Где делают вкус?

Как говорится, сначала было кино. Кино, просматривая которое, начинаешь подозревать, что ТАМ все по-другому.

Совершенно отчетливо первый раз это ощущение возникает, когда впервые выезжаешь в бижнее зарубежье, Польша, Прибалтика... Ощущение того, что ТУТ у них все так, что опупеть. А у нас...

Потом, разрыв мозга при посещении старой Европы. Или штатов (там не бывал, но по рассказам друзей, эффект тот же). Ощущение того, что ТАМ картины дизайна, архитектуры, ланшафта, кино, музыки, одежды ди просто людей – все это как-будто написано каким-то талантливым искусным художником. С богатой палитрой, полутонами, утонченными линиями...

И конечно же полный депрессии, глубочайший даун по приезду домой. Тут ощущение такие, будто все вокруг, включая людей. вырубили топором. Да что говорить, в этот момент совершенно ясно ощущаешь, что твоя, твоя собственная голова точно так же вырублена простым деревенским топором, а мозги размалеваны широкой кистью маляра-первокурсника...

Ну как?! Как можно такое носить?! Как можно было, твою мать, спроектировать и построить такой дом?!!! Как можно слушать такую музыку?! Как можно строить новую дорогу и оставить посреди нее дырку, в которой теперь куча мусора? Как можно магазин секонд-хенда назвать а-ля «Белиссимо»?! Как можно целыми днями бухать какой-то шмурдяк, рыгать под магазином и опять бухать?!

Все эти вопросы хаотично роятся в твоей голове. Потом это ощущение цивилизационного несовпадения вкуса притупляется. Свыкаешься, смиряешься. Но то, что ты видел, ощущал, впитывал ВКУС, уже не может тебя отпустить...

Сразу хочу сказать, что я патриот, выезжать никуда не собираюсь, но вот это острое ощущение бесформенности, безвкусия, жлобства до мозга костей иногда просто сводит с ума. И прикол в том, что в стране и в городе есть немалое количество людей, которых можно было бы назвать носителями вкуса. Но как-тоневероятно медленно и надрывно эти люди пробиваются наружу, достигают чего-то. Наверное именно поэтому мы так радуемся, когда в городе появляется что-то достойное. Что-то, за что не стыдно: кафе, магазин, строение, музыкальный коллектив или художник... Да даже, когда видишь со вкусом одетого человека на улице, поднимается настроение.

В общем-то, в своих размышлениях на эту тему я постоянно упираюсь в один и тот же вопрос: «А как, собственно, вот это ощущение вкуса привить хотя бы будущим поколениям?». И кто виноват, что у нас все так? Каленое железо советской уравниловки? Возможно... Но, думаю, тут копать надо глубже.
Вот ниже привожу отрывок из Андруховича. Очень, по моему, точно.


Відчуття форми, а точніше його брак - ось назва всіх наших нещасть. Ми не вміємо й не хочемо робити з життя мистецький твір. Наша бідність - тут не виправдання й не пояснення, а швидше наслідок. Ми не вміємо співіснувати з птахами, квітами і Скульптурами. Наші пам'ятники нагадують злих кровожерних ідолів, а обрані нами правителі - кримінальних мерзотників.
Наші будинки, сади, площі (я вже не кажу: заводи, вокзали, летовища) вражені тяжким гріхом безформності. Усе, на чому ще може спинитися око, - полишене не нами, але нами занедбане і осквернене.

У нас не може бути доброго дизайну, адже добрий дизайн - це теж спадковість, це продовження ландшафту.

У нас не може бути доброго театру, кіно, цирку. Як і багатьох інших речей, котрі надто вимагають любити форму, відчувати її абсолютно. А нам завжди натякали, що слід зневажати форму. До речі, як мало в нас поетів, котрі вміють знаходити точні й багаті рими! Бо ми не любимо своєї мови. Погано артикулюємо, інтонуємо. Наші актори фальшиві з першого звуку. Слова просто вибулькують з нас - таке собі напіврозбірливе бубоніння, в якому відсутній бодай один чутливий нерв.

Відсутність форми - це озвіріння. Це вічна сірість буття, від якої тікають у зашморг. Пейзажі за вікном вагона вдало доповнюють сморід, хамство і переповнення у вагоні. Цеховий інтер'єр цілком співзвучний загальному виробничому ідіотизмові. Тотальне нищення природи зраджує наше невміння дати собі раду з ландшафтом і обертається нищенням самих себе.

Як і чому це сталося? На тлі волаючої безформності творимо новий міф - кричимо про свою європейськість, наводимо якісь расові, антропологічні, географічні аргументи, сягаємо по Трипілля, скіфів-орачів, по язичництво або, навпаки, християнство, відраховуємо назад цілі тисячоліття, демонструємо писанку або сирного коника. Так, десь було воно, це відчуття форми. Десь було.

Може, причина в нашій незахищеності від Сходу? Може, в тому, що замало вділив нам Господь гір і лісів? Веж і садів?

Можна завалити наші порожні полиці прерізним товаром світового класу - все одно забракне тих, які зуміють його не по-жлобськи розташувати на отих полицях. Можна відкрити безліч приватних крамничок з усякою всячиною - все одно в них забракне дзвіночка при дверях і чемного вітання власника. Щось ми втратили, здається, назавжди. Навіть, якщо мали колись.

Але що робити? Якщо є сенс щось робити. З чого почати?
Ви будете сміятись, але я скажу так: навчити школярів відрізняти сонети від октав. Окситонні рими від парокситонних. Питальне речення від окличного.


Юрій Андрухович. Вступ до географії. (Дезорієнтація на місцевості)