Довгоочікуване

І ось, майже через десятиліття після трагічної втрати Честера Беннінгтона і значних змін у музичній індустрії, Linkin Park знову вирішують «вразити» нас новими композиціями. Давайте не будемо лукавити: усі ми думали, що вони вже попрощалися, що з останнім альбомом "One More Light" (2017) гурт поставив крапку у своїй історії. Але ні, вони вирішили довести, що "ніколи не кажи ніколи".

 Отже, альбом 2024 року (який, чесно кажучи, міг би називатися просто «Ой, знову?» за кількістю ностальгічних рефренів) відкриває нову еру Linkin Park... е... точніше, намагається відкрити, якщо вважати «спробу» важливим кроком . Почнемо з того, що цей альбом, як і належить будь-якому гурту, який вирішує повернутися після довгої перерви, ніби навмисне повторює найвідоміші риси старого звучання. Пісні з драматичними мелодіями, шумом і вересками — як за старих добрих часів! Щоправда, це як повернення до того ж ресторану, щойно тобі подали ту саму пасту, але вже без особливого смаку.

 Що важливо відзначити, так це неабияку дозу автоплагіату. Чи замислювалися ви коли-небудь, що буде, якщо змішати "In the End" і "Numb" і додати трохи стилю EDM? Звучить: динамічно, з електронними вставками та поетичними рефренами про те, як нам усім боляче, але ми таки намагаємося йти вперед. Тільки замість того, щоб зробити це глибоко і чуттєво, гурт якось постарався обернути все це в стильну упаковку — що, до речі, дає несподіваний ефект. А якщо придивлятися, то в деяких місцях відверто здається, що просто прокачали свої старі демо на новому обладнанні.

 Вокалісти? Звісно ж, вони є. Звичайно шикарний Майк Шинода продовжує свою реп-солідарність, проте його вокальні партії тут губляться серед сильних бітів, ніби хтось спробував умовити репера читати вірші, коли він просто хотів би пограти із синтезаторами. Вокал, який зазвичай був основним «виходом» для емоцій, тепер виглядає як інструмент посилення атмосфери, але навряд чи передає ті страждання, з якими група колись вміла справлятися.

 Якщо ж говорити про пісні, які можна назвати хітами, то тут ситуація дещо покращена. Є парочка, які змусять старих шанувальників відчути легке тремтіння ностальгії і, можливо, обзавестися парою сліз у куточках очей. Але, знову ж таки, це той  ефект «я чув це раніше, але якось не так».

 Таким чином, цей альбом — яскравий приклад того, як можна вдати, що ти еволюціонуєш, але насправді залишаєшся в межах комфортних рамок колишнього звучання. І хто, власне, може на це образитись? Принаймні, якщо ви любили Linkin Park на початку 2000-х, тут є кілька причин не пропускати новинку, але якщо ви сподівалися на одкровення та крок уперед – забудьте. Це як повернутися до своїх улюблених підліткових дисків і відкрити для себе, що краще не слухати їх щодня.

 Ностальгія – це не завжди погано. Але коли її занадто багато, вона перетворюється на легкий душевний біль, як у випадку з цим альбомом. Так що, так, друзі, можливо, настав час залишити колишні форми в минулому і придумати щось нове, а не повторювати старе в новому, трохи застарілому форматі.

Linkin Park - Two Faced

Linkin Park – Heavy Is The Crown