Блюзнірство в бібліотеці або Сміх і гріх

 1992-й рік. Я в 7 класі.

В Україні тільки починають говорити вголос про жахливу трагедію 1932-33 року.

Але навіть ті окремі факти, про які вже розповідають в школі, викликають емоції, які передати неможливо. Для нас це справжній шок.

Нас, 7-Є клас с/ш №29 ведуть в бібліотеку імені Островського, де будуть розповідати про Голодомор.

В невеликий залі напівтемрява, горять свічки, біля них на столі крихітна скибка хлібу, кілька зерняток пшениці...

На стінах чорно-білі світлини і документи – свідчення трагедії. Грає якась надзвичайно жалібна музика, яку я й досі не можу забути.

Ефект моторошний. Враження посилюються окремими поодинокими згадками бабусі про ті роки, коли вона 8-річною дівчинкою разом втікала від Голодомору в Маріуполь.

Всі ми нервово чекаємо початку. Шкіра вкрилася мурашками...

І от в залу повільно входять три жінки в українському національному вбранні, які за кілька секунд мали почати свою міні-виставу...

Але мені її побачити не судилося, тому що... мене вигнали з бібліотеки.

Просто в мить, коли жінки з’явилися в полі мого зору я не втримався і голосно (може то була істерика?) засміявся.

Про Голодомор нам мали розповідати пані, кожна з яких за розмірами в 1,5-2 рази була більшою ніж я в своїй нинішній формі.

Мені й досі соромно за той інцидент. Причому не знаю за кого більше: за те, що не зумів себе стримати, чи за тих, хто організовував цю лекцію-виставу.