ПОБРАТИМИ

Важкий і незрозумілий рік. Важкий від втрат. Відійшли у вічність два моїх побратими, з якими я познайомився 12 років тому. Люди, завдяки кому розпочав свою громадську діяльність. Ті, які були прикладом волонтерства і самопожертви, відваги та честі для тисяч простих громадян і для мене особисто. Козаки, яких боялися і поважали вороги. Іноземці, які стали героями для місцевих жителів багатьох держав, і яких там поважали і знали краще, ніж у себе Вкраїні. Вони внесли неосяжний вклад у історію Незалежності України. Не допустили кривавої війни у нас, розриваючи ресурси іноземних держав-загарбників.

Світла пам'ять.
Вічний покой.

11 липня 2011 року – загинув у нерівній боротьби із лейкемією Руслан Зайченко.
24 жовтня 2011 року – з невідомих причин помер Олег Вітовіч.

Олег Васильович Вітович (07 квітня 1967 — †24 жовтня 2011) — український політик, народний депутат України 2-го скликання.
Народився на Волині. Навчався і працював у Львові. В кінці 80-х і на початку 90-х був легендарною постаттю на Львівщині – сотні мітингів, пікетів, панахид і 18 кримінальних справ за розстрільними статтями (антидержавна агітація і пропаганда, заклики до повалення існуючого державного ладу і т.д., врятувала лише вказівка Михайла Горбачова що всі статті, по яким судили дисидентів, не застосовувати на практиці). Був організатором львівських осередків практично всіх національно-демократичних організацій (УГС, "Руху”, "Меморіалу”, "Товариства української мови”, страйкових комітетів (організував і розпочав перший львівський страйк з політичними вимогами).

Він - один із засновників Української Націоналістичної Спілки – закритої організації орденського типу, співголова і співзасновник Спілки Незалежної Української Молоді, а дещо пізніше – націоналістичної фракції СНУМ. Один із організаторів УНА. З 1994 по 1999 – голова УНА-УНСО. Відомий численними публіцистичними колонками, редагував та був співредактором самвидаву).

З 1990 по 1994 рік – депутат Львівської обласної Ради, з 1994 по 1998 – Народний депутат України. Запамятався, як депутат Тим, що першим зайшов у сесійний зал ВРУ в камуфляжі, порванням російського прапора на трибуні Верховної Ради та численними законопроектами щодо ядерного статусу України. На численні запитання про його правозахисну діяльність (був головою підкомітету Верховної Ради України по правам людини) завжди відповідав – хіба можна захистити права людини без ядерної зброї, чим викликав у представників іноземних делегацій шок. Інші його дії – самосуд над головою сільради в себе на окрузі ("як адвокат я не маю що доброго сказати, як прокурор я звинувачую в недбалому ставленні до односельців похилого віку, як суддя я вас засуджую до 20 ударів буком” (тобто ніжкою від дубового стола) – газети тоді гнівно розкритикували його дії, зате під час наступного приїзду на округ його очікувало кілька сотень прохачів з інших сіл, інших районів, інших округів і навіть із сусідньої області з проханням зробити аналогічні візити в їх населені пункти.

Двічі брав участь в бойових діях (в 1992-1993 роках) – в Придністров ’ї та Абхазії. Нагороджений медаллю уряду ПМР та подякою уряду Грузії. В середині 90-х допомагав білоруській демократичній опозиції і паралельно з цим в 4-х державах був оголошений військовим злочинцем.

І разом з тим, Олег Вітович відомий як філософ, історик, публіцист і навіть співак (в 90-х на рок-концерті підмінив п’яного виконавця, свого друга, публіка була в захваті від співаючого депутата), товаришував практично зі всіма політв’язнями, багатьма відомими в 90-х роках журналістами.

В 1999 році розпрощався з активною політикою.



Руслан Петрович Зайченко (03 жовтня 1963, Бар, Вінницька область — †11 липня 2011, Київ) — один із лідерів праворадикальної організації УНА-УНСО, учасник війни у Придністров'ї, один із керівників акції «Україна без Кучми» на Черкащині, політв'язень у справі 9 березня 2001 року.

З 1973 року жив у Черкасах.

1980 - закінчив Черкаську СШ №5.

Восени 1989 став одним із фундаторів Черкаської обласної організації СНУМ. У червні 1990 обраний головою Черкаської обласної організації Української Міжпартійної Асамблеї (з вересня 1991-го — Українська Національна Асамблея - УНА).

1990 - брав участь в акції реєстрації громадян України, відродження козацтва на Черкащині, «ланцюга злуки», студентського голодування.

1992 - брав участь у «поїзді дружби» до Криму.

1992 - брав участь у молдавсько-придністровському конфлікті на боці Придністров'я, стрілець УНСО ПМР.

18 липня 1995 - учасник поховання Патріарха України-Руси Володимира Романюка.

Учасник протестного голодування проти незаконної заборони УНА-УНСО.

Багаторічний голова Черкаської обласної організації УНА (УНА-УНСО), останні роки — глава виконкому партії УНА.

Один із керівників акції «Україна без Кучми» на Черкащині, координатор охорони наметового містечка в Києві. Відбував покарання за сфабрикованою справою «9 березня». Рішенням Парламентської Асамблеї Ради Європи у вересні 2003 визнаний політв'язнем.

2004 — координатор походу сумських студентів на Київ, один із організаторів громадянської компанії «Пора!». Керівник охоронних підрозділів Помаранчевої революції.

Указом Президента України нагороджений орденом «За мужність» ІII ступеня. Урядом Придністровської Молдавської Республіки нагороджений медаллю «Захисник Придністров'я» (рос. «Защитник Приднестровья»).

Навчався на 5 курсі історичного факультету Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького.

Батько двох дітей. Дружина — відома українська дизайнерка Леся Теліженко, тесть - український скульптор Теліженко Микола Матвійович.