько-фашистських загарбників.
   У різні часи цією старовинною дорогою прибули до Чернігівського вищого авіаційного училища льотчиків імені Ленінського комсомолу Андріян Ніколагв. Петро Климук, Юрій Романенко, Леонід Попов, Леонід Кизим, Володимир Титов, Анатолій Соловйов, які пізніше стали льотчиками-космонавтами Союзу РСР.
   1964 року до старовинного міста над Десною нею проїхав перший у світі льотчик-космонавт, Герой Радянсько" Союзу Юрій Гагарін.
   У вісімдесятих роках шлях від Чернігова до Києва було реконструйовано.

А Б В Г Д Є З І К Л М П С Т У Ч Я

Версия для печати