Павел Загребельный

Український письменник Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924р. в придніпрянському селі Солошине на Полтавщині.
«Це козацьке село»,- розповідає Павло Архипович у інтерв’ю. - Воно було на кордоні земель Війська Запорізького і царської імперії. І на цьому кордоні зібралися люди, що втікали як з одного, так і з іншого боку. Це було гігантське село, тягнулося воно 15 кілометрів уздовж Дніпра. І населяло його десять тисяч людей. У селі майже не повторювалися прізвища. Це теж свідчило про те, що люди туди збігалися. А коли люди збігаються, то вони, як правило, незалежні. Бо кожен із них утік - хто від пана, хто від хама, хто від переслідування, хто від неправди...
Моє село - це своєрідна українська Америка. Бо що таке Америка? Це теж збіговисько втікачів і незалежних...
Серед таких людей я народився і виріс, пережив колективізацію, голод 33-го року... Ці люди дуже бідували, але в душах їх була незалежність. Це, очевидно, передалось і мені.
Змалку ріс без матері, завжди тягнувся до книги, вчився добре.
Навчався майбутній письменник у Солошинській середній школі. У середніх і старших класах захоплюється математикою. Мріє бути вченим.
червні 1941 року Загребельний закінчив десятирічку. Збирався вчитися далі, але почалася друга світова...
Можливо, те перше враження й спалахнуло іскрою, що викресала згодом задум історичного роману "Диво". Хоча того червневого ранку Загребельний і в гадці не мав, що стане письменником. Зачарування мистецьким витвором далеких пращурів жило підсвідомо понад двадцять років.
Вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942р., після якого — полон, і до лютого 1945р. — фашистські концтабори смерті.
У 1945p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946p. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею.
Перше оповідання "Каховські будоночки" Павлом Загребельним разом з Юрієм Пономаренком було написане за кілька годин. Збірка "Каховські оповідання" (1953) складалася з дванадцяти творів. Відзначалися вони нарисовістю. Були тут художні знахідки. Були й композиційні прорахунки.Далі Загребельний пише новели сам. В другій половині 50-х років П. Загребельним видані збірки оповідань окремими книжками "Степові квіти" (1955), «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957). У читачів склалося враження, що автор не написав, а проспівав ці твори - так розкуто, вільно і впевнено вони вилилися на папір.
На республіканському конкурсі в 1955 році на кращий науково-фантастичний та пригодницький твір для дітей та юнацтва повість "Марево" - відзначена другою премією. Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашистському концтаборі.
В 1961 — 1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960).
З "європейським" циклом якнайтісніше пов’язується воєнно-патріотичний роман Павла Загребельного "Добрий диявол" (1967).
Протягом 60 — 70-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них:
— «День для прийдешнього» (1964);
— «Шепіт» (1966);
— «Добрий диявол» (1967);
— «Диво» (1968);
— трилогію «З погляду вічності» (1970);
— «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980) — романну будову з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»;
— «Левине серце», (продовженням «Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985));
— «Переходимо до любові» (1971);
— «Намилена трава» (1974);
— «Євпраксія»(1975);
— «Південний комфорт» («Вітчизна», 1984).
Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. В центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. Розкрити «таємниці» характеру Б. Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний в романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). В романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.
Виступив П. Загребельний і з кількома п'єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступає з критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв'ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П. Г. Тичині.
За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).
В 1979-1986 р.р. був першим секретарем правління Спілки письменників України.
Широкого розголосу набув роман П.Загребельного "Розгін" (1976) відзначено Державною премією СРСР, два романи — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — відзначені Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. У 1986 році побачив світ новаторський і за змістом і за художнім втіленням твір "Безслідний Лукас".
У 1991 році Павло Загребельний опублікував свій двадцять третій роман - "Тисячолітній Миколай". Творився він три роки.
У 1992 році в бібліотеці "Молоді України" побачила світ повість Павла Загребельного "Гола душа".
Написані романи "Ангельська плоть" (1993 р.), "Тисячолітній Миколай" (1994 р.), "Попіл нив" (1995 р.), "Зона особливої охорони" (1999 р.), "Юлія" (2000 р.).

Зараз Павло Архипович живе у Кончі-Озерній у письменницькому кооперативі, на дачі N23. По сусідству з ним, на 19-й, живе 84-річний письменник і шевченківський лауреат Олександр Сизоненко. Вони із Загребельним давні друзі, колись Сизоненко писав про нього в книзі ”Не вбиваймо своїх пророків”.

— Ми познайомилися ще в п’ятдесятому році, під час будівництва Каховської ТЕС і Південноукраїнського зрошувального каналу, — пригадує Олександр Олександрович. — У Каховці тоді зібрали українських письменників на нараду. Потім Загребельний у журналі ”Вітчизна” надрукував мій перший роман ”Корабели”. Нині в мене не залишилося жодного примірника — останній хтось узяв почитати й не повернув.

Дачі письменників у Кончі-Озерній стоять поряд.

— Дружина Павла Архиповича, Елла, не пустила мене до нього цьогоріч, — розповідає Сизоненко. — Пояснила, що йому тяжко розмовляти. У Загребельних у Кончі-Озерній є два будинки. Павло Архіпович живе в маленькому, що стоїть біля воріт. Щодня о дванадцятій до них приїздить карета ”швидкої”.

Сизоненко розповідає, що колись у Кончі-Озерній було письменницьке містечко. А зараз лишилося лише чотири будинки письменників — його, Загребельного, Павличка та Драча.

— Решту купили банкіри, торгаші, бандити. Сотка кілька років тому десять тисяч доларів коштувала, — пояснює він.

Дружина Загребельного, 77-річна Елла Михайлівна Щербань, зауважує, що Сизоненко давно до них не дзвонив і не зазирав.

— Хай би заходив, — каже вона. — Але дня народження Павла Архиповича ми не святкуватимемо. Хворіємо й він, і я. Чоловік уже не піднімається з ліжка.

— Десь у лютому приїжджав до нього, — згадує директор видавництва ”Фоліо” Олександр Красовицький. — У нього щось із легенями. Вітатиму його, але навряд приїду.